У четвер на Троєщині, за Московським мостом, відомий німецький фотограф, сучасна зірка фешн-фотографії Юрген Теллер знімав моделей у дорогих сукнях, розпластаних на весняному троєщинському пороху. Журналісти і фотографи, які знімали, як знімає той, хто робив портрети Елтона Джона, Бйорк, Кейт Мосс, Вікторії і Девіда Бекхемів, Джона Гальяно, Шарлотту Ремплінг, Вів'єн Вествуд, — теж частина візуальної концепції України за Теллером, яку він разом з іншими сучасними художниками представить на 52-й Венеціанській бієнале у рамках українського проекту.

«Найважливішим з мистецтв для нас сьогодні є фотографія», — під цією перефразованою сентенцією Вік Муніс — великий авторитет у світі сучасного мистецтва, дорогий і винахідливий художник і фотограф бразильського походження — напевне підписався б без застережень. Єдина його поправка звучить так: «Більше немає об'єктів для зйомки. Якщо бажаєш щось сфотографувати, то спершу мусиш це створити». Він і створює — твори з джему, гірчиці, кетчупу, шоколаду, сміття, пороху, ниток, гумок, дроту, чорної ікри, діамантів, іграшкових солдатиків, начиння кіндер-сюрпризів, вати, арахісового масла, цукру. Взагалі-то, оглянувши ретроспективну виставку його робіт «Експертиза» в PinchukArtCentre, можна продовжити думку Муніса: та, власне, всі цікаві полотна вже написані, тому художник часто створює їхнi репродукції з незвичних матеріалів — портрет Маяковського з фотографії Родченка повторений чорною ікрою, графічна «Готична арка» Піранезі — гумками, натягнутими на шпильки, образ дівчинки із фотографії Джулії Маргарет Камерон — дитячими іграшками, «Мрійник» за мотивами Коро — нитками.

Учора у Центрі сучасного мистецтва Віктора Пінчука в Києві найвідоміший у світі сучасного мистецтва бразилець Вік Муніс особисто провів екскурсію по ретроспективній виставці своїх робіт, яка вперше експонується у Східній Європі.

Один із найвідоміших американських письменників, автор романів «Бійня номер п'ять», «Колискова для кішки», «Фокус-покус», «Сирени Титана», «Сніданок для чемпіона», «Часотрус», Курт Воннегут помер у середу ввечері в Нью-Йорку. Йому було 84, і він сам нерідко дивувався, як дожив до такого солідного віку, адже все життя зловживав цигарками. Вдова письменника, фотограф Джил Кременц, повідомила ЗМІ, що Воннегут помер від наслідків черепно-мозкової травми, отриманої кілька тижнів тому в його будинку на Манхеттені. Парадокс, письменник помер у 2007-му, який у його рідному місті Індіанaполісі оголошений роком Воннегута.

Сьогодні в Іллінській церкві на Подолі відспівали 36-річного дизайнера Віктора Григор'єва. Нагла звістка про його смерть в пасхальну ніч застала зненацька світ моделінгу і шоу-бізнесу — у п'ятницю він нібито підтвердив свою участь у конкурсі круїзних колекцій «10/10», у суботу, за словами друзів, збирався їхати на зйомки шоу «Танці з зірками», а вночі його не стало. За офіційними даними, він помер від отруєння чадним газом — газова колонка, розташована у ванній, у старому будинку по вулиці Гоголівській, де Віктор наймав квартиру разом iз своєю цивільною дружиною, «барахлила» давно, а в цю ніч вогонь зненацька задуло протягом, або, за іншою версією, — забився вентиляційний отвір. За даними «УМ», вранці дружина Віктора подзвонила в двері, але ніхто не відкрив, а на сходовій клітці був запах газу. Вона й викликала міліцію, яка констатувала смерть дизайнера і 6-річної дівчинки, доньки жінки.

За великим рахунком, Сербії зараз не до чужих культур, їм би зберегти свою територію — Косово, а друге завдання — вижити. Середня заробітна плата в 400 євро і дуже дорогі комунальні послуги та електроенергія не дають історично російськоцентричним сербам розслаблятися. З другого боку, їхні культурні потреби задовольняються на високому рівні — чого вартують такі імена як кінорежисер Емір Кустуріца, композитор Горан Брегович — вони, правда, здебільшого живуть у Парижі, та письменник Мілорад Павич. До речі, у Белграді, напевне, кожна десята крамниця — книгарня, такої кількості книжкових магазинів я не бачила в жодній країні світу.

Минулої осені дизайнери виписали всім модницям рецепт на весну-літо — готуй міні взимку — і проголосили курс на дискотеку 80-х. Короткі спідниці й міні-шортики протрималися недовго, осінь-зима 2007—2008 пройде під знаком тоталітарного міді, спокійних зимових кольорів — насамперед чорного, сірого і білого, і нарешті мода дає жінці право вибору — елегантна, педантична класика, на чому особливо наполягали дизайнери Нью-Йоркського Тижня моди, чи футуризм і мінімалізм.

На двадцятих ювілейних показах українських дизайнерів — Ukrainian Fashion Week — з перших рядів на подіум перебралися Світлана Лобода, Остап Ступка, Анатолій Борсюк, Саша Ніколаєнко, коміки з «95 кварталу», Світлана Вольнова, група «НеАнгели» та інші персонажі світської хроніки. А на показі Андре Тана дефілювала українська топ-модель Сніжана Онопко, яку звичніше бачити в показах Кельвіна Клейна, Дольче і Габана та інших монстрів моди.

У середу в «Альта Експо», що на Петрівці, почався вже традиційний вітчизняний тиждень прет-а-порте Ukrainian Fashion Week — ювілейні, 20-ті, покази. З нагоди круглої дати організатори Тижня вручають усім дизайнерам-учасникам і людям, причетним до української моди, символічні подарунки — шматочки українського бурштину як символ родючості української землі, яка дає світові і талановитих людей, і унікальне каміння. А на вечірці відкриття, яка проводилася в закритому клубі в умовах жорсткого дрес-коду — вечірня сукня в підлогу і смокінг, заступник міністра культури і туризму Михайло Кулиняк вручив грамоти міністерства, фактично перші державні відзнаки, десятьом дизайнерам, які найдавніше працюють у новітній вітчизняній фешн-індустрії — Лілії Пустовіт, Вікторії Гресь, Оксані Караванській, Роксолані Богуцькій, Анні Бабенко, Олені Ворожбит і Тетяні Земськовій, Віктору Анісімову, Олексію Залевському, Олександру Гапчуку. «На вечірці я відчув, що нарешті знову в Києві», — сказав у середу грузинський дизайнер Автанділ Цквітінідзе голові оргкомітету UFW Ірині Данилевській.

Спочатку не було ніяких алюзій і політкоректної ідеологічної бази між двома поетами, які познайомилися, випили, почали читати вірші, сподобалися один одному — піймали спільну хвилю. Виявилося, що один — запорозький махновець, екс-телевізійник, нині радійник (працює на Радіо «Свобода») Павло Вольвач читає українською, другий — відомий київський поет Олексій Зарахович — читає російською. Чомусь це їх-обох таких тожсамих — не збентежило, і вони вирішили: а чому б і ні? Чому б не об'єднати київську аудиторію Зараховича і всяку — українську, спілчанську і приятельську — Вольвача, не перемішати передмістя й околиці в димах, полин біля рейок, «посадки, де фінкою б'ють у живіт», «напівпустий розхитаний трамвай» одного і риби, чехоні, вєрши, соми, «камишовий люд і люд проточний», «росчерк дерева в синем окне» іншого.