Як і всі порядні християни, журналістське подружжя з відділу політики «УМ» почало суботу в церкві Різдва Христового УПЦ КП, що на Поштовій площі. Картина нагадувала 1917 рік, чесне слово: поки панотець правив службу з нагоди свята Благовіщення, за вікнами храму колонами марширували політично активні громадяни під червоними, ба навіть суто радянськими й УРСРівськими прапорами. Саме звідти, з Подолу, піднімалися на черговий мітинг коаліції прихильники КПУ.

Як тільки у жінки починаються передпологові перейми, чергові викликають «швидку». Грати лишаються позаду, але породіллю супроводжує конвой із трьох чоловік у цивільному (щоб не привертати зайвої уваги й не перелякати законослухняних молодих мам у пологовому відділенні місцевої лікарні). Конвой не залишає засуджену ні на мить, у тому числі й під час пологів. Коли ж дитя народжується на світ, воно ледь не одразу потрапляє за грати — до спеціалізованого дитячого відділення.
У системі виконання покарань є свої медики, тож стан породіллі та її дитини після пологів доглядають саме вони, але в Україні лише дві жіночі колонії (з одинадцяти) мають такі спеціалізовані дитячі відділення — в Одесі (де зазвичай перебуває близько 60—70 немовлят) та у Чернігові (15—20 дітей). У цiй, Чернігівській, виправній жіночій колонії №44 побував i журналіст «УМ».

Можливо, вперше і востаннє в історії села Новий Яричів Кам'янко-Бузького району Львівської області його дороги вичистили від снігу і посипали піском. Принаймні водій однієї з маршруток, що кінцевою зупинкою має село, де живуть родичі першої космонавтки українського походження, розповів, що «ще вчора ввечері по дорозі неможливо було їхати». Утім, нічого дивного — показове «вилизування» вулиць є незмінним атрибутом приготування до візитів «високих гостей». Того дня комунальні служби «вилизували» не лише дороги провінційного селища Новий Яричів, а й вулиці обласного центру, куди з візитом завітав прем'єр-міністр Віктор Янукович.

Нещодавно автор вдруге в житті відвідав Житомирську виправну колонію N4. На щастя, обидва рази на територію цього закладу я потрапляв за власним бажанням — як журналіст. Але й декількох годин перебування «за колючим дротом» було достатньо, щоб зрозуміти сенс фрази, почутої від одного з працівників колонії: «Той, хто працює на зоні, у зоопарку зазвичай не сміється».

Чотири верби посеред поля — це все, що зараз позначає місце однієї з найбільших і найзагадковіших в історії України авіакатастроф. Ні хреста, ні пам'ятного знака там, куди колись зі страшної висоти упав пасажирський літак Ан-24 із 52 людьми на борту. Лише людська пам'ять зберігає історію літака, який тридцять років тому розбився на околиці села Вікторівка Чернігівського району. Ні тоді, ні зараз ніхто не зміг знайти відповідь, що ж сталося з бортом № 46534, який здійснював рейс із Вінниці до Москви 15 травня 1976 року.

Чим ближча друга річниця Помаранчевої революції, тим усе більш лячно від браку ностальгічного настрою. Втома від політиків, оскома від фактично приватизованого ними помаранчевого кольору, лише сама згадка про існування нинішнього уряду — усе це ховає все глибше і глибше ті ніжні й теплі, емоційні і драйвові, сентиментальні і безмежні спогади про революційні події 2004 року.
Щоб дістати їх із закапелків приспаного бунтівного серця, аби налаштуватися напередодні Дня cвободи на відповідний настрій, спокушаєшся на пропозицію взяти участь в такому собі медіа-турі місцями «бойової слави» Помаранчевої революції. Головними екскурсоводами у подорожі минулої суботи були для журналістів коменданти наметових таборів, члени тоді просто громадської кампанії, а нині вже партії «Пора» Євген Золотарьов, Андрій Юсов, Андрій Бондаренко та Василь Бойчук.

Публічного суду над «катом українського народу» біля пам'ятника Леніну в Києві та покладання до нього вінка з колючого дроту вчора так і не відбулося. Причиною цього стала законослухняність організатора націоналістичного контрвиступу, лідера правої партії «Свобода» Олега Тягнибока (хоча він неодноразово обіцяв, що ніщо не завадить правим провести свою демонстрацію).

«Ще не створене обладнання, яке б могло замінити собак у розшуку людей, — говорить перший заступник начальника Київської служби порятунку Володимир Александров. — За статистикою, 6—7 відсотків розшуканих при катастрофах людей припадає на всіляке обладнання, решту знаходять завдяки собачим носам. Ніхто й ніщо не наблизилося до собачих нюху, зору, інтуїції при порятунку людей...»
Володимир Александров розмовляв з нами як суддя змагань кінологічних розрахунків пошуково-рятувальних підрозділів МНС України, що проходили в Ромнах. Захід присвятили десятій річниці створення в Україні Міністерства з питань надзвичайних ситуацій. Проведення змагань саме в Ромнах грунтувалося на ще одному десятилітті: свій маленький ювілей відзначив і тутешній Спеціальний аварійно-рятувальний загін Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту МНС України.

«Прикинь, 11 років від дзвоника до дзвоника «відмотав» за цей папірець!» — інколи люблять жартувати між собою нинішні випускники, отримавши атестат. Утім свято, можливо, не першого, але останнього дзвоника точно є нині актуальним і для тих, чию жаргонну лексику використовує випускна молодь. Для тих, хто відбуває покарання «за колючкою», шкільний дзвоник — не жарт, а реальність. Адже два тижні тому, 1 вересня, до своєї тюремної школи пішли майже 16 тисяч засуджених. Хтось — у п'ятий, а хтось — у десятий клас. I байдуже, якого ти віку, якщо таблиця множення для тебе є відкриттям. Адже 1700 учнів із них (тобто кожен десятий) є неповнолітні. Інші школярики — дорослі засуджені, серед яких не рідкість й такі, що не вміють читати-писати. Є тут i випускники — для близько п'яти тисяч осіб цей навчальний рік стане останнім. А от три місяці тому повну загальну освіту здобули лише 3600 засуджених.
Як засуджені школярики нидіють над підручниками та конспектами, «Україна молода» побачила в Білоцерківській виправній колонії №35, що на Київщині.

«Уперше в історії України!» — таким голослівним майже закликом анонсувалося проведення на Миколаївщині молодіжного Форуму. Правда, цей захід у курортному селі Коблеве вже проходить другий рік поспіль, проте вперше на ньому, і вперше в Україні, як запевняли організатори, мала розроблятися модель національної ідеї України. «Саме молодь повинна розробляти національну ідею. Тому що саме молоді з нею далі жити», — не надто оригінально пояснював мету триденної тусовки понад двох тисяч студентів із практично всієї України ініціатор Форуму голова Миколаївської облдержадміністрації та керівник обласного осередку «Нашої України» Олександр Садиков.