П’єса «Буря» в контексті беззаперечних шекспірівських хітів — «Отелло», «Сон літньої ночі», «Ромео і Джульєтта» etc — виглядає такою собі нелюбою падчеркою. Театри пускали її на свої сцени дуже неохоче, режисери, здавалося, бралися за цей твір лише в крайньому випадку... За 400 років свого існування «Буря» зажила слави якоїсь нетеатральної п’єси, власне, саме такою вона вийшла з–під пера Вільяма Шекспіра: для цієї кількості тексту дії, за законами жанру, катастрофічно не вистачає. Шекспірознавці навіть зауважили, що в «Бурі» дуже ретельно витриманий принцип єдності місця і часу, який апріорі ускладнює роботу режисера. Сергій Маслобойщиков усі ці умовності проігнорував і, маючи вже певний досвід стосунків із шекспірівською драматургією — в Угорщині режисер поставив «Сон літньої ночі» та «Приборкання норовливої» — вирішив, що його контакт із «Бурею» буде успішним. Таке рішення не було миттєвим, як зізнався сам Маслобойщиков: поставити одну з останніх п’єс Шекспіра він планував давно. Для реалізації цієї мрії Театр Франка надав режисерові не лише власний сценічний простір, а й найкращих акторів — Олексія Богдановича, Богдана Бенюка, Василя Башу, Василя Мазура, Олега Стальчука ... Музично та художньо спектакль оформлював також Сергій Маслобойщиков — до речі, фаховий художник, учень Данила Лідера.

Що є смерть? Кома, трикрапка, знак питання?.. Що завгодно, але тільки не крапка. Коли втрачаєш близьку людину, відповідь на це запитання вимальовується саме така. Бо зв’язок між «до» і «після» — він не зникає. По смерті чоловіка, Костя Степанкова, актриса Ада Роговцева наче ще міцніше зблизилася з ним — це відчувалося в її інтерв’ю, у спогадах й у сприйнятті сучасності. А тому поява в репертуарі Театру драми і комедії на Лівому березі вистави «Вася повинен подзвонити», головну роль в якій зіграла Ада Миколаївна, була досить логічною. Як і «Рожевий міст», попередній спектакль за участю актриси у цьому театрі, «Васю...» поставила донька Роговцевої — Катерина Степанкова. Автор п’єси «Прогулянка в Лю–Бльо», за мотивами якої з’явилася вистава, російська письменниця Катя Рубіна.

Афішу Театру «Сузір’я» запрудило кохання у всіх його проявах. Почуття, завдяки якому людство продовжує свою еволюцію, не лише закладено в сюжет більшості вистав — воно почало вибиратися назовні й сьогодні присутнє в назвах аж трьох спектаклів театру. «У колі кохання», «Все про кохання», а тепер і «Момент кохання» — як зауважив керівник «Сузір’я» Олексій Кужельний, час уже робити якийсь тематичний спецпроект.

Режисери не люблять запитань типу «А що ви хотіли сказати своєю виставою?». Більше того, така цікавість їх навіть дратує. Мовляв, наша справа — придумати і створити, а ваша — спробувати розібратися, що ми мали на увазі. Художній керівник Театру Вахтангова Рімас Тумінас такими комплексами не страждає. Напередодні гастролей «Дяді Вані» у Києві він, не шкодуючи часу та образності, детально розповів про народження цього легендарного спектаклю та озвучив думки, які намагався вкласти у постановку. За словами режисера, все починалося років зо два тому, коли він зупинив свій вибір на п’єсі «Дядя Ваня». «Я себе, так би мовити, поберіг, — кокетував Тумінас. — «Дядя Ваня» — найкоротша, найлегша та найзрозуміліша п’єса Антона Павловича».

У Андрія Білоуса — щаслива режисерська доля. Утверджуючись як професіонал з великої літери в Театрі драми і комедії — «Сірано де Бержерак», «Лоліта», «Річард ІІІ» — він успішно сперечався з Козьмою Прутковим і по–своєму намагався «объять необъятное», знаходячи час для творчих експериментів на інших театральних сценах. Як результат — його вистави зараз присутні в репертуарі «Сузір’я», ТЮГу, інших театрів.

Традиційно під кінець сезону продюсери везуть на оглядини до Києва вистави російського виробництва. Фаворитом цьогорічного вояжу точно буде Театр ім. Вахтангова, який 2 та 3 червня на франківській сцені зіграє свого «Дядю Ваню». Прем’єра цієї вистави у постановці Рімаса Тумінаса відбулася 2 вересня минулого року. І з того часу потік компліментарної критики на адресу «Дяді Вані» не те що не вщухає за строком давності, а, схоже, навіть посилюється. «Розумна», «витончена», «нервова», «чуттєва», «яскрава», «людяна», «оригінальна», «особиста» — начитавшись таких епітетів, можна зробити висновок, що до нас привезуть ідеальну виставу.

Нещодавно режисер Сергій Сміян повернувся з Воронежа — до Дня перемоги в місцевому Театрі опери і балету ставив «Севастопольський вальс». Здавалося б, новина хоч і приємна, але на сенсаційну точно не тягне. Ну запросили нашого режисера до Росії, ну зробив він там добротний спектакль, отримав схвальну пресу, яка відзначила «достойний пафос та милу іронію» постановки. Зрештою, хоч і не часто, але закордонні творчі відрядження їздять і інші наші режисери. Та в цьому випадку є одне «але», яке точно надає йому статусу виняткового. 17 травня Сергієві Костянтиновичу виповнилося 85 років. Люди такого поважного віку зазвичай живуть спогадами, зворушливо перекладаючи з місця на місце старі фото і не надто переймаючись тим, що буде завтра. Сергієві Сміяну також є що згадати, але й своє сучасне життя він продовжує наповнювати реальними подіями. Ставить вистави, викладає в музичній академії, консультує молодших колег. І продовжує зізнаватися у вірності театральному мистецтву, якому віддав понад шістдесят років.

Діалог київського театру та мюнхенського Інституту театрознавства Університету Людвіга Максиміліана триває з 2003 року. Продовжить цей багаторічний експеримент вистава «Емігранти» за п’єсою Славоміра Мрожека, головні ролі в якій виконують німецький актор Максиміліан Шпекетер та наш Юрій Шульган. «Між Німеччиною, батьківщиною Максиміліана Шпекетера, та Україною, батьківщиною Юрія Шульгана, лежить Польща, батьківщина автора п’єси, — зауважує режисер–постановник вистави Катрін Кацубко. — Три країни зі спільним історичним минулим і різними театральними традиціями. Тема п’єси і створення вистави «Емігранти» — це наш місток. І без цієї передісторії постановка «Емігрантів» була б зовсім іншою».

Коли автори знаменитої комедії «Чого хочуть жінки» вирішили вивідати найпотаємніші бажання та мрії прекрасної половини людства, то пішли хоч і сміливим, але досить прогнозованим шляхом. А саме — наділили героя Мела Гібсона талантом чути думки протилежної статі. І поки красунчик Гібсон намагався спершу скористатися з такої ситуації, а потім повернути собі статус–кво, продюсери, напевне, задоволено потирали руки: справу зроблено! Чоловік по той бік екрана отримає максимальну інформацію про жінок, жінка — уявлення про те, наскільки вона оригінальна і неповторна, а значить, фільм збере максимальну аудиторію. І хоча на рейтинги цій картині нарікати справді не доводиться, після її виходу на екрани жінка ... так і залишилася великою загадкою. Бо часто вона сама не здогадується, на що здатна. А потрапивши в екстремальні умови, може дізнатися про саму себе таке...

У Театру імені Франка з Володимиром Винниченком особливі стосунки. Не було б цього драматурга — хто знає, в якій художньо–емоційній площині перебувала б зараз Українська драма. Почавши свою історію з «Гріха» Володимира Винниченка, франківці ніби запрограмували себе та своїх глядачів на певну естетику. Потім у репертуарі театру були Винниченкові «Над», «Момент» (новели драматурга інсценізував і ставив Андрій Жолдак), знову «Гріх», у постановці вже Володимира Оглобліна...