Зауважу відразу, що «кияни» — поняття умовне. Не кожен, хто народився в українській столиці, запам’ятовується саме у зв’язку із нею. Як сказав би Свирид Петрович Голохвостов, «по формі», «по тілу» можна бути киянином, але, покинувши стольний град у ніжному віці, ощасливити та прославити зовсім інший населений пункт. І навпаки. Сьогоднішня добірка майже на сто відсотків складається з некиян за походженням. Так уже сталося, що керувати містом приходили не його уродженці. Ми згадуємо столичних мерів — тих, що були до Леоніда Михайловича Черновецького та до Сан Санича Омельченка. Навряд чи багато знайдеться читачів, здатних істотно продовжити цю низку «углиб віків». Тож просвіщаймось разом. А за можливі похибки у датах та іменах «УМ» заздалегідь вибачається.

Поговорити із Нелею Куковальською, директором Софійського заповідника, «УМ» збиралася давно. Проте навіть знаючи, що буде цікаво, «УМ» почала із суто «попсових» запитань. Чи, якщо хочете, з запитань важливих та актуальних. Про забудову довкола Софії, про широко висвітлені погрози–попередження з боку ЮНЕСКО тощо. Що поробиш? Як сказано в Біблії, «довліє дневі злоба його». У перекладі це означає, що на кожен день знайдеться свій геморой. Тим паче у наш час та при нашій владі. Ми правильно робимо, що звертаємо увагу на те, як дбають у нас про пам’ятки. Але якось зовсім забуваємо, що саме ми охороняємо. Тобто всякий школяр, хотілося б вірити, зможе пояснити, що Софія Київська — це пам’ятка національного масштабу, перлина зодчества, історична цінність — пафос шаблонних визначень нівелює їхній глибинний смисл, а відтак — і наше справжнє ставлення до спадщини минулих поколінь. А тим часом Софія живе і промовляє до нас у доступний їй спосіб. За словами Нелі Куковальської, вік пам’ятки є дещо більшим, ніж це записано в усіх енциклопедіях. Зводити Софію в 1111 році почав іще князь Володимир, а відтак передав справу до рук свого сина, Ярослава Мудрого. Таке відкриття зробили графологи, читаючи написи на стінах Софійського собору. Це означає, що через рік, у 2011–му, ми зможемо відсвяткувати 900–річчя Софії Київської.

Від учора мер Києва Леонід Черновецький знову в зоні досяжності. Його послання мешканцям Києва доставляє не «Укрпошта», а волонтери. У моєму випадку — це сусідка, яка з винуватим виразом обличчя пояснює, що їй просто дуже треба підзаробити. Натомість листа ні про що (який Льоня хороший, а Юля погана) вона просить... сказати їй, хто у квартирі живе. У зв’язку з цим велике прохання до всіх читачів «УМ»: нікому і ніколи не розголошуйте своїх особистих даних. У цьо­му безневинному запитанні криється пошук самотніх літніх людей, на яких полюють «старушатнікі» (саме так це називається на жаргоні міської влади). Пам’ятайте, що ваша приватність вища за те, «що баби у дворі подумають» та за побоювання образити знайому людину неґречною відмовою. На вашому порозі мають право постати тільки ті гості, яких ви кликали самі. Решту женіть утришия. А поштарями хай працюють професіонали.

Поки моя колега по «УМ» ходить покусана бездомними псами, а ми згадуємо недавню (від 28 травня) публікацію на тему, чи варто стерилізувати «нічийних» тварин, Державна інспекція з контролю за цінами у місті Києві повідомляє нам вельми цікаві цифри.

Але про все по порядку. Те, що кількість бездомних тварин зростає, — факт відомий. Виростаючи зі зворушливого віку цуценят, пси вичавлюють куди менше розчуленої сльози. «У нас на районє», себто на моєму рідному Виноградарі, у лісі, що тягнеться до Пущі–Водиці, часто можна побачити картинку, гідну пера Проспера Меріме. «Звірі обирають собі царя» — називається вона. Собацюри сидять колом і творять намаз. Необачно вийшовши на галявинку, де зібрались чотирилапі, залишається молитись, що вітер дме не в той бік і не зваблює їх запахом свіжої здобичі. Що ж до котів, то коти... є коти. Гуляють самі по собі. Бодай за це їм спасибі.

Не далі, як у попередній «Столиці», ми писали про те, яка глибока криза охопила енергетичну сферу Києва. Зокрема, згадували й борги міста перед підприємствами «Київенергохолдингу» — борги, що перевалили за півмільярда. Проте щонайменше 30 мільйонів гривень столична влада планує пустити за вітром — декому терміново закортіло замовити для української столиці новий Генеральний план розвитку.

2000 року столичне видавництво «Кий» випустило фотоальбом «Київ. 1941—1943», де було близько чотирьох сотень фотографій, відомих хіба професійним історикам, та й то не всім. Це була хроніка київського життя за німецької окупації — те, чого радянським людям знати було «не положено». У тій книжці шокував не лише ілюстративний ряд, а й коментарі укладача — знаного києвознавця Дмитра Малакова, котрий ту окупацію пережив зовсім малим хлопчиськом.

Розкажу вам казочку. Жив собі Конституційний Суд, який прийняв до дати київських виборів рішення на користь Леоніда Черновецького. Його каденція добігатиме кінця не в 1010–му, а в 1012 році, бо відрахунок слід вести від дати дострокових виборів, роз’яснив КСУ. Отже, тягнув Дід Ріпку — не витягнув. Тягнула Ріпку Баба–Рада — не витягла. Парламент із другої спроби затвердив звіт слідчої комісії під керівництвом Кирила Куликова («УМ» детально про це писала), але толку з того — пшик. Президент Черновецького з посади голови КМДА не зняв. Так і сидить Ріпка–Льоня у цьому кріслі, міцно сідничним нервом із ним переплітаючись. Прибігала й Жучка, викликала Ріпку на килим до Кабміну, але Ріпці — по цимбалах. Час з’явитись Мишці і задати овочу перцю (пардон за тавтологію), бо інакше діла не буде. Кажуть, зараз є один спосіб повалити Черновецького. І не треба для цього ані Конституційного Суду, ані Президента з Прем’єром, ані Ради з Київрадою. Акція непокори буде м’якою: усі дружно перестають платити за комунальні недопослуги. Спочатку нам помстяться: всім все відключать. Навіть телепатичний зв’язок. А потім уключать, бо всі вищезгадані інстанції заворушаться: не буває негарних принцес, як казала Фіона зі «Шрека», і європейських столиць із непрацюючою каналізацією. Тим паче коли Євро–2012 — на носі. ...Борімося, бо остогиділо жити за часів колодязів, ночов і баняків, остобісили «київгази» з «київводоканалами», з їхніми міжусобицями та брехнями. Де гаряча вода, «зав’язана» на ТЕЦ–6?! Вона в... ніде, бо «Київгаз» не дав «Київенерго» газу. Тож ти, споживачу, не забудь за це заплатити. Піди до крамниці, не отримай товару, але все одно заплати. Живи у смердючому під’їзді, ходи на дев’ятий поверх пішки, нюхай дірявий сміттєпровід і плати, плати, плати. Або зобрази фігуру з трьох пальців (можна навіть з одного) і піднеси Черновецькому. Чи хоч подумай над цим, читаючи «УМ».

У червні 1934 року радянський уряд залишав столицю УРСР місто Харків та переїжджав до старого–нового центру держави — до Києва. Київ «перестолицив» конкурента і переміг у внутрішньопартійній дискусії. Хоча, власне, дискусії ніякої не було: товариш Сталін виклав свої аргументи на користь Києва, а товариш Постишев проартикулював їх на засіданні Центрального комітету Комуністичної партії більшовиків України. Згідно з постановою ЦК КП(б)У, уряд пакував валізи. Інколи днем повернення столиці до Києва вважають 23 червня (коли українські комуністи сіли в потяг), інколи — 24–те (коли вони з потягу вийшли). Хоча насправді відповідне рішення ухвалили ще 18 січня. Хай там як, а наприкінці червня «крига скресла», як сказав би Остап Бендер. «До побачення, Павле Петровичу!» — зворушливо махали хустинками (чи червоними прапорцями?) харківські піонери. «До побачення, діти, до побачення!» — розчулювався Павло Постишев, головний український комуніст. Насправді йому варто було б казати: «Прощай!». Адже Постишев уже ніколи не повернеться до Харкова. У 1935–му він встигне відродити різдвяну ялинку в київських оселях (заборонену як буржуазні витребеньки), а в 1939 році його буде розстріляно. Та поки що цього він не знає. Їде у спецвагоні, сьорбає чайок зі склянки в срібному підстаканнику, пригощається ковбаскою з компартійного пайка та споглядає краєвиди. Ось і передмістя стольного граду... Ну, здрастуй, Києве!

Верхня і Нижня лавра (або, як їх іще називають, Дальня і Ближня) — це, власне, два різні світи. Верхня — це заповідник (музей), Нижня — монастир. Заповідником керує його директор Сергій Кролевець, монастирем — настоятель архієпископ Павло. До музею вхід платний, до монастиря — вільний. Для туристів Верхньої лаври не існує дрес–коду, для паломників Нижньої діють обмеження в одязі: жінкам не можна «дефілювати» в штанях, коротких спідницях та з обширним, як інфаркт, декольте. Попередження про табуйовані зони жіночого тіла висить на вході. Досі все зрозуміло. А далі починається спростування традиційних уявлень. У монастирі — завізно шурхотять шинами чорні «мерседеси» та гримлять будмайданчики. Робочі посилають у повітря смачну нецензурщину. Це замість молитовної тиші та розпродажу німбів. Хто забудовує лавру? «УМ» спробувала у цьому розібратись.

Пам’ятаєте Андріївський узвіз, яким іде Свирид Петрович Голохвастов у виконанні Олега Борисова? Звісно, пам’ятаєте, адже немає, напевно, людини, яка бодай раз не дивилась «За двома зайцями». Зараз тяжко повірити, але колись Андріївський виглядав саме так.