Кінофільм Михайла Ткачука я б назвав «Таємниця Норильського повстання». Бо «загадка» — то більше в стилі раціоналістичному. А в таємниці є щось від духу нашої історії. Справді, уявімо тільки: зона вічного холоду, в якому завмирає душа. В зоні напівживі «раби ВКП(б)» з травмованою в полоні пам’яттю і без просвітку надії. Зона — то тільки один з острівків імперії рабства — острівець архіпелагу ГУЛАГ. Його можна — за велінням Кремля — залити кулеметним вогнем і поскидати розстріляних в провалля — без усякого сліду. Маленькі експерименти, ніби репетиції того пекла, проводяться серед білого дня.

«Різунів» у вишиванках, із закривавленими сокирами в повоєнні роки полюбляли зображати майстри радянської «політичної карикатури». Один з таких образів реалізували: у 1949 році двоє парубійків зарубали сокирою письменника Ярослава Галана, і з цієї детективної історії живописали ще барвистішу картину «людиноненависницької ідеології українського буржуазного націоналізму». Як зазначав письменник Олекса Гай–Головко, Галан став першим і єдиним «великомучеником комуністичного режиму в Галичині». Мало хто помітив, що одинадцять ударів сокири обірвали життя публіциста саме в момент, коли радянська влада почала вбачати в ньому свого ворога: його звільнили з посади кореспондента газети «Радянська Україна», очевидно за різку критику безгосподарності й русифікації...

Малювати Олексієві хотілося завжди. Скільки пам’ятає, змалечку весь час був зачарований ілюстраціями, які бачив у книжках. І так само весь час запитував себе: як художникам вдається відтворити на папері людину, щоб вона виглядала, ніби жива? А от власноруч спробувати довго не випадало, бо народився і ріс у бідній селянській родині. Батька забрали у 1932–му, коли хлопцеві ледь виповнилося чотири роки, і незабаром він помер у в’язниці від побоїв, отриманих на допитах. У голодні тридцяті мати самотужки ставила на ноги трьох дітей, через те сім’ї не до розкошів було — не до фарб та олівців.
Утім саме художницький хист і непереборний потяг до його реалізації невдовзі призвели до тих крутих поворотів, що випали на долю Олексія Пилиповича Степового, який мешкає в селі Джулинка на Вінниччині.

Більш ніж шість десятиліть родина Бунтів (тепер уже московська) домагалася в Україні реабілітації чесного імені своєї матері та бабусі. Наприкінці минулого року давня мрія двох синів і онука відомої вчительки з районного містечка Валки нарешті збулася. Але після позитивного рішення харківського обласного Апеляційного суду в них почалися нові проблеми, які важко назвати просто родинними. Минуле і досі розколює наше суспільство навпіл, позбавляючи шансу на довгождане порозуміння в майбутньому.

Якби зібрати апологетичні просовєтські публікації навіть відомих авторів на Заході, то сьогоднішній читач не повірив би своїм очам. Через рожевий ман пройшли Герберт Велс і Ромен Роллан, Бертран Рассел, Анрі Барбюс.

«Склалася парадоксальна ситуація, коли український народ, який поклав на вівтар боротьби з нацизмом близько 8 мільйонів своїх синів і дочок, досі не має можливості представити світові інформацію про свої жертви на одній з найбільших нацистських фабрик смерті — концтаборі Аушвіц–Біркенау», — каже завідувачка науково–дослідного відділу Національного музею історії Великої Вітчизняної війни 1941—45 років Марина Шевченко. Музей уперше на повен голос заявив про цю понад півстоліття замовчувану несправедливість. У травні тут відкрито виставку «Концтабір Освенцім — український вимір», на якій представлено понад 300 пам’яток і документів з фондів музею, Центрального державного архіву громадських об’єднань, Державного архіву СБУ.
Можливо, ця вражаюча виставка з часом стане основою Української національної експозиції в самому Аушвіці, де майже півстоліття діє музей з експозиціями тридцяти держав. Але не України. Увесь цей час вихідці з колишнього СРСР — представники різних народів — в радянському виставковому павільйоні значилися «росіянами».

Викопавши яму, тіло жінки поклали в неї обережно, як належить, склавши її руки на грудях. Ті, хто ховав, не знав, що по–диявольськи безладно скидатимуть зверху інші тіла; не відав, скільки таких самих ям ще викопають, що, зрештою, в них упокояться й вони самі...

Це — не страшне кіно і не хвороблива фантазія. Це — побачене на розкопках майже в центрі Сум.

Утім це могло бути й сном. Жахливим сном людей, які багато років прожили фактично поруч із цією могилою чи й, власне, на ній. «На деяких кістках є залишки бетону, смоли. Тобто на цьому місці вели будівництво, — розповідає голова громадської організації — пошукового загону «Гвардієць» Дмитро Ященко. — Тепер відомо, що як мінімум дві ями з похованнями людей знайшли ще в п’ятдесяті–шістдесяті роки минулого століття. Чому тоді не звернули на це увагу?..» Тоді усвідомлено вирішили «просто будувати».

Минуло півстоліття. Одного дня жінка вийшла з будинку забрати сина, який грався на вулиці. Поруч вели будівництво — почали копати котлован під новий будинок на місці, де колись стояв старий. Раптом у землі, яку вантажили для вивезення, жінка побачила кістки. Багато кісток... Будівництво припинили — і наполягли на цьому мешканці. І зовсім небагато часу знадобилося, щоб з’ясувати: ця новобудова мала постати на місці колишнього концтабору.

170 сіл зрiвняно з землею, 125 тисяч селян вивезено, 20 храмiв сплюндровано, один із них розстрiляно — така ціна одного з найбiльших у Європi вiйськових полiгонів — Яворівського, що на Львівщині. Депортованi мешканцi сiл, знищених у 40—50–х роках для будiвництва полiгону, вимагають компенсацiї за втрачене майно i просять надати їм статус репресованих.
1 червня біля розстріляного храму, посеред Яворівського полігону, тисячі прочан проситимуть у Бога милості всім тим, кому цей статус уже непотрібен.

Про величний монумент–пам’ятник віднайденню предками угорців своєї нової батьківщини, який планується встановити на Верецькому перевалі в українських Карпатах, преса багато писала в березні–квітні цього року. Такого роду знаки часто слугують поширенню впливу відповідних держав на сусідні терени. Саме тому спорудження згаданого монумента на карпатському перевалі викликало спротив громадськості в Україні. Тим паче саме на Верецькому перевалі в 1939 р. угорські солдати розстріляли 600 українських воїнів Карпатської Січі. А крім того, означена подія вже супроводжується заміною двомовних українсько–угорських табличок із назвами вулиць у районах компактного проживання угорців на українському Закарпатті на одномовні угорські й появою провокативних написів, що тут, мовляв, — «Велика Угорщина».

Завтра Україна відзначатиме День героїв. «Мамо, Ернесто не знає, що таке нагайка на зовсім молодесенькому тiлi. Вiн не спiзнав смаку зглевiлого хлiба i кухля брудної води. Нiколи не їздив у телячих вагонах, де все непристойне. Таких, що паморочиться не лише голова, а й свiт...»

Вiд тих спогадiв у неї ще й досi болить голова. У снi й без сну гiрше вогню пече зтоптане чобiтьми i посiчене нагайками тiло. 34 роки, або ж 12 410 днів, Ірина Сенник гнила у тюрмах, губила молодiсть у сибiрських казематах, казахстанських степах та в Мордовiї. Стаття — «націоналізм».