Коли узяти на віру афоризм про те, що кожен прозаїк усе життя пише одну й ту саму книжку, то для поетів формула буде ще простіша: все життя пишуть щоденник. Поетичні збірки різняться між собою мало, бо укладаються зазвичай не під якусь тему–ідею, а суто календарно: все, що написалося поміж двома книжками. Та вірші фіксують не зовнішні події, а сплески внутрішніх реакцій на них. Дуже часто буває, що амплітуда якогось підсвідомого викиду настільки широка, що мимохіть підпорядковує собі тональність цілої збірки. Принаймні, для поезії Тараса Федюка — це правило.

Андрій Кокотюха, добрий професіонал детективного жанру, має на книжковому сайті «Буквоїд» персональну рубрику «Кримінальне чтиво», де регулярно освічує читача у принадах і прорахунках своїх колег. Нещодавно він узявся розтлумачити останній роман Марека Краєвського «Числа Харона» (Л.: Урбіно, 2011).

Авторитет №1 у світовому книготорговельному бізнесі — журнал The Bookseller — опублікував рейтинґ письменників, чиї твори найбільше купують у Європі: 1. Стіґ Ларссон (Швеція); 2. Стефені Маєр (США); 3. Ден Браун (США); 4. Паоло Джордано (Італія); 5. Карлос Руїс Сафон (Іспанія). З них нам поки що маловідомий лише італієць (перекладений тільки в Росії). Усі книжки шведа та обох американців уже видані українською стараннями харківських видавництв «Фоліо», «Клуб сімейного дозвілля» та столичного «КМ Publishing». Останнє також нещодавно випустило третій український переклад Сафона — «Володар Туману». Отже, живемо за європейським читацьким часом.

Серед претендентів–прозаїків на Шевченківську премію є Мирослав Дочинець з романом «Вічник. Сповідь на перевалі духу» (Мукачево: Карпатська вежа, 2011). На звороті титулу позначка «Видання п’яте», котра пантеличить необізнаного читальника. Річ у тім, що чотири попередні наклади мали назву «Многії літа, благії літа. Заповіді 104–річного Андрія Ворона — як жити довго в щасті і радості» і не містили авторства пана Мирослава. Звичайно, той посібник з афористики, дієтології та натуропатії номінувався в рейтинґу «Книжка року» не за літературною, а за науково–популярною номінацією. Й оскільки зладнаний був управно, увійшов до Короткого списку (рецензію див.: «УМ» від 18.09.2010). «Вічник» же — успішний апґрейд наук–попу в цілком художню прозу.

Рівняння, де більшість членів «ікси», навряд чи піддається логічному розв’язанню. Непрогнозованість Шевченківської премії закладена у персональній різнофаховості комітету. Справді, наскільки адекватно визначать літературну подію 25 експертів, з яких лише семеро є професійними літераторами?

Дві попередні книжки Миколи Рябчука були діагностичні. У «Саді Меттерніха» (Л.: Класика, 2008) він порівнював ідейно–соціальні ландшафти сучасної Європи з нашим «російсько–східнослов’янським православним неосовєтизмом». В «Улюбленому пістолеті пані Сімпсон» (К.: К.І.С., 2009) — з’ясовував параметри нинішньої української «шантажистської держави». А в новій — «Постколоніальний синдром. Спостереження» (К.: К.І.С., 2011) — замислюється: чому усе це досі триває?

Як і більшість винаходів, поштівки виникли з необорного потягу людини до комфорту. Коли не сказати — з лінощів: набридло бити ноги, власноруч розносячи візитки. Так, прабабця відкритих листів, поштівок — саме візитка. Раніше етикет вимагав особисто вручати візитівку. Але серединою ХІХ століття перші сміливці ризикнули надсилати візитки поштою. Оскільки робилися всілякі приписки (призначення зустрічей, привітання, значуща для адресата інформація) розмір таких «поштових візиток» швидко сягнув класичного 9х12, а на одній стороні з’явилися місцеві краєвиди.

Такі міні–енциклопедії, як «Сучасна Україна: портрет з натури» (Ужгород: Ліра), з’являються нечасто. Зрозуміло, чому: у номенклатурі професій немає спеціальності «енциклопедист», а тут потрібно об’єднати інформацію з широкого спектра дисциплін — географії, геології, кліматології, екології, демографії, політології тощо. Та ще й подати усе в єдиному популярному стилі. Насмілився здійснити такий проект професор історії з Ужгородського університету Сергій Федака, що добре володіє оповідним письмом (окрім спеціальних праць, автор краєзнавчих розвідок та вже кількох історичних повістей). І йому вдалося: третє місце в рейтинґу (з-поміж 27 претендентів) та спеціальна відзнака саме за проектну сміливість — цілком адекватні.

Після трилогії про джурів козака Швайки Володимир Рутківський, як–то кажуть, прокинувся знаменитим. Відтоді кожний його новий текст рокований на преміальні зауваження. 2011–й задемонстрував це промовисто: лавреат ХІІІ Всеукраїнського рейтинґу «Книжка року»; переможець конкурсу «Книга року ВВС»; претендент на Шевченківську премію. Оскільки на Шевченківку він номінується вдруге, сподіваємося, що здоровий глузд членів Комітету цього разу таки переможе.

Рецензувати посмертний твір автора, який трагічно відійшов, під усіма зрозумілими оглядами важко. Та оскільки «Ефіопська Січ» Василя Кожелянка стала подією літературного сезону — не випадає сховатися навіть за коректною формулою «або добре, або нічого».