Михайло Потупейко належить до письменників, чиї імена в уяві пересічного читача пов’язуються з однією книжкою. Над розлогим романом–епопеєю «У лабетах смерті», в якому правдиво відбито події в українському селі 1920–30–х років і який після виходу у світ висувався на Шевченківську премію, він працював тривалий час, бо вважав його голов­ним твором життя. А були ж іще присвячені Коцюбинському літературознавчі дослідження, повісті та оповідання, активна праця в обласній «Просвіті», яку Михайло Миколайович очолював упродовж тривалого часу. Можливо, саме через велику громадську завантаженість він не встиг реалізувати всі замисли — наприклад, створити розлоге художнє полотно про свого земляка, відомого селекціонера Левка Симиренка. А одного разу десь наприкінці дев’яностих, згадуючи юні літа, він задумливо мовив: «Ще хочу написати про хлопців, з якими разом потрапив у гестапо...».

Збіг рік, другий, третій, обіцяна публікація не з’являлась, а Михайло Миколайович дедалі частіше скаржився на пам’ять. Навесні 2005 року, збираючись провідати його вдома, я на всяк випадок захопив диктофон. Ніби якесь передчуття підказувало, що слід поспішати. Розмова звелась переважно до спогадів про те, як по дитинству і юності майбутнього письменника прокотились буремні двадцяті, тридцяті і сорокові. Нині у вересні виповнюється три роки, як Михайла Миколайовича не стало, але його розповідь, яка в деталях відтворює перипетії долі, залишилась на касеті. А ще у фотокопії — чернетка короткої автобіографії.

Наталія Шухевич, рідна сестра головнокомандувача УПА Романа Шухевича, прожила унікальне життя. Після радянських концтаборів вона вийшла заміж за репресованого балкарця Муталіфа Геграєва, з котрим прожила надзвичайно щасливі 63 роки, попри все шаленство навколишньої гебешної системи. Незважаючи на шлюб із мусульманином, не зреклася своїх поглядів ані релігійних, ані національних чи політичних. На превеликий жаль, покійна Наталія Шухевич за дисидентською звичкою не полишила жодних архівів та спогадів по братові. Сьогоднi виповнюється пiвроку з дня смертi Наталії Йосипівни, яку поховали на Личаківському цвинтарі у Львові. Ми публікуємо унікальні спогади її чоловіка Муталіфа Геграєва, передані «УМ» похресниками панi Наталi Еркеном та Ольгою Аймурзаєвими. Саме вони допровадили її останки з Кавказу аж до львівської церкви Святого Андрія.

Юрій Кобзенко у своєму житті займався багато чим — і вантажником у магазині працював, і робітником у поштовому вагоні, і поїздним диспетчером, і в ковбасному цеху, й інженером у Мінчорметі УРСР... Коли ж йому виповнилося 60, видав першу у своєму житті книжку. І не просто книжку, а цілий словник, ідею якого виношував упродовж багатьох років.

Проте запевняє, що цього словника не було б, якби не Юхим Овсійович Коган. Саме він привів Кобзенка до ульпану (студії) Ізраїльського культурного центру, де той досконало вивчив іврит. Згодом навчання у єрусалимських мудреців привело до пошуків першоджерела рідної мови в Святому Письмі. Загалом у своєму словнику він розтлумачив 5000 слів. Для порівняння — у «Словнику мови Шевченка» цих слів 10116. Отож Кобзенко вважає свою роботу далеко не завершеною і нині вже підготував друге видання, значно повніше та ще цікавіше, але немає спонсорів...

Епос як та галька на морському узбережжі: сотні років «обробки» солоними хвилями — і в камінців не залишається жодної задирки. От і дума, проспівана поколіннями лірників, набуває такої довершеної форми, що слова зайвого вже не вставиш — відразу втрачається гармонія. А от на Біловодщині (Луганська область), у краї, який порiвняно недавно був заселений українцями, фольклор твориться ще й сьогодні — по реальних подіях не такої вже й далекої минувшини.

Віра Аннусова народилася, виросла й практично все життя пропрацювала в Біловодському районі. За освітою — вчитель математики, а за покликанням — краєзнавець, фольклорист і... правозахисник. Одна з найактивніших дослідників Голодомору на Луганщині; не виключено — в цілій Україні. А люди ж — вони не лише про гірке розповідають. Так і почала записувати й історію рідного краю, й місцеві легенди, й просто спогади земляків про далеке й не дуже життя–буття...

Рости й навчатися в репресованій родині, відчути всю несправедливість комуно–більшовицького режиму довелося рівненському поету Степану Бабію, котрий у свої 70 років бере активну участь у громадсько–політичному житті краю. «Якби Україна була такою, як Америка, Англія, Франція, я писав би чисту поезію, — переконаний Степан Олександрович, — але коли точиться боротьба за існування української нації, за її елементарні права, навіть за рідну мову, вимагати від поета, щоб він відмовився від громадянської позиції, було б абсурдом».

...На Донбасі навіть казки дітям розповідають не свої, місцеві, а ті, що почерпнуті в книжках. Але не може бути такого, щоб цей багатющий край не мав власної міфології. Збирач і дослідник шахтарського фольклору Євген Коновалов довів: у шахтарів — повно своїх легенд. Просто вони їх трохи призабули, а він — нагадав.

Віра Данилівна Калач, дочка відомого українського дисидента Данила Шумука, за батька — «ворога народу» — натерпілася удосталь. Їй довелося змінити місце проживання разів 40. Її «обробляли» агенти з «органів», намагаючись втокмачити, що батько йде неправильним шляхом. Але донька ніколи не засуджувала батькові дії, не дорікала.

Углиб свого роду «головному історику Івано–Франківщини» Богдану Гавриліву вдалося «зазирнути» майже на двісті років, і там відкрилося чимало цікавого. Нині він мешкає в затишному мікрорайоні (донедавна — селі) Опришівці, розташованому на південній околиці Івано–Франківська. За чималу присадибну ділянку їхній родині довелося платити двічі. Не через скупість, як застерігає народна мудрість, а навпаки — через щедрість. «Наприкінці ХІХ століття моя прабабця заповіла цей морг (0,56 гектара. — Авт.) ще не забудованої землі місцевій церкві, — розповідає пан Богдан. — Згодом, у 1929 році, церковна рада виставила подаровану ділянку на продаж, аби за виручені кошти збудувати плебанію. Тоді на цей, кажучи сучасною мовою, «лот» надійшло багато заявок. Та священик, зважаючи на те, що моя майбутня мама Анастасія вийшла заміж і молода сім’я потребувала окремого обійстя, надав їй право першого покупця. Родина швиденько спродала коней, корів та свиней і зібрала необхідних 800 злотих ринських, аби викупити землю, яка нам колись належала. Такий ось цікавий поворот подій. Певне, пошуки давніх відомостей про своїх предків та історію рідних Опришівців і розбудили в мені інтерес до краєзнавства. Власне, й моя поява на світ теж пов’язана з історичними колізіями».

Зазвичай городяни своїх архітекторів не знають. Щодня бачать плоди їхньої діяльності, нерідко по–справжньому неповторні, і — за окремими винятками — уявлення не мають про людей, які створили урбаністичний простір довкола. Якщо запитати, наприклад, пересічного вінничанина, хто йому відомий з авторів проектів, за якими зводились найпомітніші будинки в обласному центрі, то у відповідь почуєте лише два імені. Першим назвуть цивільного інженера Григорія Артинова, під керівництвом якого Вінниця отримала власне неповторне обличчя на початку двадцятого століття (його ім’ям навіть названо одну з центральних вулиць).

Другим, без сумніву, стане наш сучасник Юрій Плясовиця. За останні двадцять років за робочими проектами, виготовленими в його персональній архітектурній майстерні, збудовано 260 споруд. Більшість із них розташовані у Вінниці та області, але багато замовників приїжджали з інших регіонів, так що втіленими в матеріалі проектами з брендом «Ю. Плясовиця» милуються мешканці Києва, Дніпропетровська, Хмельницького, Севастополя, Житомира, Бердичева — перелік можна продовжувати і продовжувати. А коли додати ще низку архітектурних творів Плясовиці, реалізованих у попередній період (зокрема, в інших республіках Радянського Союзу),то загальне число сягне трьох сотень.

Львів’яни вважають його своїм без будь–яких застережень. Описи приїздів Омеляна Антоновича зі Штатів до Львова та останні роки проживання у столиці Галичини неодмінно супроводжувалися уточненням, що перебував він у «своєму рідному місті». Сюди Омелян уперше приїхав навчатися в третій клас Української академічної гімназії в 1926 році. Про Долину, де він народився і провів юні роки, літописці з–поза меж Івано–Франківщини згадують мимохідь, як про не надто значущий факт його біографії.

Утім, сам Омелян Антонович ніколи не забував про місто свого дитинства. Коли 28 березня 2001 року уклали договір про спорудження його коштом музею «Бойківщина», а згодом на вибір запропонували два проекти, вже поважного віку меценат вибрав той, у якому передбачалося ще й помешкання для нього. «Він планував доживати свій вік у Долині, в цій квартирі. Навіть вибрав собі місце вічного спочинку на недіючому кладовищі в старій частині міста. Проект склепу виготовляв Василь Ярич зі Львова», — пригадує почесний голова Долинського районного товариства «Просвіта» Степан Янковський, котрий часто спілкувався зі своїм знаним земляком.