Є серед нас дивовижні люди. Взірцеві. Хоча й не докладають до того ніяких «стахановських» зусиль. «У житті я хитався в просвітленнях і затемненнях, але часто відчував ту руку, яка незримо провадила над прірвами і нечутно вела мене до не відомої мені цілі», — згадує пан Євген.

«Мені хотілося зібрати матеріал, який ще не охоплювали інші наші історичні енциклопедії», — каже Ігор Гирич, відповідальний секретар наукової ради «Енциклопедичного довідника з історії України», що побачив світ цього року у видавництві «Генеза».

22 листопада 2008 року історія запише у свою книгу. Цього дня вперше на представницькому Міжнародному форумі «Народ мій завжди буде!» президенти посткомуністичних України, Грузії, Литви, Латвії і Польщі перед пам’яттю загиблих у час Голодомору заявили, що мають об’єднати зусилля для протистояння «метастазам червоного тоталітаризму». Їх уважно слухали делегації 44 держав, а також Європарламенту, ЮНЕСКО і Парламентської Асамблеї Ради Європи. Окрім цього, солідарність з українським народом підтвердили президенти Ірландії, США (і Джордж Буш, і Барак Обама), Фінляндії, Чеської Республіки, Швейцарії, Лівану, Парагваю, урядовці Іспанії, Великобританії, Австрії, Аргентинської Республіки. За невинно убієнних і за весь український народ молилися в ці дні Вселенський патріарх Варфоломій І і Папа Римський Бенедикт ХVІ.

«Нинішня економічна криза має моральну основу. Про це говорять багато фінансистів, — каже Мирослав Маринович. — Ця криза вчергове нагадує людству, що слід жити за Божими законами. Чи люд­ство прислухається? Але це добрий момент, щоб кожному з нас осмислити власні моральні засади».
Розмовляємо з паном Мирославом у людному фойє київського Кінопалацу перед презентацією збірника «Соціяльно зорієнтовані документи Української греко–католицької церкви: 1989—2008», де є відповіді церкви на запити суспільства упродовж майже десяти років. Ті відповіді почула незначна частина громадян, переважно парафіяльні священики. Можливо, завдяки цій книзі про християнський досвід вирішення суспільних проблем дізнаються політики, громадські лідери, журналісти і соціальні працівники. Між світським і духовним вималюється делікатний неофіційний місток. Владна верхівка почне сприймати церкву не лише як «будівлю для запалювання свічок», а й як суспільну установу, що має тисячолітній досвід втішення страждаючих, зцілення недужих, освіти талановитих. І яка привносить у соціум давно забутий стан — душевний спокій.

Геноцид ударив по обох скронях нації: «куркульській» — почуттю власника, основі економічної незалежності, і духовно–національній — базі незалежності політичної. У переддень 75–х роковин Великого голоду «УМ» спробувала з’ясувати: наскільки рани від цього удару сьогодні зцілені чи хоча б знеболені. Чи відновленою є правда не лише в історичних дослідженнях, а й у реальності — у правовому полі, економічних відносинах? Чи хтось в Україні працює над практичними питаннями: психологічної, соціальної і медичної реабілітації жертв голоду та їхніх нащадків, компенсації селянам за відібрані домівки, землю і примусову працю?

Донеччина — край, у якому після ІІ Світової війни, згідно з «мудрим» планом Компартії, утворено особливу «зону». Особливим тут було (і залишається) все: освіта, господарювання, інформаційна політика. Дбайливо підживлювався міф про всуціль «червоно–пролетарський» Донбас — приклад для «націоналістично–куркульських регіонів». Отож за п’ять–шість десятиліть і місцевий люд, і Велика Україна забули, що ця багата на корисні копалини місцевість славиться й історією козаків–першопрохідців, і українським визвольним рухом ХХ століття. Нарешті, про історичні реалії нагадала виставка архівних документів 1930—50 років «Східна Україна у підпіллі ОУН і УПА», організована Всеукраїнсько–громадською організацією «Студентське братство». Вона вже експонувалася в Києві, на часі — презентація у Донецьку й Луганську. На стендах — 40 фотографій, а загалом зібрано понад 120 світлин керівників ОУН і товариства «Просвіта», протоколи допитів та спогади родин учасників підпілля, документи НКВС про боротьбу ОУН із німецькими окупаційними органами на Донбасі. Про це — наша розмова з автором виставки, координатором «Східно–української історико–краєзнавчої асоціації», істориком із Донеччини Олександром Добровольським.

Потужний крематорій у Покровській козацькій церкві, з якої зняли куполи, радянська влада запустила в Сумах у 1932 році. На той час українці не були звичні до такого виду «поховань». Масове трупоспалення застосовували до померлих від голоду. Крематорій проіснував у місті до 1934–го. Про це, серед іншого, розповів учора на брифінгу в агентстві «Укрінформ» заступник голови Сумської обласної державної адміністрації Олег Медуниця. Він повідомив, що на Сумщині встановлено 31 тисячу імен загиблих під час Голодомору. Це не багато, адже упродовж десятиліть статистичні дані приховували і нищили, а сьогодні тих, хто пережив голод і пам’ятає його жертви, залишилося дуже мало.

Чи потрібна «Пласту» реклама? Мабуть, ні, бо щороку чимало підлітків хоче вступити до цієї організації, і ще більше батьків намагаються прилаштувати туди свою малечу. Адже в «Пласті» діти набувають самодисципліни, розвивають свої таланти, вчаться дружити і співдіяти, починають краще навчатися в школі і охочіше допомагати вдома по господарству. З іншого боку, реклама все ж потрібна — для суспільства, якому «Пласт» готує чесних, тямущих та ініціативних членів. Хоча наше суспільство зараз саме, як дитина. Після майже столітнього спотворення ідеї суспільної взаємодії, зокрема у вихованні молодої зміни, воно ніби «з нуля» вчиться бути громадянським.

Що можна робити з національною пам’яттю? Формувати, науково вивчати, ретранслювати наступним поколінням? Утім, якщо взяти пам’ять окремої людини, було б дивно, якби хтось мав повноваження її формувати. Науково дослідити свою пам’ять можуть дозволити добровольці в якихось психо–медичних закладах. Ретранслювати ж штучно пам’ять особи слід, коли вона перехворіла на амнезію чи іншу хворобу, пов’язану зі спотворенням природної здатності пам’ятати. Так і з нацією: коли вона видужує, виникає потреба у створенні державного Інституту національної пам’яті. Такі інститути виникли в Литві, Німеччині, Польщі, Чехії, Словаччині, Україні — там, де пам’ять нації тривалий час замовчувалася, допускалася вибірково, заливалася кров’ю й блокувалася хитромудрою пропагандою. Натомість у маси «внєдрялась» штучно сформована державна ідеологія. Отже, практики суспільних знань мають відновити пам’ять і «нервові волокна», якими вона вільно пульсуватиме в колективному мозку зціленого суспільства.

«Нинішня криза є моментом істини, що має розкрити відповідальність за моральне вихолощення освіти», — сказано у зверненні Українського католицького університету до академічної спільноти України. Молодь розчаровується в усіх політичних партіях, кпинить із принципу верховенства права, намагається виїхати з України на заробітки, а то й назавжди. Тим часом політичний театр, здається, дійшов до межі, за якою трагікомічність може перелитися в сумну драму. У такому разі обікраденим, як завжди, виявиться суспільство. Викладачі УКУ — дивовижної освітньої оази в Україні — нагадують, що світогляд і суспільні навички нинішніх недбалих політиків і господарників сформувалися у стінах тутешніх університетів. І що знання стають руйнівними, якщо не спираються на моральні принципи. Вихід із кризи можливий через якісну освіту, олюднену атмосферою взаємної довіри й доброї волі. Про це — наша розмова з ректором Українського католицького університету, доктором богослов’я отцем Борисом Гудзяком.