Це музично–хореографічна версія життя молоді, яка свої інтереси, пріоритети, вільний час, переживання, сумніви і навіть кохання довіряє всесильному монстру сучасності на ім’я iнтернет. Режисерам–постановникам Марині Васильєвій та Люді Савіній ця очевидність видалася вартою ефектної вистави з елементами інтерактиву. Ефектність забезпечували 30 артистів на сцені та 60 сценічних костюмів дизайнера Володимира Яринича. А ще — листування двох закоханих, яке проектувалося на великий екран. Глядачі, переглянувши півторагодинне дійство, за допомогою СМСок визначалися, бути чи не бути головним героям разом. (Люди у Львові добрі, тож парі «присудили» не розлучатися).

Остання декада листопада обіцяє театралам дві цікаві події. Шанувальникам опереточних постановок із серіальними зірками в головних ролях можна не турбуватися — це точно не їхній формат. А от тим, хто любить вишукані театральні шаради, коли треба максимально мобілізуватися, аби не пропустити якийсь важливий режисерський посил, варто звернути увагу на такі моменти в афіші: 24 листопада у Міжнародному центрі культури і мистецтв «Жовтневий палац» відбудеться українська прем’єра спектаклю Андрія Жолдака «Життя з iдіотом», 26 та 27 листопада театр Meno Fortas показуватиме «Ідіота» Еймунтаса Някрошюса. Незважаючи на схожість у назвах цих двох вистав, першоджерела вони мають різні. Някрошюс свого «Ідіота» ставив за Достоєвським, Жолдака на виставу, яка була випущена в Національному театрі Раду Станка (Румунія), надихнуло однойменне оповідання російського письменника Віктора Єрофєєва.

На честь свого 150–річного ювілею Антон Павлович Чехов цього року удостоївся шаленої уваги з боку режисерів. Але коли знайомишся з новинками театральних афіш, то розумієш, що наші постановники перебувають у полоні стереотипів: як не «Вишневий сад» ставлять, то «Дядю Ваню», як не «Дядю Ваню» — так «Чайку»... Зрідка хтось дозволяє собі «крок вправо» і бере до роботи не популярну драматургію російського класика, ставлену–переставлену в усьому світі, а, наприклад, його оповідання. І хоча такі експерименти потребують зайвої ланки в підготовці вистави, що називається інсценізацією, фінальний продукт виходить, як правило, цікавішим.

«Тиждень італійського кіно» — новий проект для кіноманів від компанії «Артхауз Трафік» та інвестиційно–фінансової групи «ТАС». Засновуючи цей форум, який відтепер відбуватиметься щорічно, організатори заповнили прогалину в кінофестивальному русі, причина виникнення якої не піддається ніякій логіці. Річ у тім, що фестивалі фільмів з інших країн, у тому числі й таких далеких, як Мексика, у нас відбуваються регулярно. А італійські новинки українським кіноманам, які виросли на картинах Фелліні, Вісконті, Антоніоні, можна подивитися хіба що на якомусь кінофорумі, якщо вдасться туди потрапити. Відновити справедливість приїхав один із найпопулярніших італійських акторів, а останнім часом ще й режисер Мікеле Плачідо. Представляючи картину «Велика мрія» у кінотеатрі «Київ», Плачідо розповів, що «списував» її зi свого власного життя.

Відомий у Києві письмен­ницький будинок, що на Богдана Хмельницького, 68, рекордсмен за кількістю меморіальних дощок — тут їх аж двадцять вісім. Така першість була зрежисована історично, адже саме за цією адресою в різні роки мешкали чи не всі найвідоміші українські письменники минулого століття. Їм, атлантам і титанам української літератури, присвячено чимало літературознавчих розвідок, статей, бібліографічних довід­ників... Але персональні секрети цих людей, переконані дослідники Станіслав Цалик та Пилип Селігей, зберігає саме будинок на Богдана Хмельницького, 68. У своїй кни­зі «Таємниці письменницьких шух­ляд» вони спробували привідчинити двері до тих проблем, страхів, переживань мешканців Роліту (абревіатура від «будинок робітників літератури»), які залишилися поза увагою бібліографів та істориків. Книгу, що вийшла у серії «Невідома Україна» видавництва «Наш час», фінансово підтримала Фундація імені Івана Багряного (США).

Останні 40 років свого життя донька видатного українського письменника, публіциста, вченого, громадського і політичного діяча Івана Франка Анна Франко–Ключко (1892—1988) мешкала в Канаді. Там же, в Канаді, директор видавництва «Ярославів Вал» Михайло Слабошпицький уперше познайомився з мемуарами пані Франко–Ключко «Іван Франко і його родина». «Було це на початку 90–х, — розповідає Михайло Слабошпицький. — Я був просто приголомшений цією книгою, донька подала чимало критики на адресу сучасників батька. У цих мемуарах звучали гіркі докори Грушевському, львівському оточенню...». Утім від зрозумілого бажання видавця видрукувати книгу в Україні довелося відмовитися... Україна зразка 90–х навряд чи могла б адекватно сприйняти настрій цього видання.

У рейтингу найзагадковіших російських письменників початку минулого століття Даніїл Хармс — поза конкуренцією. Його твори, з одного боку, ніби повністю відповідали естетиці тодіш­ньої пітерської прози, а з іншого — залишають враження, що автор мешкає десь на Туманному Альбіоні. Реальність у Хармса перемежовується з вигадкою, але, здається, лише для того, щоб читач запитав сам себе: а невже цього не могло бути насправді?

Як переконує історія світового мистецтва, свої перші кроки до сердець мільйонів театр робив у спорудах, що сьогодні відомі як амфітеатри. Найбільший з таких храмів мистецтв, римський Колізей, благополучно дожив до наших днів. З того часу театр не лише вдосконалював зміст і форму, а й експериментував з новими майданчиками для творчості. (Столичні театрали, наприклад, добре пам’ятають вистави «Яго» Віталія Малахова та «Ідіот» Андрія Жолдака кількарічної давнини: Віталій Юхимович примусив шекспірівських героїв з’ясовувати свої стосунки у басейні, а пан Андрій під час спектаклю водив акторів та глядачів Андріївським узвозом). Але, повертаючись після таких «разових акцій» до своїх гримерок, актори вкотре погоджувалися з тим, що театр повинен мати свій дім. Нехай невеличкий, але зі своєю енергетикою, історією, залаштунковими байками, інтригами — куди ж без них? — і хвилюючим закликом із гучномовця: «Актори — на сцену!»

Паралельно з круглою датою Антона Павловича виставою «Вишневий сад» Російська драма планувала відзначити також і 85–річний ювілей корифея Театру імені Лесі Українки Миколи Рушковського. Анонсуючи прем’єри сезону 2010–2011, художній керівник театру Михайло Рєзнікович навіть звернув увагу на те, що у цій постановці роль лакея Фірса, яку мав готувати Рушковський, спеціально розширена. Але хвороба Миколи Миколайовича ідею з «ювілейним Фірсом» змусила відкласти на майбутнє, натомість на цю роль ледь не за кілька днів до прем’єри ввели Валентина Шестопалова.

«Як він здогадався таку п’єсу загорнути в настільки неочікувану обгортку?» — це перше запитання, яке виникає після перегляду чергової постановки Роберта Стуруа. Звісно, умовність — одна з найхарактерніших рис театрального мистецтва, але Стуруа ж любить перевернути все з ніг на голову та ще й гарненько перетрусити!