Тюремний «хрест»

«Мій тато у тюрмі — він бореться за краще життя»

«Якось приїжджали до мене журналісти з Польщі — робили фільм про сумнозвісні події на Волині, свідком яких був мій тато. Їх вразило те, в яких умовах в Україні живуть родичі борців за свободу, ставлення до них із боку дер­жави, — розпочала розмову господиня. — У Польщі ветерани Армії Крайової, які прирівнюються до наших вояків УПА, мають хороші будинки, добре забезпечені матеріально, користуються пільгами... В Україні — навпаки. Проте я не скаржусь. Коли ще тато був живий, то казав, що ми не повинні ставати на коліна й просити у цієї влади будь–що. Якби влада була б справді українською, то й ставлення до нас було б іншим».

Віра Данилівна ще до народження мала ярлик «доньки політичного в’язня». Коли її тата вперше кинули за ґрати, мама перебувала на другому місяці вагітності. «Нас часто відвідували татові друзі, що залишилися на волі або звільнилися раніше, — згадує дитячі роки співрозмовниця. — Приносили гостинці й казали, що мій тато бореться за краще життя. Тому і я з гордістю відповідала всім: «Мій тато у тюрмі — він бореться за краще життя».

Уперше до в’язниці Данило Шумук потрапив за... комуністичні ідеї. Ще навчаючись у школі, став задумуватися, чому в українських землях має панувати польська мова й чужинські закони? У юнацькому віці долучився до підпільної боротьби, був одним із керівників КПЗУ. Коли підпілля на Волині викрили, багатьох активістів розстріляли, а 20–річного Шумука засудили до дев’яти років ув’язнення.

У польських в’язницях просидів п’ять років — у 1939–му політв’язня звільнили «совєти», яким за договором із Німеччиною дісталися західноукраїнські землі. Cередню освіту отримав, як не дивно, перебуваючи за ґратами. Затим вступив до педагогічного інституту, викладав у школі географію. І вже скоро зрозумів, що від «совєтів» чогось доброго очікувати зайве — із полиць магазинів почали зникати товари, невдоволених переслідували, масово вивозили до Сибіру. У порівнянні з «новим режимом» навіть польська влада виглядала гуманною. Тоді й прийшло перше розчарування у комуністичних ідеях.

Із однієї тюрми — в іншу

«Напередодні війни, у травні 1941–го, тата призвали до червоного війська», — розповідає пані Віра. — На кордоні між Україною та Польщею будував бетонні укріплення. Ті півтора місяця роботи на фортифікаціях він до самої смерті згадував як каторгу. Побудували багато, але в перші ж дні війни німці все розбомбили... А коли почалася війна, їх, неозброєних, кинули на фронт. Як виявилося, у цих будзагонах були зібрані «неблагонадійні», в основному, — колишні активісти КПЗУ. Вони й стали живим щитом перед військами вермахту.

У перші дні війни передові частини, що складалися з таких, як Шумук, гинули, потрапляли в оточення, у полон. Ця доля спіткала й Данила. У німецькому таборі для військовополонених, у Хоролі, що на Полтавщині, куди потрапив Шумук, умови були пекельними. Працю полонених використовували на глиняному кар’єрі. Їжу тут насипали просто в поли, а під час роботи часто людей затоптували...

У цей час дружина та двоє дітей Шумука опинилися на окупованій території. «Маму, мене й маленького брата, як сім’ю комуніста, забрали до в’язниці в Любомиль. Згодом приїхав дідусь і нас, діток, забрав до себе, а мама залишилися у в’язниці, — згадує Віра Данилівна. — Та невдовзі їй поталанило втекти. Босою, у лютий мороз, прийшла на хутір, де ми жили». Але спокійніше не стало. Біля хутора була залізниця, яку підривали, то червоні партизани, то воїни УПА, а німці «відігравалися» на місцевих. Довелося тікати до лісу, де й «пересиділи» до визволення.

«В УПА не готували загарбників»

А тим часом Шумукові та ще двом його товаришам пощастило втекти з табору смерті. Коли пробиралися додому, то йшли селами, у яких під час Голодомору 1931—33 років повністю повимирали люди. Страшна поставала картина: село є, а людей в ньому немає... Саме тоді Данило остаточно зневірився в радянській владі.

Оселився у Хмельницькій області, де довідався, що в цій місцині діють загони УПА. Повстанський рух лише розпочинався, але було очевидно, що упівці роблять добрі справи: борються проти німців і більшовиків, допомогають місцевим жителям. Вирішив і Шумук долучитися до збройної боротьби. Оскільки був людиною освіченою, одразу почав ідейно виховувати молодь.Читав, як він казав, вишколи. «В УПА не готували загарбників, — каже пані Віра. — А тато взагалі був людиною гуманною. Навіть побратими з УПА нерідко дорікали йому за цю якість. Як керівник — він носив при собі пістоля, але використовував його лише для самозахисту. Людей не вбивав».

Це був той час, коли на Волині відбувалися сутички між українцями та поляками. «Саме з метою довідатися про ті трагічні події й приїжджали до нас польські журналісти, — розповідає Віра Данилівна. — Вони прагнули з’ясувати ставлення тата до тих трагічних подій 1943 року. Його відповідь була такою: «Хоча безпосередньої участі у тих подіях я не брав, але знаю про них добре. Ту обопільну різню засуджую. І зараз полякам потрібно пробачити українців, а українцям пробачити поляків за те зло, що було з обох сторін. Водночас треба усвідомити, що українці це робили не на польській землі, а на своїй. А чому робили? Та, мабуть, тому що їх довели»...

Сім років безвісти

Із травня 41–го по 47–й не було від Шумука жодної звісточки — пішов, як у воду канув... А коли навесні 45–го солдати поверталися з фронту додому, Віра з букетом черемхи побігла в село зустрічати свого татуся. «Усі зустрічаються, обнімаються, цілуються, а мого тата немає... Для мене, десятирічної дівчинки, то було найбільше розчарування у житті. Так ми його й не діждалися», — розводить руками пані Віра.

Після війни Віра пішла до школи. Коли виповнилося 14 років, першою серед ровесників вступила до комсомолу, бо вчителі казали: «Ти повинна бути комсомолкою, адже твій батько — комуніст!» І Віра свято в те вірила...

А в 1947 році від батька нарешті прийшла звістка. У листі Данило Лаврентійович повідомляв, що знову в неволі, й просив пробачення у дружини... Рідні не могли повірити, що їхній батько — ворог народу, а Віра щиро вважала, що то якесь непорозуміння, що радянська влада добра й тато скоро повернеться додому. Але з Сибіру скоро не поверталися...

У радянському концтаборі Данило працював на цементному заводі в Норильську, де у 1953 році було найбільше повстання в’язнів. У підпільному керівництві цього супротиву був і Шумук. Казав, хоча повстання й закінчилося поразкою, але після того умови в радянських таборах та ставлення до в’язнів із боку табірного начальства покращилися. Це найбільше, що могли зробити за тих умов бранці радянської системи. Як же потрапив Данило до Сибіру?

Засуджений до смертної кари

Уже під кінець Другої світової, коли стало очевидно, що більшовики переможуть, Шумук з групою «східняків» у складі «похідної групи» відправився на схід країни, де мали влаштовуватися на роботу, організувати підпілля й у такий спосіб далі боротися за вільну Україну. По дорозі загін втратив багато бійців, коли стало зрозуміло, що збройно вони виступати не в змозі, Шумук розпустив загін, сказавши, щоб кожен влаштовувався сам де зможе, а після війни зв’язки відновлять. Із провідником лишився лише один повстанець. Спочатку переховувалися у лісі під Богуславом, що на Київщині.

Якось взимку вони, знесилені й хворі, попросилися переночувати до якоїсь хати в селі Розкошинці. І саме натрапили на людей, які здали їх до рук енкаведистів. При обшуку знайшли пістолет і карту. Шумука засудили до смертної кари. Сидів у Луцьку з 23 лютого до травня 45–го. Таких, як він, засуджених до смерті, у тій в’язниці було багато. Розповідав, як щоночі в’язнів виводили на подвір’я тюрми й розстрілювали. І вже коли «смертників» залишилося небагато, якоїсь ночі постріли лунали, на диво, часто. Як з’ясувалося — то охорона салютувала з нагоди закінчення війни. Приречених обнадіяли, що залишать живими...

Смертний вирок замінили 20–річною каторгою. У радянському концтаборі, де українців було більшість, Шумук познайомився з керівниками УПА та багатьма рядовими повстанцями. Просидів дванадцять з половиною років, а в 1956–му справу переглянули й звільнили з довідкою про скасування судимості.

Незважаючи на це, агенти КДБ регулярно і, як правило, вночі приходили й влаштовували допити у справі керівників повстання в норильських таборах. Сім’я змушена була переселитися з Волині на Дніпропетровщину — у Межівський район. Данило­ Лаврентійович­ працював на будівництві. Але вже через рік його викликали до Дніпропетровська й знову «припаяли» 10 років за... «антисовєтську» пропаганду. Органи пропонували «співробітництво», а коли відмовився, проти нього сфабрикували справу.Так у 1957 році антисовєтчик Шумук отримав чергові десять років. Цього разу покарання відбував у мордовських таборах.

Як дисидент приймав парад на Хрещатику

По закінченні «десятирічки», у переддень батькового повернення з ГУЛАГу, Віру Данилівну викликали до КДБ. «Зустрів особисто головний ідеолог КДБ на прізвище Колос чи Калаш. Переконував у тому, що батько даремно налаштований проти радянської влади, і доводив переваги радянського способу життя. Приїхав до столиці й тато, нас поселили в готелі, кілька днів возили на «Волзі» по Києву й показували, як добре живеться людям у Радянській Україні, — розповідає пані Віра. — А було це саме на річницю Жовтневої революції. Гебісти спеціально запросили Шумука на парад, щоб переконався, яку «мощь» являє армія, натякаючи на марність боротьби проти такої «махіни». За парадом Данило Лаврентійович спостерігав із кав’ярні на Хрещатику. Пізніше, проїжджаючи повз цю кав’ярню, жартома згадував, «як приймав парад Перемоги».

Поселившись у Богуславі, працював кочегаром, вантажником, теслею, потім у піонерському таборі «Дніпро» під Києвом. Наїжджав до столиці, де зустрічався зі Світличним, Дзюбою, Сверстюком, Горинями... Знову включився до дисидентського руху, який на початку 70–х уже набрав обертів. Коли в 1972 році прокотилася хвиля масових арештів, Шумука звинуватили в антирадянській пропаганді та в розповсюдженні антирадянської літератури. Цього разу «дали» десять років таборів і п’ять заслання. Покарання відбував у сумнозвісному Кучино, де загинули Тихий, Стус, Литвин. Там у тюремній лікарні зустрічався з Лук’яненком, Хмарою, Стусом, Пронюком, іншими відомими дисидентами.

Політ з останньої неволі

Останні 15 років донька майже щорічно їздила до батька на побачення, а на засланні в Каратобе, що в Казахстані, навіть хотіла поселитися. «До тата там дуже добре ставилися. Казахи — за духом націоналісти, нам до них у цьому плані ще далеко, — пояснює Віра Данилівна. — Навіть у радянські часи вони були націоналістично налаштованими і тата поважали саме за його принципову позицію». У Каратобе Шумуки залишили про себе добру пам’ять: навпроти виконкому батько заклав парк (місцеві навіть обіцяли назвати іменем Шумука), на суцільному піску умудрився вирощувати люцерну й кавуни, а донька — квіти.

Повертався Шумук з останньої неволі, коли на годиннику життя стрілка показувала на 72 роки. Тоді, в 1987 році, друзі вирішили переправити його до Канади. Для цього використали всі можливості, навіть дипломатичні. Із Каратобе він виїхав до Уральська, звідти літаком до Москви. Просто на летовище під’їхала машина посла Канади в СРСР, і високі дипломатичні чини прослідкували, щоб колишній в’язень без проблем сів на рейс до Канади. Казали, що жодного дисидента ще так не проводжали, як Данила Шумука!

Незважаючи на випробування, що випали на його долю, Шумук прожив 92 роки. Уже в поважному віці брав участь у різноманітних заходах, виступав на телебаченні.

У 1987 році президент США Рональд Рейган у Білому домі приймав найвизначніших дисидентів світу з нагоди річниці Декларації прав людини. Україну представляв Данило Шумук. А коли Президент США його вітав, то Данило Лаврентійович сказав: «Було б добре, якби Декларація про права людини стала законом. Тоді б і не було таких, як я...» До речі, там за перекладача у нього була Катерина Чумаченко, називав її Катрусею. Перебував у дружніх стосунках із її батьками.

Останні роки еміграції Данило Лаврентійович жив у католицькому домі Павла й Петра, де мешкали літні люди з української діаспори. Після ДТП, у яку багаторічний в’язень потрапив у 82 роки, донька літала до батька через океан, доглядала. Данило Лаврентійович багато читав, цікавився новинами з рідного краю. Дуже непокоїло, що немає поки що тієї України, про яку мріяв. Якось зізнався доньці: «Я сидів у тюрмах і боровся не за таку Україну... Краще б я, доню, став агрономом чи зоотехніком, бо з рослинами й тваринами працювати легше, ніж з людьми... » П’ятнадцять років він прожив у Торонто, і коли в жовтні 2002–го донька поверталася в Україну, сказав: «І я з тобою...»

Радів, що останні роки свого життя проведе на рідній землі, у вільній Україні, хоча й не зовсім у такій, яку малював у своїй уяві. Під небом України Шумук прожив всього півтора року — у травні 2004–го його не стало. Поховали тут, у Красноармійську. «Добре, що можу відвідати татову могилку», — зітхає донька «ворога народу»...

...Наприкінці нашої тривалої розмови Віра Данилівна згадала цікавий епізод із біографії батька. Коли той був іще юнаком, на його рідній Волині нова влада проводила перепис населення. На питання переписника про національність молодий Данило просто, але гордо, по–народному відповів: «Тутешній». «Українець чи поляк?» — перепитали його. «Тутешній», — вперто стояв на своєму юнак. Врешті, так і записали — «абориген».