«Тихий Дон» по–бережківськи

...Телефонуючи до Петра Калістратовича вперше, я зовсім розгубилася, почувши у слухавці милозвучну російську мову. Говорила жінка. Як виявилося згодом, це була дружина Вілінця. У лідера ківерцівських рухівців — і дружина–росіянка?! Даруйте, але це якось геть не в’язалося. Пан Петро, сміючись, розповів, що привіз свою Валюшку з Уралу, але так і не навчив справжньої української, хоча читає вона прекрасно.

Як живеться під одним дахом стільки років переконаному українському патріотові і «кацапці»? Чи не заважає «національне питання» цій родині кохати одне одного так, як кохали в молодості? З цим, власне, й напросилася до них у гості, у скромну трикімнатну квартиру в центрі Ківерців, де зараз Вілінці мешкають. Але розмова наша вийшла не лише про любов...

Помирали від рук своїх

Розповідати так про своє село, як розповідав Петро Калістратович, може тільки людина з поетичною душею і поетичним мисленням. За п’ятнадцять кілометрів від рівненської Дубровиці, майже на кордоні з сябрами–білорусами, розкинулося у заплавах річки Случ невелике поліське село Бережки. До війни воно було розкидане по хуторах. Батьки Петра, працюючи на пана Домбровського, заробили трохи землі і теж поселилися на одному з таких хуторів. Жили, працювали як усі, навіть не підозрюючи, які страшні випробування чекають на їхню родину й тисячі інших селянських родин, котрі мимоволі стануть заручниками не лише воєнного лихоліття, а й братовбивчої української різні. Те, що відбувалося у віддалених поліських селах і Волині, і Рівненщини після приходу сюди німецьких загарбників, може бути сюжетом не для одного «Тихого Дону». І село Бережки могло б написати для ненаписаного ще історичного роману про ті часи одну з трагічних сторінок...

— Мені було вісім років, а як зараз бачу, як літаки з чорними хрестами пролітають над нашими головами і починають бомбити польський ешелон, що проходить через нашу станцію Домбровиця. Ми з мамою якраз у полі були і все бачили, хоч розуміти, звичайно, я, малий, нічого не розумів. Просто було страшно, — згадує Петро Калістратович. — Це був початок вересня, червоні ще не звільняли нас. Тому я кажу, що війна для нас розпочалася геть не в сорок першому, як привчали радянські історики.

І українська самооборона в наших краях почала організовуватися не лише, щоб захиститися від німців, а найперше від «партизанки». Від отих диких банд, в які пішли ті, хто за поляків по тюрмах сидів за всілякі злочини. У наших краях теж діяла така «партизанка». Керував наш, місцевий, Трохим. Від їхніх рук загинуло багато невинних людей. Прийдуть, заберуть до лісу, закатують там — і сліду не знайдеш. Мама розповідала, що і її сусідку, молоду дівчину, теж нізащо закатували, а брат її служив у Червоній армії, у контррозвідці. І вже як визволяли нашу територію у сорок четвертому, він заїхав у село родину провідати. І мама розповіла, хто забрав сестру в ліс. Після чого її ніхто більше не бачив. Трохим на той час уже загинув, а жив у селі тільки його брат. Так ось цей контррозвідник до нього заскочив, сказав, хай готується, бо він скоро повернеться і за все доведеться відповісти. Не встиг він наздогнати свою частину за селом, як брат Трохима застрелився. Знав чого... Ця банда спалила і нашу хату на хуторі. Все допитувалися у нас, дітей, де батько і мати. А ми не призналися, хоч знали, де вони. Хату підпалили, а у вогонь підкинули набої з обрізом — щоб стріляло. Мовляв, дивіться, Калістрат з УПА справи мав, бо зброю вдома тримав. Залишилася сім’я з п’ятьма дітьми просто неба. Змушені були з хутора в село перебиратися, там не так страшно було. Згодом якусь маленьку хатинку прикупили. Мій дядько Михайло з отим бандитом Трохимом у молодості колись билися, як–то хлопці б’ються. Дядько прийшов з фронту інвалідом, так Трохим хотів і йому хату спалити, щоб помститися за молодечі діла. Такі були партизани в нас...

Чи був батько в УПА, чи просто допомагав «лісовим хлопцям», — про це маленький Петрусь нічого не знав. Це вже зараз, з огляду літ, він припускає, що, працюючи на залізниці, тато таки допомагав українським повстанцям, хоч в лісі не був. Пособляв, як пособляли тисячі місцевих, виконуючи функції зв’язкових, господарчих тощо. До війни Калістрат Вілінець працював у Кльосові, на кам’яному кар’єрі, де працював і один із майбутніх керівників ОУН — УПА Тарас Бульба–Боровець. Отож духу українського, патріотичного набратися було від кого. Наприкінці 1944–го, коли прокотився через ці краї фронт і Червона армія пішла на Захід, в одну із сотень УПА, що діяли на цих теренах, були заслані агенти НКВС. Через них і випливли списки всіх, хто допомагав українському підпіллю. В один із днів тато з роботи не повернувся. Його не було кілька днів. Потім один старенький дідусь передав людьми мамі, що Калістрат замордований у лісі. Він шукав там своїх і розкопав братську могилу, де і впізнав Калістрата. Їхати забирати тіло батька довелося 13–річному Петрусеві з двоюрідним братом. Вони забрали по дорозі ще й того дідуся, щоб показав дорогу...

— Бачу, як зараз: в’їжджаємо в той ліс, височенні сосни стоять, а між ними видніються перекладини. Під сосною лежить тіло, прикрите звичайною поліською радюжкою. Це тато... — стримуючи скупі чоловічі сльози, продовжує Петро Калістратович. — Вантажимо його на віз, веземо в село. До церкви заносити труну заборонили, за зв’язок з «бандерівцями». Мій хресний був старостою в церкві, він виліз на дзвіницю і задзвонив лише у дзвони, коли тата несли на кладовище. Тоді разом із татом полягло багато місцевих, в основному, молодих людей. Їх звозили з усього району. Кілька днів вбивали. До 260 чоловік тоді загинуло. Головне, що знищували їх як зрадників... УПА. Агенти НКВС зробили все чужими руками. Їм зачитували вироки, а розстрілювали свої ж, нічого не підозрюючи... Одним із тих, хто розстрілював мого батька, був Микола Тимошик. Потім його засудять на 25 років. А мене, малого, доля дивним чином потім звела з його батьком.

Наймитував, щоб врятуватися від каторги

Після того як батька розстріляли, наступною мала бути сім’я. Через знайомих у районі дізналися, що готується акція з висилки сімей «бандпосібників» і їхня сім’я — теж у тих списках. А ще сестрі перед тим приснився тато: «Аню! Скажи мамі, щоб вибиралася з хати». Відгадуючи значення татового попередження, мама з дітьми сховалася у сусідки. І вночі почули, як ґелґотіли гуси на їхньому подвір’ї, мукала корова — то приїхали по них. Пересидівши кілька днів, мати порозпихала дітей по родичах і знайомих, аби не знайшли їх і не відправили до Сибіру. Петрусь втік в Орв’яницю, де була раніше школа молодших командирів УПА. Там, на хуторі, в чужих діда і баби, він найнявся пасти корів. Потім найнявся до іншого хазяїна, аби замести за собою сліди і не потрапити в поле зору НКВС.

— І ось яка вона, доля... У Здолбунові мене зводить вона із батьком Миколи Тимошика, того самого, що розстрілював мого тата та інших повстанців. Його батько теж наймався на роботу до людей, щоб не потрапити на висилку, як і я. От ми з ним більше року і заробляли по людях, збіжжя ціпами молотили. А потім я поїхав до мами, провідати своїх захотілося, бо стільки років не бачились. У хаті дядька міліція мене й схопила. Посадили в КПЗ у Сарнах, почали на допити водити. А що я знав, дитина? Тільки й того, що переховувався, і пісень українських та повстанських багато знав. Бувало, що посилали за облавами енкавеесівськими хвостом йти, щоб вистежити, куди їдуть. Але викручувався. Словом, дали мені шість місяців. Відпускати не хотіли, а засудити не було за що. У вироку написали (сміх та й годі!), що буцімто я, коли в Костополі на будівництві працював, постелі у гуртожитку не здав. За це і відсидів півроку в Дубнівській тюрмі. Там усі камери забиті були повстанцями. Бачив, як водили на допити їх, побитих, покалічених. Мене випускали обід приносити, і один на кухні сказав: «Передай нашим, що в цій тюрмі розстрілюють!» Потім уже дізнався, скільки тут було тоді розстріляно. Після тюрми мамин брат, дядько Микола, зробив мені метрику і влаштував на роботу в депо у Здолбунові учнем слюсаря. Звідти і в армію пішов. Дядьки мали зв’язки із воєнкоматом і попросили, щоб відправили мене служити подалі звідси, щоб ще щось бува не випливло з минулого. Від гріха подалі. Так я й опинився на Уралі.

Не думав і не гадав поліський хлопець Петро Вілінець, що доведеться йому ступати священною землею, по якій ходив великий Тарас. На горі, де стояла знаменита Орська фортеця, в якій відбував заслання Тарас Шевченко, неподалік було приміщення місцевого педучилища. У ньому і навчалася майбутня дружина Петра Валюша Лопіна.

— А моя Валя, коли в шістдесят третьому привіз її у свої Бережки, побачила вперше Полісся, хату під стріхою і з мазаною глиною підлогою. Старша дочка в селі ще в школу ходила. Наша найменшенька, Леся, народилася вже тут, в Україні. Коли в Ківерці переїхали жити (бо я на механічному заводі працював), то двоє дітей віддали вчитися в російську школу, а двоє — в українську. Інтернаціоналізм у дії! Дякувати, діти в нас виросли хороші. Маємо вже п’ятеро своїх лікарів: дві доньки, два зяті і онука.

Є у Вілінця заповітна мрія — перейменувати у Ківерцях вулиці тих «героїв» громадянської війни, які воювали проти українства. Неабияк гордиться тим, що нарешті площу біля універмагу названо іменем В’ячеслава Чорновола. До речі, сама звернула увагу, зробивши екскурсію по Ківерцях автомобілем, що революційні герої тут оселилися заледве не повним списком. І це ще не все. Тут і досі живе та здрастує у назві однієї з вулиць Патріс Лумумба! Хоча мало хто з мешканців містечка може відповісти, що це за один. Мої ж герої, Петро і Валентина Вілінці, не нажили чесною працею ані палаців, ані дорогих авто, а скромна обстановка їхньої звичайної квартири видасться комусь днем позавчорашнім — однак вони дуже багаті люди. Їхнє багатство — у дітях і внуках, за яких їм не соромно...