На вітчизняних телеканалах не бракує політичних ток–шоу. Розширити тематичну лінійку формату програми–«говорильні» минулоріч спробував Перший Національний, запустивши проект «Батьки і діти», який — як і інші похвальні за задумом починання на державному каналі — не зумів стати повноцінним рейтинговим проектом. Ще можна згадати соціальне ток–шоу Наталії Розинської на тій же «першій» кнопці. Проте тільки його ведуча може самозакохано сприймати «Знайдемо вихід» як еталон.

Після новорічних свят на «Інтері» з’явилося медичне ток–шоу «Знахарі», що може стати першою конкурентоздатною ластівкою, за якою почнуть «підтягуватися» соціальні телепроекти на інших каналах.

Понеділковий старт 100–серійної теленовели «Тільки кохання», який є продуктом власного виробництва каналу «1+1» і транслюється в однойменному ефірі, щонайменше закликає до роздумів. Хоча, здавалося б, солодкий телевізійний довгограй для цього призначений найменше. Таке собі «В гостях у казки», причому, як прийнято вважати, казки досить примітивної. Власне, багатосерійні телевізійні фільми — саме народна казка, тобто казка для простого народу.

Старші журналісти і ті, яким випало навчатися на журфаці в міжсезоння між загниванням соціалізму та перебудовою, добре пам’ятають одну з основних тез марксистсько–ленінської теорії про засоби масової комунікації, які є одночасно джерелами інформації, пропаганди та агітації. Якщо абстрагуватися від колишньої ідеологічної основи визначення та сучасних демократичних декларацій про об’єктивність у ЗМІ, варто визнати: пропаганди й агітації у цю виборчу кампанію — особливо на телебаченні — було більше, ніж інформації.

Узявши участь у зйомках української версії шоу «Інтуїція», старт якої відбувся 8 січня на Новому каналі, вже наступного ранку я мав усі підстави заперечувати українським снобам, які переконані, що «ящик» в Україні нормальні люди не дивляться. Мені дзвонило з десяток нормальних людей, котрі спеціально ввімкнули Новий, аби подивитися розважальне шоу, і випадково побачили серед учасників другого плану мене, свого доброго знайомого.

За останні півроку, коли фактично проходила передвиборча кампанія, попит глядача на політичні ефіри не зник. І це закономірно для країни, де політики роблять заяви не у стінах Верховної Ради, а на телевізійних ток–шоу. Цифри телеперегляду традиційно підвищувалися, коли на екрані з’являлися основні гравці передвиборчих перегонів. Таку тенденцію навзаєм використовували і телеканали, і кандидати. Як результат, до багатьох сюжетів і навіть ефірів приклеївся неофіційний ярлик «замовний».

На серйозні та конкретні питання претенденти на президентську посаду відповідали нечасто. Приміром, Василь Противсіх в «Українській рулетці» не сказав, де взяв 2,5 мільйона гривень для застави, щоб зареєструватися кандидатом, пославшись на допомогу неназваних друзів. Відмовилася відповідати на економічне питання Мустафи Наєма у «Шустер live» діючий Прем’єр–міністр, акцентуючи, що Мустафа — прекрасний журналіст, але в економіці не розбирається. І таких прикладів — безліч. П’ятірка кандидатів, серед яких і Ющенко, Тимошенко та Янукович, взагалі відмовилася від теледебатів на Першому Національному.

Чим насправді стало телебачення у нинішню передвиборчу кампанію, яку роль відіграє і чому? — на ці питання ми попросили відповісти експертів та представників телеіндустрії.

Український телевізійний простір поступово сегментується. Після появи каналів «за інтересами», як то музичні, спортивні, кулінарні та автомобільні, можна тепер сміливо говорити про «чоловічі». Найпершим про орієнтацію на глядача, а не на глядачку, заявив НТН, чий контент півтора року тому змужнів до такого ступеня, що Всеукраїнська громадська організація «Телеглядацька асоціація батьків України» виступила із критикою на адресу цього телеканалу. Зокрема, предметом для нарікань стала програма власного виробництва «Найвідоміші українські маніяки»: ті, хто говорив від імені всіх українських батьків, пропонували НТН узагалі відмовитись від виробництва цього проекту, цитата, «з метою захисту населення від небезпечної, на думку громадськості, інформації та позитивного іміджу України в очах іноземних туристів».

Святковий проект, який глядачі державного каналу зможуть дивитися майже півтори години до опівночі та ще близько трьох опісля, має назву «Новорічний вогник». Із програмою, з якою багато років поспіль жили перед телевізором радянські глядачі, — «Блакитним вогником», що й донині зберігся на російському телебаченні, — проект нашої «першої кнопки» не сплутаєш. Бо співатимуть українські зірки і зірочки, у репертуарі яких — дві третини україномовних пісень. І ведучі Марія Орлова та Тимур Мірошниченко говоритимуть українською мовою не так, як Іван Ургант у новорічному гумористично–пародійному проекті каналу ICTV «Велика різниця по–українськи».

З багатьох причин для більшості людей Новий рік і телевізор нерозривно пов’язані. Кожного року перед блакитними екранами ми, телеглядачі, як дива, чекаємо чогось нового та незвичайного. Сподівання, як правило, не справджуються. І зустріч 2010–го — не виняток. Більшість вітчизняних телеканалів — роблячи чи купуючи новорічні проекти — зробили ставку на консерватизм телеглядачів. Хоча будуть і приємні несподіванки.