Два тижні тому корейський мистецтвознавець Ману Д. Парк був на закритті найстарішої і найпрестижнішої восьмої Кванджу–бієнале сучасного мистецтва в Азії. У рамках «Арт–Києва» цей милий, усміхнений чоловік прочитав лекцію про культуру бієнале у Кореї. Оскільки в Україні давно точаться розмови, чи потрібна нам своя бієнале — виставка сучасного мистецтва, яка проводитиметься раз на два роки, хто її має організовувати та яку концепцію вона матиме, досвід Південної Кореї може стати у пригоді.

Перед галереєю на стільці сидить кремезний чоловік у вишиванці. Стурбована жінка витирає великі краплини поту з його чола. «Вже все пройшло. У мого чоловіка була гіпоглікемія. Сьогодні колотися не будемо», — каже пані Надія, дружина Володимира Койла, героя однієї з фотоісторій про діабетиків. Фотограф Олександр Чекменьов, який кілька днів провів із паном Володимиром, щоб зробити серію світлин про його життя, каже, що жодного разу не бачив, аби тому було погано: «Володимир — сильна й велика людина в усіх значеннях цього слова».

У Києві галереями і студіями фотографів «подорожують» нині двоє французьких фотохудожників — Бернард Мінір і Бруно Редар. Вони шукають проекти, цікаві роботи для масштабного Європейського фес­тивалю фотографії ню, який щороку проходить на півдні Франції, в містечку Арлі. Минулого року вперше на ньому виставлялися українці — Антон Соломуха й Ігор Гайдай. Тема наступного фестивалю — «Погляд на тіло». За порадою Соломухи, який давно мешкає у Франції, за «свіжим поглядом» французи приїхали в Україну. Гайдай і Соломуха уже працюють над серіями для «Погляду на тіло», але про ідеї не розповідають — забобони чи комерція, то вже їхня справа.

Після гучного відкриття «Арт–Київ contemporary 2010», на якому зібралися всі «вершки» Києва, починаючи від митців–тусовщиків Олега Пінчука з Сергієм Поярковим, телеведучого Миколи Вересня, екс–міністра культури Василя Вовкуна і закінчуючи політиками та їхнiми родинами (Женя Тимошенко, Марина Кінах та Ірина Геращенко зі старшими доньками, Віталій Журавський, Олег Ляшко, Сергій Льовочкін), тиждень відкритих дверей у «Мистецькому арсеналі» продовжується спокійно. Колекціонери приходять без пафосу і не привертають до себе великої уваги. Учора президент ФФУ Григорій Суркіс з арт–порадницею за лічені хвилини вибрав мавпоподібних істот із проекту «Полювання на мінотавра» білоруського художника Руслана Вашкевіча і відразу ж розрахувався товстим конвертом. Якщо раніше галеристи казали, що «Арт–Київ» для них — це спосіб про себе заявити і налагодити зв’язки для подальшої співпраці, то сьогодні це справжній ярмарок, де продають і купують.

Поза тим, «Арт–Київ contemporary 2010» має насичену розважальну та освітню програму. У перші дні лекції читали куратор Музею Гуггенхайма у США Валері Хіллінгс, директор Австрійського музею прикладних мистецтв та сучасного мистецтва МАК Пітер Нойвер і корейський арт–експерт Ману Д. Парк. Також на виставку приїхали Йосип Бакштейн, співзасновник Московської бієнале, французько–російський куратор Оксана Бондаренко, президент Міжнародного фонду Маніфеста Віктор Мізіано, піонер стріт–арту Гаральд Негелі, який під час відкриття на стіні чорною фарбою намалював чоловічків, французька зірка вуличного мистецтва ZEVS, російський графіст SPY.

Два дні поспіль німецькі експериментатори Rochus Aust проводили перформанс, на якому грали концерт металевими ложками, виделками і кружками. Також акцію «Клуб мертвих художників» проведе німецька художниця українського походження Юлія Кісіна — вона викликатиме дух киянки Олександри Екстер. Щодня демонструватимуть фільм «Вихід через сувенірну крамницю» Бенксі, який презентували на «Молодості». Цей фільм режисер зняв про самого себе. Бенксі — британський вуличний художник, якого вважають стріт–артистом номер один у світі. Художник бавиться у Фантомаса, нікому не показує своє обличчя, нічого про себе не розповідає. Хто він, можна дізнатися лише з фільму.

У 2006 році в рамках Днів мистецтва перформансу в Києві група Р.Е.П запросила справжнього лірника у вишиванці, який сидів на вулиці і, акомпануючи собі на колісній лірі, переповідав у власній манері відомі акції та перформанси. Дехто тоді вперше почув про Йозефа Бойса і про його найвідомішу акцію I like Amerika and Amerika likes me («Мені подобається Америка та я подобаюся Америці»). Але, погодьтеся, краще раз побачити, ніж сто разів почути. Від сьогодні в Україні вперше є можливість побачити професора Бойса та його колег iз відео–арту Нам Джун Пайка і Вольфа Фостеля.

Син відомого кінорежисера Олексія Германа і сценаристки Світлани Кармаліти Олексій Герман–молодший, володар «Золотих левів» на Венеційському кінофестивалі за фільми «Гарпастум» і «Паперовий солдатик», відійшов від історичної теми і днями зізнався, що незабаром зніматиме фільм про сьогодення. Це історія про повсякденне життя покоління 30—35–річних росіян, до якого належить і сам Герман–молодший. Один із головних героїв намагатиметься жити інакше, ніж його ровесники. Інший — гість із Європи, який облаштовуватиме життя у Москві, не знаючи російської мови. Ще буде задіяна дівчина, яка теж переїжджає в Росію із сусідньої країни, можливо, з України. Продюсер картини Артем Васильєв веде переговори, щоб фільм про сучасну Росію знімали в Україні.

«Кінофестивалі — це та ланка, яка поєднує кіновиробництво і прокат. З одного боку, вони стали альтернативною формою прокату: є ціла низка фільмів, які неможливо показати в широкому прокаті, їх місце зустрічі з глядачем в основному на кінофестивалях, інколи на телебаченні, — розмірковував на «круглому столі» «Перспективи українського кіно» генеральний директор кінофестивалю «Молодість» Андрій Халпахчі. — Всім відомо, що фестивалі ростуть, як гриби після дощу. У Москві, наприклад, на сьогодні існує 180 кінофестивалів. З другого боку, не всі дійства є кінофестивалями. Міжнародна асоціація кінопродюсерів FIAPF, яка реєструє і надає статусу міжнародним фестивалям, колись була дуже ефективною, коли фільми для фестивальної демонстрації були у продюсерів. Сьогодні картинами володіють дистриб’ютори, і будь–який фестиваль без проблем може дістати бідь–який фільм. В Україні з 1993 року і по сьогодні лише «Молодість» офіційно визнана FIAPF».

Щодня на кінофестивалі «Молодість» показували понад 50 фільмів, у кожному з них хтось когось називав невдахою, лузером і «повним нулем». Коли після перегляду іноземних фільмів потрапляєш на позаконкурсну «Панораму українського кіно 2009—2010», ледве втримуєшся від ядучої фрази про «повний нуль». Але «нуль» теж буває різним: «із сяйвом», коли є надія, що все буде добре, і «без сяйва», це в тому випадку, коли можна ставити хрест. «Панорама українського кіно» отримала б нуль «із сяйвом». Із 27 фільмів, які відібрали у програму, кілька картин точно вартували того, щоб їх показували на великому екрані, третина стрічок — більш–менш якісні, їх можна показати, наприклад, у студентському кіноклубі, решту — годилося б відсіяти під час відбору, щоб не марнувати час глядачів, яких і так на «Панорамі» було, як пальців на двох руках.

На кінофестиваль «Молодість», окрім потужної позаконкурсної програми нового російського кіно, запросили найбільше гостей із Росії. Чого тільки вартують зустрічі з режисерами Володимиром Меньшовим, Олексієм Германом–молодшим, Андрієм Стемпковським, Вадимом Абдрашитовим, Кареном Шахназаровим. Кожен із них ділився власним досвідом: як вибирати сценарій, де шукати акторів, яке місце найкраще для зйомок, згадував про роботу із голлівудськими та європейськими зірками кінематографа. Автор 13 фільмів («Палата №6», «Вершник на ім’я Смерть», «День повного місяця», «Місто Зеро», «Ми з джазу», «Зимовий вечір у Гаграх», «Кур’єр»), письменник, генеральний директор «Мосфільму» упродовж 10 років, Карен Шахназаров приїхав до Києва не лише заради зустрічі з глядачами. Першим ділом він зустрівся з керівниками, які представляють кінематограф в Україні. За його словами, вони висловили бажання завітати з офіційним візитом на «Мосфільм», а це означає, що йтиметься про подальшу співпрацю.

Після візиту в Москву, де режисер фільмів «Покажи мені любов», «Разом», «Розмова», «Мамонт» Лукас Мудісон був членом журі Міжнародного фестивалю сучасного кіно 2–in–1, він приїхав на кілька днів у Київ. У місті, де його фільм «Покажи мені любов» отримав кілька нагород на «Молодості–98», Мудісон — уперше, на майстер–класі він розповів про власний досвід у кіно і відчуття, з ним пов’язані. «Усі мої фільми про Швецію, а тут, за кордоном, вони отримали відгуки. Я був шокований. Я щасливий приїхати на першу зустріч із «Молодістю», — говорить на початку майстер–класу Мудісон. «Покажи мені любов» — це мелодрама про перші романтичні переживання школярок–лесбіянок із провінції і самотність, яка щороку молодшає. Переглянувши стрічку у Києві, багато хто подумав, що у ній йдеться про Росію. «Я знімав в Естонії. Хотів показати колишній Радянський Союз, не тільки Росію», — коротко пояснює Мудісон. Про фільм «Покажи мені любов»(1998) 30–річного шведа Лукаса Мудісона його великий земляк Інгмар Бергман сказав: «Перший шедевр молодого майстра».