Тепер ще більше глядачів мають змогу побачити й власними кревними підтримати найсвіжішу роботу від творців «Матриці» та «Біжи, Лоло, біжи» — з 8 листопада авторський блокбастер «Хмарний атлас» (Cloud Atlas), вартістю 100 млн дол., в українському прокаті.

«Істальгія» — перший український фільм за останні роки у програмі «Молодості», при перегляді якого не довелося червоніти й ніяковіти. Хоча доскіпливі кінокритики й пройшлися по ньому (мовляв, сценарій «провисає», молоді актори грають так собі, українська озвучка викликає зауваження), але все ж дебютна робота Дар’ї Онищенко видається перспективною. По–перше, цій дівчині вдалося заручитися солідною фінансовою підтримкою (Баварського фонду кіно і телебачення та Державного агентства України з питань кіно, загальний бю­джет — понад 700 тис. євро), а також запросити знаних у своїх країнах акторів (Карла Марковіча з Австрії, Ніну Ніжерадзе з України, Вука Костіча із Сербії та Івана Добронравова з Росії) — перші двоє з яких і зробили, власне, це кіно. Крім того, нарешті український режисер звернувся у повному метрі до такої болючої теми, як імміграція, хоча би зі своїм суб’єктивним баченням. Про смак життя за кордоном Дар’я знає із власного досвіду: ось уже сьомий рік, як Німеччина стала її другим домом, тут вона вчилася, створила сім’ю, народила дитину, і зізнається, як не крути, але ця країна все ж змінила її.

«Це особисте», — відповів Лео Каракс на прохання «УМ» описати найяскравішу емоцію, що вразила його нещодавно. Останній міф французького кіно, як романтично охрестила Каракса преса, він продовжує послідовно захищати свою приватну територію від посягань зовнішнього світу й не приховує, що виходить на побачення з ним у масках.

Лео Каракс — гість №1 на цьогорічній «Молодості», яка не балує нас сонмом кіновеличин, як минулого чи позаминулого року, тому приїзд французького режисера створює локальний ажіотаж, незважаючи на те, що це не перший його візит до Києва. Ще одна причина прицільної уваги до Каракса, яку насправді треба було поставити першою — українська прем’єра фільму «Священні мотори» (Holy Motors). Не дивно, майстер не звертався до повного метра останні 13 років. Нова режисерська робота схвилювала Каннський фестиваль і продовжує виконувати роль емоційного подразника у різних точках світу, куди Каракс приїздить представляти фільм. У Київ, який режисер запам’ятав як наймеланхолійніше місто у світі, він прибув 23 жовтня, відразу з московського фестивалю сучасного кіно «2–in–1».

На «Молодості» іноді гучно — як минулого року із фільмом «Рок–н–болл», іноді спокійніше — як у даному випадку — відбувається презентація національних кінопроектів, котрі творці грозяться випустити в прокат. Директор фестивалю Андрій Халпахчі — така його робота — компліментарно відгукується про претендентів розбавити засилля іноземних фільмів у наших кінотеатрах. От, наприклад, на прем’єрі стрічки «Мамо, я льотчика люблю», що відбулася у вівторок, Андрій Якович оптимістично зауважив: «Я сподіваюся, що з цього фільму почнеться реалізація кінорежисера Ігнатуші». Вищезгаданий фільм входить до позаконкурсної фестивальної програми «Українські прем’єри» і є другою картиною 57–річного Олександра Ігнатуші, більше відомого як актора. Свого часу він закінчив Вищі курси сценаристів і режисерів, майстерню Ельдара Рязанова. І за іронією долі, «Мамо, я льотчика люблю» за певними настроєвими моментами викликає асоціації із найвідомішим фільмом російського режисера. Хоча Новий рік, міцні напої й розборки з учорашніми коханими у фільмі Ігнатуші проходять ненав’язливим тлом.

До російської програми на цьогорічному фестивалі можна було би застосувати кілька характеристик, але, як на мене, мотто «Тижня російського кіно» мала б бути команда «Нє расслабляться!», особливо актуальна на вечірніх показах, коли темінь у кінозалі стає для втомленого організму сигналом до сну. Взяти, приміром, призову короткометражку «Кінотавра» «Ноги — атавізм»: садистська назва настроює на відповідну історію, але режисер–філолог Михайло Местецький із серйозною міною підсовує нам абсурдистське розслідування, що тягнеться до Кремля і вплутує в історію Путіна. Політика не між іншим, а в головній ролі — в альманасі «Зимо, геть!» від десяти молодих кінематографістів, які зафіксували події напередодні виборів президента Росії. Хоча особливо інтригуючі роботи виходять не стільки про великих, як про маленьких росіян: вочевидь розгадка формули загадкової російської душі не припиниться аж до апокаліпсису. Олексій Мізгірьов (призер «Кінотавра» та фестивалю у Локарно) у такому випадку препарує низи російської армії й гастарбайтерське дно Москви — фільм «Конвой». Розумниця Дуня Смірнова обирає більш дівочу тему: її дві героїні фільму «Кококо» — уособлення двох Росій, провінційної та столичної, з усіма, як кажуть наші сусіди, «вытекающими отсюда последствиями».

Земфіра Цахілова покинула кінематограф наприкінці 1980–х, фактично залишивши й інформаційний простір. Проте знайти колишню актрису виявилося нескладно: ось уже 20 років вона очолює дитячу акторську школу — Центр естетики і краси «Катюша», і відповідь на мій лист із проханням про інтерв’ю надійшла без зволікань. Електронне послання закінчувалося підписом «З любов’ю до України». З цієї теми ми й почали нашу скайп–розмову (до слова, Земфіра Аврамівна сьогодні така ж гарна, як і 40 років тому у фільмі «Пропала грамота» в ролі Одарки, легка й дотепна).

Слідом за глибоко шанованою в Грузії українською поеткою я могла б сказати: якби не народилася українкою, була б грузинкою! У наших народів є дійсно чимало точок дотику, зокрема, історія Грузії має кілька паралелей з українською, переплітаються культурні зв’язки, та й поза тим, просто на чуттєвому рівні, не можна не захоплюватися місцевими традиціями й природою. Проте навіть залюбленій у Грузію поетичній душі все ж варто зважати на деякі ментальні особливості грузинів.

«Заходить старий Івченко, батько режисера, й каже: «Хлопці, ви — гарні хлопці. Дивіться, це перший і останній фільм з оселедцями. Більше такого кіна не буде. Так що будьте серйозними та обережними — не пропийте його»... Так у 1972–му на Полтавщині почалися зйомки «Пропалої грамоти»...

«Цариця Тамара користується в Грузії незаперечною популярністю. Вона була сучасницею Людовика Святого і, як і він, але успішніше за нього, вела запеклу боротьбу з мусульманами, — пояснював французьким читачам у своєму подорожньому журналі «Кавказ» Александр Дюма–старший і провадив далі. — На кшталт того, як у Нормандії всі давні замки вважаються замками Роберта Диявола, у Грузії всі давні замки пов’язують із ім’ям цариці Тамари. Отже, в її володіннях, напевно, півтори сотні замків, що слугують сьогодні — якому би царю, цариці чи князю вони не належали до того — житлом для орлів та шакалів. Але варто відзначити, що всі вони стоять у мальовничих місцях й чудово розташовані. Я всюди шукав і в усіх випитував якусь історію про царицю Тамару, але нічого не зміг знайти, окрім нечітких переказів та одного вірша Лермонтова. А от замки цариці Тамари я знаходив на кожній версті».

Відомо, що за розум, витримку, успішну внутрішню та зовнішню політику правительку Грузії Тамару возвеличили титулом «мепе», тобто цар. Сучасного іноземного туриста такий гендерний розклад неймовірно бентежить, й англомовний переклад king Tamar вони сприймають за помилку. Конфузів, пов’язаних із житієм цариці, чимало, незважаючи на те, що сьогодні ми володіємо значно більшою кількістю джерел про легендарну грузинку, ніж цитований на початку статті Дюма під час своєї кавказької подорожі у 1858 році. У матеріалі про містечко Степанцмінда (Казбегі) — номер «УМ» за 13 червня — уже йшлося про те, що мало не кожен другий замок у Грузії народ пов’язує із Тамарою. Там же була коротка розвідка про джерела, що могли надихнути Лермонтова на написання вірша «Тамара», присвяченого фортеці в Дар’яльській ущелині. Як правило, у таких переказах вигадка надійно перекриває чи й взагалі заміняє вірогідність факту. Тому в даному матеріалі вирішено представити ті місця в Грузії, де точно ступала нога цариці, й відвідавши які, переконуєшся, що Тамара була цілком реальною людиною, а не ефемерною небожителькою, навіть якщо церква й канонізувала її.

160 км — відстань, яку автомобіль долає за пару годин, може бути магічним відтинком, на якому зупиняється час, а блага сучасної цивілізації помалу розчиняються й здаються маренням про далеке майбутнє. Цей шлях лежить на північ від Тбілісі, спочатку по Воєнно–Грузинській дорозі, потім від Жинвальського водосховища бере праворуч i вздовж Пшавельської Арагві тягнеться до хребтів Великого Кавказу, де за перевалом Ведмежий Хрест (2 676 м) перекочується в один із найбільш ізольованих куточків Грузії — Хевсуреті. За сучасними адміністративними поняттями, це — частина області Мцхета–Мтіанеті, район Душеті. Але красивіше Хевсуреті представить сусідство з історичними регіонами — Чечнею та Інгушетією на півночі, Хеві — на заході, Тушеті — на сході й Пшаві — на півдні. Упродовж віків представники місцевих етнічних груп «варили» історію у спільному гірському казані — воювали, мирилися, дружили, знову воювали й вихваляли геройство один одного. Сильно, так що аж мурашки по шкірі, суть цих взаємин описав Важа Пшавела. Поезію ХІХ ст. у ХХ візуалізував Тенгіз Абуладзе у фільмі «Мольба» (1967). Ця картина працює як машина часу: впускає привидів минулого на опустілі вулички поселень–фортець Шатілі, Муцо, Ардоті, Хахабо.