Здається, в епоху інтернету найрізноманітніші джерела інформації маєш в одному пристрої — в комп’ютері, освоюй навики інтернет–серфінгу, і весь світ — біля твоїх ніг. Я теж так думала, поки не потрапила в Державний архів–музей літератури і мистецтва України(ЦДАМЛМУ), розташований на території Софійського заповідника. Там у читальному залі можна замовити, наприклад, архів відомого мистецтвознавця Стефана Таранушенка і з шелесткого конверта тобі на руку випадуть жовті старі фотографії, а в папці будуть оригінали статей, листи. Можеш замовити з фондів документи Олеся Гончара, Павла Загребельного чи Миколи Глущенка, і весь чар того часу, того світу і тих людей разом з артефактами доставляють тобі з фондосховища. Порівняти відчуття видобування інформації з монітора комп’ютера і з архівів — не можна ні за якими параметрами, і зрозуміти цю безсилість може тільки той, хто в архівах працював. Відмінність тиражної продукції і оригіналу, масового виробництва і ручної роботи, комп’ютерної графіки і живого малювання — усе кульгає, до раціональних переваг додаються запахи, аури, міфи, які матеріалізуються через дотик. Звиклі до touchscreen, ми маємо можливість пережити інший емоційний досвід. Неймовірні багатства національної культури у вигляді документів і артефактів, немов зачакловані, лежать, чекаючи своїх дослідників — людей не так кар’єрно мотивованих, як щиро зацікавлених і здатних любити ці абстракції, що звуться вітчизняним мистецтвом.

Із «Твіттера» у «Фейсбук», із модних сайтів на новиннєві — у вівторок світ облетіла новина про смерть найвідомішого «модного» фрика — італійської фешн–оглядачки, стилістки Анни П’яджі. Синє волосся, вибілене обличчя, сильно нарум’янені щоки, дивні капелюхи, боа й одяг, як у папуги, — свій стиль, який не сплутаєш із будь–яким іншим і тим паче навряд чи захочеш його повторити, Анна знайшла в 55 років. До того як стати найпомітнішим персонажем модного світу і королевою еклектики, якою ми її знаємо останні 25 років, Анна працювала перекладачкою, редактором моди в італійському журналі Arianna, головним редактором журналу Vanity, колумністкою у Vogue, газетах L’Espresso і Panorama, стилістом, фешн–консультантом. Здавалося б, такий трохи карикатурний персонаж, бабуся too much (з англійської — «занадто») у нападах епатажу мала б пропагувати маргінальну моду. Але навпаки — всі критики і дизайнери відзначали її надзвичайне чуття на нові тренди і нові таланти. І важко повірити — улюбленими парфумами епатажної ікони стилю були Chanel №5.

Театр імені Івана Франка звик до черг і ажіотажу. Народного артиста України Богдана Ступку не здивуєш оберемками квітів — його обожнювали у Києві, Москві, Львові, Нью–Йорку — скрізь, де він тільки виходив і починав казати текст ролі. Але такої кількості квітів, як українці принесли до труни головного актора України, художнього керівника Театру імені Франка, не бачила жодна зірка. Оберемками і попонами виносили їх через службовий вхід, а люди все несли і несли нові, побожно кладучи біля підніжжя сцени. У спальному районі Позняки, купуючи близько 11–ї ранку парну кількість гладіолусів, я почула від продавчині: «Ви до Ступки? У мене сьогодні цілий ранок купують для нього квіти». В метро ближче до станції «Хрещатик» люди з квітами були дороговказом до театру. Молода жінка з червоними трояндами в руках, вибачаючись, попросила провести до місця прощання. Ми познайомились, Маша приїхала з Івано–Франківська у справах і не змогла не попрощатися з великим актором. Одна черга шанувальників Богдана Ступки починалася на Городецького навпроти виходу з метро, інша — з вулиці Заньковецької. У натовпі — обличчя відомих режисерів, акторів, письменників і звичайних театралів, шанувальників акторського таланту Богдана Сильвестровича. Повертаються із заплаканими очима від театру Роман Балаян і вдова Сергія Параджанова Світлана Щербатюк , на службовому вході, де через рамку пропускають журналістів та урядовців, намагаються пройти кінорежисер Сергій Буковський із польськими кінематографістами і вдовою Івана Миколайчука Марією, біля входу бачу Ольгу Сумську.

Здавалося б, Донецьк — це місто, якому в останню чергу потрібне сучасне мистецтво. І черга ця ніколи не дійде. Але факт залишається фактом: найбільший в Україні «заповідник» contemporary art знаходиться в промзоні шахтарського міста, де навіть житлових масивів поруч немає, — на вулиці Світлого шляху. На 7 гектарах території заводу ізоляційних матеріалів зі справжнім териконом посередині. Сюди не прийдеш на вернісаж у «лубутенах», нехай вони й на два–три виходи — дивно зберігати у шафі пару з облізлою від гравію шкірою, тому кеди і балетки — святкове взуття і зіркових художників, і важливих гостей. Із 20 квітня до 1 липня цього року в «Ізоляції» побувало близько тисячі людей, кажуть працівники Фонду, — це дуже хороший показник. На відкриття виставок приходять переважно студенти та співробітники +3 — родичі, друзі, знайомі, сім’я, причому співробітники — це і волонтери–гіди, піарники, куратори, і електрики та роботяги, які руцями матеріалізують ідеї художників.

Коли арт–центр тільки відкрився, люди потяглися на облагоро­джену територію культурно відпочити — з пляшкою–закускою, тоді культура виставила фільтраційний бар’єр у вигляді плати за вхід. Але їхати через усе місто в промзону єдиним автобусом, а потім платити гроші — і просунутий донеччанин не готовий. Та й стратегія «підсажування» на contemporary art передбачає режим максимальної лояльності. Зараз вхід на «Ізоляцію» безплатний, а на вернісажі гостей привозять із Києва та з–за кордону.

Здавалось би, музейники і «Фейсбук» мають дуже мало спільного. Бо сьогодні українські музейники як спільнота чомусь асоціюються не з просунутими користувачами сучасних технологій, яких у Києві і я особисто знаю чимало серед людей середнього і молодого покоління, а з консервативними кандидатами наук і вредними бабцями–наглядачами. «В Україні понад 500 державних музеїв, половина з них з нами у контакті, — каже співробітниця Українського центру розвитку музейної справи Леся Гасиджак, — а в іншої половини немає навіть факсів, не те що комп’ютерів». Тому музейна «руханка», затіяна Центром, щодо висунення кандидата в депутати від музейного середовища через соціальні мережі виглядає як цікавий суспільний експеримент.

«You’re a star, newborn star», — каже художниці Жанні Кадировій арт–менеджер «Пінчук Арт Центру» Бйорн Гельдхоф. «If I am here, so I am a star», — посміхається Кадирова. Вона — перша з молодих художників відкрила хоч і невелику, але «персоналку» в «Пінчук Арт Центрі», до неї у тісному зальчику PAC–UA на 5–му поверсі виставлялися тільки відбірні сучасні класики — Ройтбурд, Маков, Чічкан, Савадов, Цаголов, Маценко. Блискучий графік із Харкова Павло Маков, який експонував тут свої роботи напередодні, якось у розмові сказав, що з усіх молодих художників Кадирову він цінує чи не найбільше, і любить її роботи: «Недавно ми обмінялися творами, Жанна подарувала роботу із серії «Діаманти» — і мені, і дружині вона страшенно подобається, а я підбираю їй щось відповідне зі своїх робіт».

Тринадцятий конкурс молодих дизайнерів «Погляд у майбутнє» пройшов під аркою Дружби народів у європейському містечку. Чим хороший open–air? Вхід вільний, повно променадного люду, кількість глядачів тішить око. А глядачів тішили 18 колекцій дизайнерів–початківців, кожна з яких складалася з 5 одиниць.

Паралельна програма бієнале сучасного мистецтва, кінофестивалю чи будь–якої міжнародної арт–солянки — це приватні ініціативи митців, інституцій, фондів, через які до зацікавленої публіки прагнуть донести мистецтво–ідею чи мистецтво–товар.

Третя спроба українців захистити країну від «геноцидного» Закону про регіональні мови, внесеного на розгляд ВР «регіоналами» Колесніченком і Ківаловим, учора була не такою вдалою, як дві попередні. 234 депутатські голоси за фактично офіційну двомовність в Україні — таким був результат голосування.

2012 рік для художника починався незле — він став лауреатом Шевченківської премії, «Людиною року», тепер на його рахунку ще один рекорд. Ті, хто вміють рахувати і мають добру пам’ять, обов’язково заперечать: чому рекорд, адже в травні минулого року на аукціоні Phillips de Pury & Co в Нью–Йорку за його картину «Степ» заплатили 98500 доларів, а в жовтні на лондонських торгах Phillips de Pury & Co полотно «Кінь.