Два найсмішніші українські романи — «Аристократ з Вапнярки» і «Претенденти на папаху» — написав один письменник, Олег Чорногуз. Олесь Гончар колись сказав йому: «Ви перший український письменник, який довів, що літературною українською мовою можна написати сатиричний роман». Тобто без суржику і тарапуньківщини. Шармовитий Євграф Сідалковський — жевжик і гедоніст, авантюрист, бабій, нахаба — приваблював свободою і нестандартністю, а пригоди в «Фіндіпоші» були так стрімко закручені, що читалися не гірше за «Робінзона Крузо». Новий герой Чорногузового роману «Золотий скарабей» — український бізнесмен Сівкович, який свої мільйони зробив із лайна. Тепер він летить на екзотичні острови і розмовляє зі своїм далеким родичем по лінії Анни Ярославни, французом Анрі. Розмовляє про Верховну Раду і про те, що українські комуністи ввели податок на лайно, про те, як із Совковича він став Сівковичем, як врятувати землю від зас... ння тощо.
На тлі цілковитого висмоктування з пальців сюжетів сучасної української літератури фантазія Чорногуза буквально невичерпна. Тільки чому його немає на книжкових ярмарках, у книгарнях, на екрані телевізора, адже Олег Федорович, як і раніше, живе у своєму «Чорногузячому гнізді» в Кончі–Озерній, видає романи, і журнал «Червоний перець» значиться серед номінантів на Шевченківську премію. Він облаштував життя якось цілком незалежно від ринку і нової кланової кон’юнктури — і романи продаються, і читачі пишуть, і ті, хто себе впізнає, погрожують, і сусідка по дачі Женя Тимошенко поважає.

У п’ятницю другий концерт «Нашого Різдва» відвідав Президент України з родиною. За ним у ложу, прикрашену гірляндами і гілками ялинки, потяглася уся президентська рать — Віра Іванівна Ульянченко з чоловіком, спікер ВР Арсеній Яценюк з дружиною, Раїса Богатирьова, і під ложею «колядували» міністр культури Василь Вовкун, міністр зовнішніх справ Володимир Огризко, міністр охорони здоров’я Василь Князевич, регіонального будівництва — Василь Куйбіда, юстиції — Микола Оніщук, улюблений художник Президента Іван Марчук та інші державні мужі. Концерт розпочався майже вчасно — о 19.15. Враховуючи присутність Президента і рамки металошукачів на вході, ніхто такої пунктуальності навіть не сподівався.

«У наступному році фестиваль «Наше Різдво» буде правильним, — запевнив на прес–конференції в УНІАН його засновник, режисер і продюсер Михайло Крупієвський, — спочатку «Різдвяне шоу» з вертепами, колядниками, відповідним репертуаром артистів, а наступні 3–4 дні — сольні концерти найкращих, найвідоміших наших і закордонних зірок. І відбуватиметься він, власне, у різдвяні дні, а 7–8 січня, ймовірно, транслюватиметься в прямому ефірі. У цьому ж році все вийшло задом наперед — у четвер два повноцінні сольники: американського найзаслуженішого гітариста Ал Ді Міоли з нашим знаменитим модерним бандуристом Романом Гриньківим та Тараса Чубая з оркестром і своїм гуртом, а в п’ятницю, як привіт, «Різдвяне шоу» — з чортом і ангелом, вертепом etc.

Дизайнери вітрин і міські електрики — перші люди, що починають за місяць до символічного «обнуління» року попереджати: свято наближається, свято наближається... А Новий рік все одно приходить, як сніг на голову. Листівки відправлені, сувеніри закуплені, ялинку придивилася, але ще не купила, шампанського катма, і до речі, в чому ж зустрічати Новий рік? Шановні китайці кажуть, що 2008–й — це Рік Вогняного щура, інші китайці кажуть, що миші, словом, оточують гризуни. Чому я повинна вигадувати, що одягти або читати нісенітницю в інтернеті, вигадану якимсь авантюристом, якщо є люди, зобов’язані знати новорічний дрес–код — дизайнери. Чесно кажучи, я їм не заздрю — щороку журналісти, як їх не виховуй, запитують одне й те саме. Наші модельєри дратуються страшенно, але що робити, народ хоч у такий спосіб цікавиться модою.

21 грудня колишньому директору кіностудії імені Довженка та декану кінофакультету Театрального інституту імені Карпенка–Карого Василю Васильо–вичу Цвіркунову (1917—2000) — виповнилося б 90 років. У малому, Синьому залі, Будинку кіно в п’ятницю зібралися найшанованіші «кінематографічні» люди того покоління, що працювало з Василем Васильовичем, і говорили про ювіляра дуже теплі слова. Він був «батьком українського поетичного кіно» (Юрій Іллєнко), «учителем не тільки кіносправи, а й учителем життя» (Оксана Мусієнко), «абсолютним продюсером абсолютного десятиріччя світового кіно» (Вадим Скуратівський), «він, фронтовик, усе життя був на передовій — і на кіностудії, коли доводилося захищати режисерів від партійного начальства, і в житті: хіба бути чоловіком Ліни Костенко — це не бути на передовій?» (Раїса Недашківська), «він любив талановитих людей і брав на себе всю відповідальність» (Лариса Кадочникова), «він був людиною високого кінематографічного смаку» (Дмитро Павличко).

Восьмисотсторінковий фоліант, відомий в Ук­раїні та за її межами, довженкознавець Сергій Тримбач писав майже чотири роки і, як прийнято казати в таких випадках, усе своє життя. Почалося все зі статті «Довженко и народная культура» в журналі «Искусство кино» в 1979 році, потім була робота в Кіноцентрі імені О. Довженка, багаторічна дружба із директором Музею кіно на кіностудії Довженка, покійною Тетяною Дере­в’янко, яка дружила із вдовою класика Юлією Солнцевою, були публічні лекції у США та Британії, робота в архівах і, нарешті, книга. Її — без перебільшення — чекали, адже вітчизняне довженкознавство не може похвалитися не те що версіями дослідників, а й навіть повною біографією людини, яка ввійшла у десятку кращих режисерів усіх часів і народів. Звичайно, книжка Сергія Тримбача «прийшла» не в пустелю — є книги Миколи Шудрі «Геній найвищої проби», Романа Корогодського «Довженко в полоні», Володимира Кудіна «Са–шко», Василя Ма­рочка «Зачарований Десною», але багатогранність і «непійманість світом» Довженка ще неосяжні.

Дипломатичні раути «Ми­стецт­во без кордонів» започаткувала екс–міністр культури Оксана Білозір. Позавчора гостей зустрічав новий, щойно призначений міністр Василь Вовкун — людина світська і з усіма тонкощами протоколу обізнана. Перших осіб, себто послів, у «Лаврі» було негусто, що й не дивно — Київ наразі потопає в корпоративах. У галереї компактно розмістилося «містечко» народних майстрів — вишивальниці, майстри лозоплетіння, різьбярі і навіть ковалі, виставивши готовий товар на продаж, показово майстрували свої промисли. Псували картинку ідилічної України, вбраної в новорічний дощик, фотопейзажі Леоніда Черновецького. Втім, судячи з того, що під багатьма розкатаними до великого формату фотографіями висіла табличка «продано», є в Києві любителі і такого «мистецтва». І видно, «рубка» за фотографії мера йшла не на життя, а на смерть, бо і триптихи довелося продавати по частинах — дві частини якогось зимового лісу вже продані, але є ще одна нічия.

Наш музей розташовано в агресивному техногенному середовищі — на Терещенківській активний рух транспорту — тролейбусів, автобусів, машин, поруч — житлові будинки із застарілими комунікаціями. 10 років тому ми закінчили ремонт Музею західноєвропейського мистецтва, і вже по будинку пішла тріщина — є підозри, що в сусідньому будинку почали будувати ресторан у підвалі. Музей російського мистецтва теж потерпає — з тих самих причин. Зміни клімату також принесли свої проблеми: взимку ми ще якось справляємося, а літо дуже спекотне — систему кондиціювання в наших складних інтер’єрах важко організувати, але є альтернативні пропозиції з клімат­контролю і зараз ми оголосили конкурс проектів. У Музеї східного мистецтва справляємося за допомогою системи кондиціонерів і зволожувачів. Все це ускладнює проблему збереження експонатів.

В Олеся Ільченка цього року вийшло чотири книжки, п’ята на підході — чим не алібі інформприводу? Але якби вийшла, скажімо, тільки одна — «альбом поезій» «Деякі сни, або Київ, якого немає», я би все одно взяла це інтерв’ю. Надійнішого способу навіяти ліричний настрій із сирістю ностальгії, безпричинного суму і ніжності за напівтонами зустрічей, кольоровими скельцями сутінкових розмов, світу без корпоративних зв’язків, лише з внутрішніми порухами, ніж полистати альбом із чорно–білим Києвом 80–х і «перехилити» кілька віршів Ільченка, у цьому осінньо–зимовому проміжку я не знаю. Хороша поезія не потребує додатків і доповнень, але я по–газетному мушу сказати, що біолог за першим фахом і літературний працівник за другим Олесь Ільченко у 2007 році збагатив дитячу літературу суттєвими книжками — перші шість історій казки «Таємниця старої обсерваторії», іронічні казки «Король, козак, крук», томик у серії «Життя видатних дітей», і зараз готується до друку друга частина «Обсерваторії». І все написане, крім віршів, замовило, або спровокувало видавництво «Грані–Т».
Спілкуватися з Олесем Ільченком легко і приємно — по–перше, він деякий час працював у журналістиці і є людиною доволі світською. По–друге, його «київськість» кардинально відрізняється від «оголтєлості» полтавців, ніжинців, новояворівців, які приїхали підкоряти столицю — він може собі дозволити бути вальяжним, дружнім і поблажливим. По–третє, Олесь Ільченко — не зациклений. Він за освітою біолог, закінчив заочно московський літінститут, працював науковим редактором у науковому видавництві, сім років віддав журналістиці (за цей час не написав жодного вірша — плата!), останні кілька років трудився на каналі «1+1» — придумував запитання для «Першого мільйона», «Форту Буайярд», «Найрозумнішого» — минулого тижня радісно повідомив, що звільнився. В дитинстві відмовився від пропозиції класика українського кіно Віктора Івченка зіграти іншого класика — малого Довженка в екранізації «Зачарованої Десни». Він колекціонує старі київські цеглини, любить подорожувати й інколи ходить з друзями фотографувати зникаючий Київ. Написав 9 сценаріїв, за одним зняли кіно. Та досить запихати всю людину в один вруб до інтерв’ю, отже про поезію.

У четвер «Теле­критика» нагороджувала «об’єктів» своєї критики премією імені Дусі Катасонової. «Те­летріумф» — це не офіціоз, а перша корпора­тивна, неформальна премія від віртуальної веселої журналістки, що переповідає на сайті інформацію, яку «труть» у курилках.