Щойно, вивчаючи документи періоду Другої світової війни з галузевого державного архіву Служби зовнішньої розвідки України, натрапив на матеріали про те, як у складі Української повстанської армії воювали представники різних національностей.

Столітній ювілей Українських січових стрільців (УСС) — першої новітньої української військової формації — минув абсолютно непомітно. Хоча після Майдану і початку військових дій на сході наша історія чи не вперше отримала нагоду позбутися політичних нашарувань.

Коли наші війська «здали» українське місто Дебальцеве, чимало наших співгромадян, хто вміє думати критично, замислилися над цим аморальним вивертом державної пропагандистської машини. Адже якщо суспільство це мовчки проковтне, то Україна, не виключено, буде приречена на таку ж здачу Маріуполя, Харкова, а там, дивись, і Києва. Якщо керівництво держави буде й надалі демонструвати таке позитивне ставлення до відходу наших вояків із нашої території, то вірогідність цього вельми висока.

За три роки до створення Кирило-Мефодiївського братства Тарас Шевченко писав: «двенадцать их было, все молоды были...». Ця поема — «Тризна» — з’явилася з-пiд Шевченкового пера 9 листопада 1843 року в Яготинi, у флiгелi при палацi гетьмана Кирила Розумовського. Щойно написану поему 29-рiчний поет читає правнучцi останнього гетьмана княжнi Варварi Рєпнiнiй-Волконськiй.

Спротив комуністичній диктатурі в повоєнному Союзі асоціювався переважно з західними землями. Офіційна пропаганда формувала образ «буржуазного націоналіста», «бєндеровца с Западной». Про боротьбу українських патріотів проти радянського режиму на інших теренах України було мало відомо: такі факти руйнували б уявлення про непохитність існуючого ладу.

Знаменитi кияни Максим Рильський, Олександр Корнiйчук, Ванда Василевська отримали найпрестижнiшу на той час Сталiнську премiю i всю її — 50 тисяч карбованцiв кожному — переказали на будiвництво танкової колони «За вiльну Україну».

Один iз перших визначних києвознавцiв Микола Закревський, який 1868 року видав друком двотомне «Описание Киева», засвiдчує, що у 1794 роцi на Хрещатику не було жодного будинку. Мiсце, де нинi розташувався величний i урочистий майдан Незалежностi, було затоплене, а буйнi трави з насолодою жували... кози. Не роздумуючи довго, народ назвав цю мiсцевiсть Козяче болото.

У листі до Данила Мордовцева Михайло Коцюбинський писав, що у Валуєвському циркулярі особливий наголос було зроблено на забороні популяризувати наукові здобутки українською мовою. На світанку епохи науково-технічного прогресу то був дуже точний постріл у майбутнє нації, бо найкращий спосіб зберегти статус «меншого брата» — це відтяти його від новітніх знань.

Сквер ім. Василя Стуса (де розмістився б центр-музей видатного поета і правозахисника) існує на папері вже майже вісім років. Але місце, затверджене для скверу в Святошині, де свого часу мешкав Стус, зручне для будівництва, приміром автозаправки. Тому столична влада роками невтомно листується і навіть судиться з громадськістю.

Прочитав статтю «Герой» без люстрації» («УМ», 16 січня 2015. — Ред). Автор Ірина Магрицька розглядає в ній пропозицію «губернатора» Луганщини Геннадія Москаля присвоїти голові луганської «Просвіти» історику Володимиру Семистязі звання Героя України. В іронічній післямові вона стверджує, що пан Семистяга заслуговує максимум на значок «Готов к труду и обороне», і аж ніяк не на звання Героя. У самій статті, проілюстрованій портретом оскаржуваного, вона аргументує цей висновок.