Химерними візерунками переплітаються долі людей. Що, здавалося, може пов’язувати депортованого в 1944 році за сталінським наказом кримського татарина і воїна УПА? Про таке я й не сподівалася почути, стукаючи в двері мешканця містечка Чорноморське Мухтара Одаманова. Від 81–річного діда я планувала записати кілька оригінальних кримськотатарських казок, щоби потім їх опублікувати.
Саме сьогодні — в день, коли Європа відзначає завершення найстрашнішої війни, — Омелян Довганич відзначає 78–річчя. Його ця війна теж обпекла — за кілька місяців до перемоги над фашизмом у концтаборі загинув батько. Ми говорили з доктором історичних наук, одним із найавторитетніших закарпатських істориків про уроки історії, які відчуваємо досі.
Узагалі ж правити бал у місті–герої військові моряки будуть навіть не три дні, а майже тиждень, якщо взяти до уваги швартування в Севастопольській бухті 8 травня американського фрегата (він прибуває на запрошення українських ВМС), а наступного дня — спільний сухопутний російсько–український парад частин місцевого гарнізону з нагоди Дня Перемоги і визволення міста від німецько–фашистських загарбників. Але найбільш видовищним днем, ясна річ, має стати неділя 11 травня, коли в акваторії тієї ж таки Севастопольської бухти росіяни–чорноморці збираються провести військово–морський парад, хоча наше МЗС, як відомо, однозначно рекомендувало їм обмежитись територією своєї постійної дислокації. У параді передбачається участь 30 бойових кораблів і 10 допоміжних суден флоту, 20 одиниць бойової техніки, підрозділу морської піхоти.
Нещодавно в Національній спілці письменників України відбулася багатолюдна презентація унікальної книжки Семена Підгайного «Українська інтелігенція на Соловках. Недостріляні», яка коштом Фундації імені Івана Багряного (США) побачила світ у Видавничому домі «Києво–Могилянська академія». Із представником Фундації, ініціатором та фаховим редактором цього видання — відомим письменником Олександром Шугаєм — наша розмова.
Поза героїкою боротьби маловідомими залишаються факти особистого життя провідників і рядових членів організованого націоналістичного руху. Сьогодні йтиметься про родини — найближче оточення тих, хто посвячував себе боротьбі за Україну.
Про Голодомор широка громадськість дізнається переважно двома шляхами: з родинних розповідей та з газетних публікацій і телепрограм. Родинні перекази глибинні й зрозуміліші через близькість реальних очевидців — бабусі, прадіда, матері. А газетні публікації і документальні фільми розкривають широку загальнонаціональну картину геноциду, де кожен край може віднайти себе і водночас переконатися: такі ж методи були застосовані у 33–му до всіх українців у СРСР, від Поділля до Кубані.
Минулого тижня голова Наглядової ради Міжнародного благодійного фонду «Україна 3000» Катерина Ющенко вручила нагороди переможцям Другого конкурсу для журналістів на краще висвітлення тематики Голодомору 1932—1933 років. Цей конкурс відкрив столиці, які талановиті журналісти є в різних областях. Першу премію в номінації «Краща публікація в інтернет–виданні» отримала Ірина Магрицька, доцент Східноукраїнського університету імені Володимира Даля і голова луганської філії Асоціації дослідників Голодомору, автор багатьох публікацій про Голодомор у місцевій і столичній пресі та в наукових збірниках. Нещодавно вона видала перший том книги «Врятована пам’ять. Голодомор 1932—1933 років у Луганській області (свідчення очевидців)».
Якою має бути пам’ять про загиблих від голоду, без домовин закопаних у великих ямах поблизу кожного українського села? Здавалося б, глибокою і шанобливою – хрести, меморіали, свічки і молебні. І, безперечно, ґрунтовні наукові дослідження, документальні виставки і фільми – аби минуле стало уроком і не повторилося для дітей і внуків. І ще наше суспільство потребує тиші, щоб засвоїти ці знання і замість «подвійної моралі» відчути в собі внутрішній закон, правдивий і єдиний для всіх, як зоряне небо.
...Телефонуючи до Петра Калістратовича вперше, я зовсім розгубилася, почувши у слухавці милозвучну російську мову. Говорила жінка. Як виявилося згодом, це була дружина Вілінця. У лідера ківерцівських рухівців — і дружина–росіянка?! Даруйте, але це якось геть не в’язалося. Пан Петро, сміючись, розповів, що привіз свою Валюшку з Уралу, але так і не навчив справжньої української, хоча читає вона прекрасно.
Як живеться під одним дахом стільки років переконаному українському патріотові і «кацапці»? Чи не заважає «національне питання» цій родині кохати одне одного так, як кохали в молодості? З цим, власне, й напросилася до них у гості, у скромну трикімнатну квартиру в центрі Ківерців, де зараз Вілінці мешкають. Але розмова наша вийшла не лише про любов...
Неквапом ідемо з паном Мирославом бульваром Лесі Українки: від його скромної однокімнатної квартирки до пам’ятника — метрів триста. За цей час назустріч пройшло з півсотні коломиян різного віку, з десяток обігнали нас. Зауважу, що жоден із перехожих не привітався з моїм співрозмовником, мабуть, ніхто в ньому не впізнав легендарного сотенного УПА Кривоноса, почесного мешканця Коломиї. Заклопотаність тому виною чи необізнаність, хтозна.
Його життя можна було б назвати втіленням американської мрії: звичайний мігрант з повоєнної Європи, яких до США прибувало тисячі, за кількадесят років здобув поважний соціальний статус, значні матеріальні статки і включився в активну громадську роботу. Звісно, Америка дала можливості реалізувати себе. Але чи був би використаний цей шанс, якби не насичене минуле Омеляна Антоновича: ОУН, польські в’язниці, арешти гестапо і табір Заксенхаузен. Омелян Антонович жив і працював з людьми, які для нас уже стали історією, — Андрей Шептицький, Роман Шухевич, Степан Бандера, Іван Багряний. Це вже імена з минулого століття. А от Антоновичу пощастило переступити рубіж віків. Зараз йому 94 роки.
