Востаннє московський Театр Націй під керівництвом Євгена Миронова приїздив до Києва навесні. І вже тоді (привозили «Шведський сірник» та «Оповідання Шукшина») організаторам стало зрозуміло: зовсім скоро цей театр треба буде везти сюди знову і знову показувати «Оповідання Шукшина». По–перше, через неймовірні овації, які влаштували виставі кияни, а по–друге, через те, що виконавиця головної ролі Чулпан Хаматова весняний вояж до України пропустила.

На репетиціях у режисера Ігоря Афанасьєва завжди панує доброзичлива атмосфера. Це дехто з його колег дозволяє собі кричати акторам «Та що ви робите, де вас цього вчили!», щедро здобрюючи свої зауваження міцними словечками, і великодушно приймати виправдання зі сторони — «ах, ну це ж творчі люди, їм це дозволено...» В Афанасьєва все зовсім інакше. «А зараз злітають голуби, — «диригує» режисер на репетиції своєї нової вистави «Урус–шайтан». — Ні, це злетіли птеродактилі, а треба, щоб злетіли голуби». Толерантно, дотепно, а головне — дієво. Всі посміялися, а працівник, що відповідає за звукове оформлення спектаклю, робить помітку у своєму блокноті... Інсценівку до вистави «Урус–шайтан. Байка про Сірка, кошового отамана, шевальє Д’Артаньяна і турецького султана» Афанасьєв написав сам за своєю ж книгою. Тут чітко простежується брехтівський стиль подачі матеріалу: одну частину свого існування на сцені актори проживають у відкритому, звичному діалозі, а другу — в зонгу, в діалозі з глядачем. Прем’єра вистави — 24 та 26 грудня.

Срібний вік — один із найбільш романтичних періодів в історії слов’янської культури. Але коли з поезією того часу більш–менш знайома кожна освічена людина, то подробиці особистого життя літераторів, які збагатили російську літературу вишуканими образами, метафорами, римами, знають хіба що затяті шанувальники мемуарного чтива. Хоча особисті біографічні подробиці класиків Срібного віку апріорі мають бути цікавими: жагуча пристрасть їхньої творчості навряд чи з’явилася на порожньому місці... Київський режисер Ігор Талалаєвський задумав перевірити ці припущення. І настільки захопився тим періодом і людьми того часу, що вирішив на основі віднайдених документів створити роман–колаж «Коломбіна, Пьєро, Арлекін... Привал комедіантів», героями якого стали Любов Блок, Олександр Блок та Андрій Бєлий. Історія, написана Талалаєвським на основі листів, щоденників, спогадів та інших документальних матеріалів, вийшла життєвою, динамічною і пристрасною. Тут вам і кохання, і зрада, і дуель, і дитина, народжена від іншого... Серед героїв роману — Дмитро Мережковський, Зінаїда Гіппіус, Валерій Брюсов, Анна Ахматова та інші відомі особистості. «За допомогою листів, щоденників та документів... можна уявити, як відбувалися пошуки Душі, — пише Талалаєвський. — ...ні, не світової, соловйовської, а істинно людської, творчої і, якщо завгодно, блаженної».

— Спершу у мене виникла ідея розповісти про фатальних жінок ХХ століття, — розповідає Ігор Талалаєвський. — Причому з’явилася вона внаслідок мого захоплення персоною Лілі Брик, легендарною коханою Маяковського. Почав збирати матеріали і звернув увагу на те, що багато з них розкидані по різних архівних виданнях, які для широкого читача є малодоступними. Я спробував усе зібрати і побудувати цілісну оповідь, в якій би за героїв говорили документи. Спочатку написав повість за листами, спогадами та мемуарами Лілі Брик та її сестри. Потім виникла фігура Андреа Саломе — вона була коханою Ніцше, потім Рільке, потім Фрейда. Теж жінка дуже цікава... І потрібна була третя історія, щоб цей проект мав певну завершеність.
n Тож на Блока ви вийшли через Брик та Саломе?
— Можна і так сказати... Але коли я почав працювати над Блоком, то з’ясувалося: матеріалів стільки, що треба писати окрему книгу. Буквально за два місяці ці матеріали я зібрав воєдино, і вийшов така ось книга. До речі, роман–колаж «Коломбіна, Пьєро, Арлекін...», як ви знаєте, уже вийшов, а ті дві історії ще чекають свого часу. І для цієї книги знову треба буде шукати третій сюжет. Гадаю, це буде історія Брюсова і Ніни Петровської.
n Наскільки коректно ви обійшлися з героями своєї книги? Адже зрозуміло, що навіть документи можна скомпонувати по–різному, в результаті чого вийдуть різні історії...
— До героїв книги я поставився з пієте­том. Думаю, що вони б на мене точно не образилися. Єдине, що я собі дозволяв, це купюри. Деякі речі, що стосуються літературної полеміки, які цікаві винятково фахівцям, я прибрав.
n Чи складно було знайти видавництво, яке б зацікавилося цією книгою?
— Я звернувся десь у сорок видавництв. Одне виявило зацікавленість, почали навіть працювати, але потім мені написали, що через фінансові проблеми цю книгу вони видати не зможуть. Тоді я по другому колу почав писати листи до видавців. І отримав позитивну відповідь від видавництва «Алетейя» із Санкт–Петербурга. Думаю, гуманітарна спільнота оцінить «Коломбіну, Пьєро, Арлекіна...», там багато матеріалів, які друкуються вперше.

«Чотири дії, три антракти, спектакль закінчується в половині дванадцятої», — попереджали капельдинери глядачів, що прийшли на виставу «Ідіот» литовського театру Meno Fortas 26 і 27 листопада. А оскільки ще й починалася вона на годину раніше, ніж зазвичай, о 18:00, можна було б припустити, що ця інформація примусить театралів пригальмувати біля входу. Більше того, наш глядач давно закарбував у пам’яті спостереження: якщо довго — значить, нудно. Але прізвище режисера Еймунтаса Някрошюса в афіші спонукало театралів поставити протилежне питання: а чому так мало?

Презентувати виставу «Життя з ідіотом» разом з Андрієм Жолдаком прибула ціла делегація. І якщо ідеологи цього резонансного проекту — сам Жолдак та автор повісті Віктор Єрофєєв — приїхали до Києва у статусі зірок європейського мистецтва, то Румунський театр «Раду Станка» виглядав у цій компанії «темною конячкою».

Прощання зі школою у кожного з нас відбувалося за схожим сценарієм: останній дзвоник, випускний вечір, рюмсання матусь, які паралельно зі своїми сантиментами встигали підносити закуски й пильно стежили, аби їхні чада не перебрали зі спиртним, і нестримне бажання випускників, виправдовуючись крайньою необхідністю зустріти схід сонця, чкурнути подалі від учителів і родичів і якнайшвидше розпочати самостійне життя. Сюжет повісті Володимира Тендрякова «Ніч після випуску», написаної в сімдесятих роках минулого століття, спирається на цю життєву і всім знайому історію. Вибір твору для нової вистави театру «Відкритий погляд» режисер Ксенія Ромашенко пояснює тим, що проблеми, які доводиться вирішувати випускникам після закінчення школи, мало чим відрізняються не залежно від часу: як не помилитися в дорослому житті, як зберегти дружбу і залишатися чесним перед собою... За винятком деяких сцен — біля обеліску загиблим воїнам, наприклад, до яких у нас сьогодні не такі патетичні почуття, як тоді — спектакль справді прозвучав досить сучасно.

Виставу «Ідіот», яку Еймунтас Някрошюс поставив у своєму театрі Meno Fortas минулого року, вже встигли подивитися в Литві, Португалії, Італії і Росії. Найперша прем’єра, бойове хрещення спектаклю глядачем, відбулася в Італії — там Някрошюс надзвичайно популярний, на його «Ідіота» до Тіволі з’їхалося близько тисячі глядачів з усієї країни. Ще одне серйозне випробування, тепер уже критикою, вистава мала на фестивалі «Балтійський дім». Але всі ці тести у випадку з Някрошюсом — проста формальність, оскільки його вистави гарантовано потрапляють у категорію найрезонансніших подій. Судячи з численних рецензій, щедрих на компліменти та завуальовані вигуки «браво!» ледь не в кожному абзаці, і цей спектакль — не виняток.

Уперше проект «Батько та син» був представлений київській публіці півроку тому. Тоді ідею презентувати музику з фільмів Андрія Тарковського у виконанні камерного оркестру підтримали родичі та друзі кінорежисера, а реалізувати її взялися музиканти New Era Orchestra під управлінням Тетяни Калініченко. Успіх проекту був настільки переконливим, що стало зрозуміло: без продовження не обійтися. Місцем для повторного представлення «Батька і сина» обрали Францію — країну, де Андрій Тарковський провів свої останні роки і де зараз покоїться його прах. Доповнений проект, з презентацією оркестрової програми «На кожен звук є луна на світі», з фрагментами з картин Андрія Тарковського та віршами Арсенія Тарковського, документальним фільмом та виставкою фотографій, New Era Orchestra представляв у Парижі і Фонтенбло 17—18 листопада.

Модельєр Михайло Воронін та італійська оперна знаменитість Алессандро Сафіна познайомилися завдяки його величності випадку а також ... дуже вимогливому ставленню італійського тенора до своїх концертних костюмів. Прийнявши запрошення російських естрадних авторитетів Пугачової та Крутого, Маестро приїхав у Москву на ювілейний вечір Валентина Юдашкіна. Передбачалося, що для цієї події знаменитий російський дизайнер одягне своїх гостей сам. Але, примірявши запропонований костюм, Алессандро заявив: «Це не моє, я цього не носитиму». Організатори терміново почали шукати вбрання, до якого б у співака не було жодних претензій. І знайшли — у Михайла Вороніна. З того часу Алессандро Сафіна одягається в українського модельєра, а Воронін не нахвалиться своїм зірковим клієнтом, зауважуючи, що той «відчуває одяг до міліметра».

Театральне життя столиці останнім часом крутиться навколо понять «прем’єра» та «гастролі». З нього якимось дивним чином випарувалися театральні фестивалі, без яких це саме життя навряд чи можна назвати повним. Подумаємо логічно: якщо вже Київ не зміг утримати «Мистецьке березілля», «Відлуння», інші цікаві проекти, що говорити про нестоличні міста... Парадоксально, але за кількасот кілометрів від Києва, усупереч усім фінансовим кризам, фестивалі таки відбуваються.