Після «Мудаків», знятих два роки тому, продюсер Володимир Тихий та його кінопобратими вирішили дослідити тему еміграції. Причому не тієї, що вже відбулася, а тієї, яка зароджується в серцях і мріях українців. Загальновідомим є той факт, що бажаючих рвонути за кордон у нас — рекордна кількість. Отож роботи тут для кінематографістів буде чимало.

Два роки тому режисер Юрій Розстальний покликав столичних театралів до Театру імені Франка на прем’єру вистави «На полі крові», головні ролі в якій виконали Остап Ступка та Дмитро Рибалевський. За час, що минув з дня прем’єри, спектакль не лише відвоював собі постійне місце у досить насиченому репертуарі театру, а й устиг побувати на гастролях містами України, в Москві, Парижі, Мюнхені. Та, як з’ясувалося, феєричний фінал вистави «На полі крові», в якому знесилений Прочанин так і не зміг збагнути доводів Юди, у цій історії про віру і зраду був зовсім не крапкою, а трикрапкою. Режисер, зачарований поемою Лесі Українки «Одержима», вирішив доповнити постановку ще одним актом. Нову виставу, перша частина якої називається «Одержима», а друга — «На полі крові», нарекли «Голгофою».

Учора в український прокат вийшов фільм «Викрутаси» — перша стрічка грузинського режисера Левана Габріадзе, що у кінематографі дебютував двадцять років тому як актор (скрипаль із фільму «Кін–дза–дза»). Картина, яку продюсував Тимур Бекмамбетов, залишила по собі двояке враження. З одного боку, її є за що критикувати: перебільшення в окремих епізодах і цілих сюжетних лініях, відверті «нестиковки» в сценарії, недостатня переконливість деяких вчинків героїв... А з іншого — робити цього не хочеться взагалі. Оскільки з перших епізодів глядач з величезним задоволенням відгукується на пропозицію авторів картини побувати у казці, де все набагато краще, романтичніше, емоційніше, світліше, ніж у житті.

Після Києва, Рівного та Харкова Ліну Костенко чекали у Кривому Розі, Львові та Острозі. Але вчора авторка роману «Записки українського самашедшого» заявила, що призупиняє серію зустрічей зі своїми шанувальниками і відтепер спілкуватиметься з ними тільки зі сторінок своїх книг. Як схильні думати організатори туру, причиною такого рішення стало нещодавнє засідання літературних критиків у львівському кафе «Кабінет», на якому свої думки з приводу «Записок...» висловлювали Юрко Кучерявий, Віктор Неборак та Ігор Котик. Як запевняє ZIK, авторці закидали неточність деяких визначень та понять, незрозумілість жанру (Юрій Кучерявий заявив, що, на його думку, «Записки...» — взагалі не роман, а соціальний памфлет). Під час обговорення твору звучали також слова «ксенофобія», «гомофобія», «сексизм», а на адресу письменниці навіть пролунав «комплімент» «змаразматіла»...

Ювілейний тур арт–гурту «Хор Турецького» розпочався минулого вересня. За рік цей унікальний колектив планує об’їхати півсвіту і навідати своїх прихильників у Росії, країнах СНД, Європі, Америці та Близькому Сході, частину лютого ювіляри присвятили українським шанувальникам. Учора з концертом «20 років. 10 голосів» вони побували у Дніпропетровську, сьогодні співаків вітатиме Донецьк, завтра — Харків, а 10—11 лютого «Хор Турецького» виступить на сцені НП «Україна».

Минулого тижня режисер з Івано–Франківська Ростислав Держипільський зібрав у Театрі Франка перших осіб українського політикуму. Випадок сам по собі досить унікальний. Адже наші перші номери політичних рейтингів у театрі, як правило, з’являються лише для того, щоб «засвітитися» на потрібній прем’єрі чи привітати якогось титулованого актора з черговим ювілеєм. (Часто — не з власної симпатії та поваги, а тому, що так треба). А тут сиділи два вечори, затамувавши подих, і разом з іншими глядачами дивилися «Солодку Дарусю» та «Націю» — ці івано–франківські вистави, які цього року номінуються на Шевченківську премію, пройняли навіть їх. Не знаю, чи прокручували вони подумки свої політичні програми, власні життєві принципи, але порівняти їх iз мудрістю текстів Марії Матіос таки було б варто. «А скільки того маєтку на той світ треба? Усі однаково беруть. Бідний не візьме, бо немає що, а багатий не візьме, бо не має куди... Як  живеш по–людськи, то ховатимуть тебе по–людськи... А решта — самі знаєте. Як зробите — так буде!» — промовляла зі сцени героїня новели «Не плачте за мною ніколи». Це оповідання та ще три з книги «Нація» — «Юр’яна і Довгопол», «Прощай мене», «Вставайте, мамко» — режисер Ростислав Держипільський об’єднав у єдине ціле за допомогою образу ляльки–мотанки. З ляльок «народжуються» всі персонажі спектаклю, «вагітні» ляльки носять у собі наше майбутнє.... Упродовж вистави одна героїня майструє труну. Потім, аби врятувати свою сім’ю від виселення, вона сама ж лягає у цю домовину... А коли від побаченого глядач притиснув до очей останній сухий шматочок своєї носової хустинки — труна раптом перетворюється на люльку для немовляти, а задник за допомогою проектора заповнюється обличчями людей. Молодих і старих, усміхнених і зажурених, красивих і не дуже — «Нація» різна, але все ж таки єдина... Фінал цієї вистави справді феноменальний. Проймає до спинного мозку. І вже потім, після вистави, дорогою додому виструнчується запитання: а у житті, сьогодні такому складному й неспокійному, ми переживемо нарешті хоча б частинку того очищення, яке нам подарував Івано–Франківський театр?

Достукатися до глядача театрові сьогодні важко. Скільки б режисери не вигадували всіляких мистецьких «заманух» — народ, заклопотаний питанням, де взяти гроші на чергові підвищення тарифів, ведеться на них не так охоче, як того б хотілося театрам.

24 та 25 січня Національний театр імені Франка прийматиме колег і певною мірою тезок з Івано–Франківська, які везуть до столиці вистави за творами Марії Матіос «Солодка Даруся» та «Нація». Міні–гастролі Академічного музично–драматичного театр ім. Франка спонсорувала Івано–Франківська обласна адміністрація. І якщо «Солодка Даруся» в Києві побуває втретє, її встигли показати на кількох фестивалях, то для «Нації», поставленої менше року тому, ця поїздка стане чи не першим серйозним випробуванням.

Так склалося, що діяльність кожної галузі життя у нас регулюється величезною кількістю законів, підзаконних актів, постанов, резолюцій, декретів... Ці документи далеко не завжди досконалі, іноді вони навіть суперечать один одному, тож замість торжества права і логіки на практиці отримуємо відверту «какофонію» і аналогію з «Квартетом» Крилова. Культура та мистецтво, для прикладу, у своїй діяльності донедавна керувалися «Основами законодавства України про культуру», які Президент Леонід Кравчук підписав 1992 року. Життя доповнило цей документ іншими правовими актами — окремо для кіно і бібліотек, театрів, народної творчості, були спроби навести лад з авторським правом... Над базовим законом, який би впорядкував українську культуру і спрямував її стратегічно, почали працювати 1999 року, за цей час проект закону неодноразово змінювався, щось додавали, щось викреслювали... Крапку в багатосерійній історії під назвою «Митці чекають на Закон» було поставлено минулого року — 14 грудня депутати ухвалили Закон «Про культуру». А 6 січня його підписав Президент Віктор Янукович.

Враження від цього довгоочікуваного документа двоякі. З одного боку — чимало положень, які майбутнє нашої культури і мистецтва переповнюють оптимізмом і вірою у те, що гірші часи вже позаду. «Основними засадами державної політики у сфері культури є: визнання культури одним з основних факторів самобутності українського народу — громадян України всіх національностей», — одна лише ця фраза дозволяє розраховувати на те, що вже відзавтра культура буде обласкана державою як морально, так і матеріально. З іншого, конкретики, а головне — виписаних механізмів, які дозволяли б законові діяти, дуже мало. Коментуючи цей документ, фахівці можуть критикувати його нескінченно. А от про позитиви, на які варто розраховувати після прийняття закону, говорять обережно.

Комітет із Національної премії України імені Тараса Шевченка визначився з коротким списком претендентів на здобуття Шевченківської премії–2011. Із шістдесяти чотирьох подань, які надійшли на адресу Комітету, у «фінал» вийшли дванадцять достойників. Відповідно до положення Премії, їх члени Комітету обрали таємним голосуванням.