Позавчора у Верховну Раду йшли як на свято — з радістю і сльозами на очах. Ті народні обранці, яких народ знову обдарував мандатами, сяяли від щастя на всі кулуари — приховати задоволену усмішку у вусах вдавалося далеко не всім (у когось на обличчі немає рослинності, а хтось навіть і не намагається боротися з емоціями, що так і б'ють через край). Ось дружньо-поблажливо поплескує по плечу менш успішного колегу знаний промисловець, поруч весело підморгує журналістці неймовірно задоволений собою націонал-демократ у вишиванці, парочка «простих» нардепів-«нашоукраїнців» прямує до буфету (по дорозі по-секрету зізнаються, що планують «по сто за перемогу» — свою, особисту, і «ще по сто — з горя» — за справді невеселий результат блоку). Приємно бачити щасливих людей.
Але таких небагато. Є й люді, для яких депутатський мандат — не пуп Всесвіту. Потрапив у наступне скликання — і чудово, бо ще стільки роботи, проектів, розпочатих справ... Словом, «не чіпляйтеся до мене зі своїми дурними запитаннями». Ці сьогодні точно не в центрі уваги — за потреби з ними можна поспілкуватися і на наступній сесії наступного скликання, нікуди не подінуться.
Інша річ — вони. Ті, кого в нашому глобалізованому політикумі тепер називають прикрим словом «лузери»...

Учора народні депутати зібралися на останнє пленарне засідання Верховної Ради IV скликання. Це дійство трохи нагадувало останній шкільний дзвоник: багато гостей, груповi фото, незвичний — піднесено-грайливий — настрій, в очах багатьох «випускників» — ностальгійні спомини про яскравi роки, проведенi на депутатській лаві.
Однак були й особливості. По-перше, парламентарії чітко поділялися на дві категорії — ті, що лишаються «на другий рік» (на наступну каденцію — як такі, що пройшли до ВР за списками п'ятьох партій і блоків-переможців), і такі, що втрачають мандат всерйоз і надовго. Останній «вид» нардепів учора найбільше говорив про потребу перерахунку голосів на виборах-2006, але, забігаючи наперед, зазначимо, що їхні ініціативи закінчилися нічим. А по-друге, оскільки день був не просто сесійним, а й цілком робочим, то відбувалися обговорення й голосування з багатьох питань порядку денного.
Серед головних результатів — нардепи з самого ранку скасували прийняту ними минулого року недоторканність депутатів місцевих рад та відмовилися приймати присягу суддів Конституційного Суду, визначених Президентом Ющенком. Щоб не допустити початку роботи КС, опозиціонери з Партії регіонів, які заблокували трибуну, вдалися навіть до парламентського ноу-хау. Якщо раніше в хід ішли мегафони, сирени й кулаки, то тепер анонімний депутат-винахідник і раціоналізатор застосував таку зброю, як... нашатирний спирт. Саме цей водний розчин аміаку «регіонали» розлили у великій кількості в президії біля крісла першого віце-спікера Адама Мартинюка, посиливши різким запахом «хімії» свою блокаду. Відтак до 16-ї години в парламент не прийшов ані обіцяний Президент Віктор Ющенко, ані кандидати в конституційні судді, про присягу яких у понеділок домовилася погоджувальна рада парламенту...

Борис Олійник — постать в українському політикумі вже майже легендарна. Підстав для творення легенди більш ніж достатньо: у Верховній Раді України він, здається, був одвіку (прийшовши з ВР СРСР), багато років очолює нашу парламентську делегацію в Раді Європи, є віце-президентом її Парламентської Асамблеї, побував у багатьох «гарячих точках», завдяки йому в сейсмічно неспокійному Криму так і не постала нова АЕС, устояла в Каневі Чернеча гора... Але в багатьох звичних міняти «орієнтацію», залежно від напряму політичного вітру діячів, основну повагу й навіть острах до Бориса Ілліча викликає навіть не все перелічене вище, а його феноменальна послідовність: аж до березня минулого року, коли категорична незгода з рішенням фракції не голосувати за призначення Прем'єр-міністром Юлії Тимошенко призвела до його переходу в лави позафракційних, Олійник був вірним і послідовним членом парламентського загону Компартії. Власне, ця його послідовність водночас викликала до Бориса Ілліча найбільше запитань з боку патріотичного сектора українського політикуму: більшого українця, ніж Олійник, годі й шукати. А КПУ під проводом Петра Симоненка — далеко не та політична сила, де шанують національну гідність...
Тепер патріарх української політики балотується до парламенту на чолі блоку, який, схоже, вважає справді своїм. Борис Ілліч щиро вірить у те, що Блок Олійника й Сироти здолає 3-відсотковий бар'єр, адже поєднання справді соціалістичних поглядів, любові до України та професіоналізму, судячи зі своїх же соцопитувань, набирає тверду «трійку» в усіх регіонах держави. І це при тому, що «в нас немає грошей на рекламу і таке всяке, тому працюємо від хати до хати». Із грошима сутужно, бо, за словами Олійника, до блоку не увійшов жоден олігарх (яких Борис Ілліч називає винятково «оліграфами»), тільки парочка середніх бізнесменів. На компанію в регіонах «підкидають» буквально по 100—200 доларів...
А ще Борис Олійник уже майже 20 років на громадських засадах незмінно очолює Український фонд культури, який сприяє відродженню духовності й подоланню культурної кризи, допомагаючи митцям, талановитим дітям тощо. Під час інтерв'ю до кабінету Бориса Ілліча залітає власниця відомої в Києві мережі магазинів Тетяна Кремешна, обнімає Олійника, цілує й випурхує. Саме такі меценати, як пані Тетяна, допомагають Фонду, шефствують над хворими дітьми, пояснює співрозмовник «УМ». «Більші» бізнесмени грошей не дають — «вони радше на мішку застреляться».
Але, зрештою, все це прохідне. Бо є в Бориса Олійника перше, найбільше і найвірніше кохання — Поезія. І цій музі Поет з великої літери буде вірним до кінця — хоч що б там відбувалося в бурхливих політичних сферах...

У кабінеті В'ячеслава Брюховецького (для студентів Києво-Могилянської академії, які не лише дуже поважають, а й щиро люблять свого президента, — просто Брюха) панує «творчий розгардіяш»: стіл завалений паперами, книжками, брошурами, на підлозі розкидані («розкладені», поправляє В'ячеслав Степанович) якісь папери... «Це не безпорядок, це — порядок, бо так я знаю, що де лежить», — пояснює пан президент. Щойно ми завершуємо інтерв'ю, він сідає за комп'ютер: справ повно, немає жодної вільної хвилини. До того ж постійно доводиться відволікатися на пресу: кореспондент «УМ» на сьогодні вже четверта представниця ЗМІ, тож і вгору ніколи глянути. Але «головний могилянець» запевняє, що не стомлюється. Звик багато працювати. Тому й пішов на вибори до Київради, адже має стільки задумів і планів, які треба реалізувати! Очевидно, що майбутня робота на благо столиці його справді захоплює, адже навіть про загальнополітичну ситуацію в Україні розмови не виходить: зараз на першому місці — Київрада. До Верховної Ради В'ячеслав Степанович балотуватися відмовився, хоча рідна «Наша Україна» дуже й кликала. Але парламент — це постійна робота, яка не терпить сумісництва, а кидати напризволяще своє дітище, найдемократичніший університет України, президент «Могилянки» й на гадці не має. На радість студентам, які вже було перелякалися, що на п'ять років втратять «свого Брюха»...

Коли солідний бізнесмен кидає успішну справу і йде працювати на державну роботу, це не може не викликати підозр. Ну яка нормальна людина відмовиться від мільйонів заради «копійок», та ще й добровільно зваливши собі на голову купу проблем? Хіба що затятий хабарник і корупціонер, який таким чином планує покращити матеріальне становище «адмінресурсом».

«Навіть на день народження чоловіка не могла відпочивати — сіла й думаю, що треба ж щось робити! Написала план», — каже Катерина Ющенко й усміхається. Дружина Президента, яка, окрім обов'язків першої леді, виконує ще й обов'язки голови Наглядової ради благодійного фонду «Україна 3000», дуже хоче використати п'ять років президентського терміну Віктора Ющенка якнайповніше. Коли маєш можливість надати допомогу тим, хто її потребує, пiдтримати в скрутну хвилину. А скрути, горя Катерина Михайлiвна бачить багато. До її фонду звертаються тисячі батьків, чиї діти помирають від важких хвороб, вона їздить по сиротинцях і дитячих лікарнях. Скаржиться, що так хочеться допомогти кожному, без винятку, але це просто неможливо. Тому фонд намагається підходити до розв'язання проблем системно, і пані Катерина дуже просить людей не ображатися, якщо конкретно відмовляють у допомозі. А іноді допомога надходить, але можливості навіть закордонних лікарів не безмежні... Розповідаючи про це, Катерина Михайлівна плаче. Скаржиться, що тонкосльоза. І витирає туш, яка розтеклася цього разу від приємної згадки — про Настю Овчар: врятована американськими лікарями українська дівчинка надіслала пані Ющенко до 8 Березня листівку власного виробництва, зроблену так витончено й підписану таким акуратним почерком, аж складно повірити в те, що ця дитина стільки вистраждала...
Напередодні 8 Березня Катерина Ющенко запросила на розмову журналістів кількох українських видань, у тому числі й «УМ». Але «про жіноче» говорили мало — зараз для першої леді України на першому місці робота. Неозброєним оком видно, що всім, про що говорить, Катерина Михайлiвна переймається щиро й глибоко, і при цьому час від часу перепитує, чи не сприйме, бува, хтось її прагнення розповісти про діяльність фонду як піар чи «якусь рекламу». Ми запевняємо, що для цього треба геть не мати совісті. І розуміємо, що таких, у кого совісті немає навіть у зародку, є багато. Але Бог їм суддя...

Минулого тижня секретаріат Президента оголосив публічний конкурс на заміщення вакантних посад державних службовців СП. Оновлюючись, Банкова планує посилити чимало позицій фактично в усіх департаментах. Зокрема, як повідомила прес-служба глави держави, кваліфіковані фахівці можуть претендувати на посади головних консультантів служб зовнішньої політики та підготовки виступів Президента. Крім «церемонімейстера» й спічрайтера, розумних людей кличуть у служби правової політики; з питань звернень громадян; ситуативного аналізу; регіональної та кадрової політики; комісію з питань помилування. В переліку також є вакансії в службах забезпечення зв'язків із Верховною Радою, Кабміном, Конституційним Судом, у службі оборонної політики, політики інституційного розвитку, службі соціально-економічної політики.
Документи приймають упродовж місяця в будні дні за адресою: Шовковична, 26. Можна також вислати їх поштою просто до секретаріату: вул. Банкова, 11, Київ, 01220 (з позначкою «на конкурс»).

Давно позаду той час, коли Віктор Медведчук вважався «сірим кардиналом» усієї країни. Його як демонізували на початку століття, так не можуть позбутися негативних емоцій при словах «лідер СДПУ(о)» й тепер. Головного есдека країни, який став главою Адміністрації Президента у 2002 році, підозрюють у багатьох нечестивих справах. Пригадуються розмови про те, як у розпал Помаранчевої революції у дворі АП палили купи документів. Мабуть, спалили все, що потрібно. Та й, очевидно, свій підпис пан Медведчук використовував обачно. Принаймні жодна з підозр криміналістами не доведена: недарма Медведчук вважається кваліфікованим юристом.
Так що «спадкоємцям» залишаються легенди і «музейні експонати». Як відомо, Віктор Ющенко, прийшовши в головний кабінет на Банковій, суттєво змінив його внутрішнє наповнення. Чимало дорогих і занадто пишних меблів узагалі були запропоновані для розпродажу. Деякі «залишки життєдіяльності» попереднього Президента залишаються в кабінеті Ющенка й тепер — «УМ» писала про це в детальному репортажі з офісу нового глави держави в травні минулого року. Після цього екс-кабінет Кучми впускав багатьох цікавих із числа журналістів, які мали змогу вивчити в ньому ледь не кожну золоту цятку на стелі. А ось із колишніми володіннями Медведчука — інша справа. Ці апартаменти розкрили свою останню таємницю лише через рік після приходу нової влади, і знову — «Україні молодій».

Якщо перефразувати одкровення голови секретаріату Президента Олега Рибачука, то він фактично називає себе «другою ступінню президентської ракети», передбачаючи, що й сам відпаде, «відпрацьований», як його попередник на посаді «головного канцеляриста» Олександр Зінченко. Але повірити в це складно. Адже Рибачук — один із небагатьох людей у нинішньому оточенні Президента, який іде під руку з Ющенком понад десять років. Якщо бути точним, то Олег Борисович із Віктором Андрійовичем уже 14 років — із часу спільної роботи в Національному банку. Так що «відпрацьована ступінь» Рибачук може хіба перейти на іншу посаду. До речі, за перший рік «помаранчевої» влади пан Олег встиг побути уже й віце-прем'єром (з питань європейської інтеграції).
Ми розмовляємо з Рибачуком у його кабінеті на Банковій — тому самому, де раніше сидів Медведчук. Пан Олег ніби заочно полемізує з «сірим кардиналом» Кучми, розповідаючи про нові порядки. Нам приносять чай у чашках із сервізу, тоді як Рибачук п'є своє питво із помаранчевої кружки з написом «Так! Ющенко». Це сувенір ще з «революційних», штабних часів. Звідти й починаємо інтерв'ю.

Богдан Бенюк — уже не просто улюблений актор і народний артист України. Тепер він насамперед політичний пропагандист. Бенюк каже, що всі до єдиної ролі, будь-коли зіграні ним у театрі чи в кіно, для нього однаково дорогі. Утім нинішня іпостась пана Богдана — кандидата у народні депутати — явно виділяється із загального переліку.Йдеться не про сценiчний образ. Бенюк — четвертий номер виборчого списку Всеукраїнського об'єднання «Свобода». І коли він каже, що потрапив до цієї націоналістичної партії не випадково, а за покликом душі, — цьому можна вірити. Принаймні наприкiнцi розмови з відомим актором журналісти «УМ», вражені запалом «крайньо правого» Бенюка-політика, розгубили майже всі «неполітичні» запитання. Можливо, посприяло цьому ще й те, що під час інтерв’ю панові Богдану постійно телефонували зі штабу ВО «Свобода» колеги по партії.
Наш діалог відбувся у гримерці Театру ім. Лесі Українки одразу після чергової успішної вистави рок-опери «Біла ворона». До речі, на розмову з «Україною молодою» Бенюк проміняв навіть артистичний «бенкет»...