Місто як соціально–ментальне пограниччя, де усталюється новий спосіб життя, — вічна тема літератури. А з кінця ХІХ століття — це взагалі один із тематично–проблемних китів літературного процесу.

«Князі Радзивіли» — видання вельми нестандартне для пост­радянської ментальності. Сказати б, атипове для нашої історичної пам’яті як за формою, так і за змістом. Авжеж, чи не все ХХ сторіччя з української свідомості вичавлювали почуття роду. На теоретичному рівні — облудно стверджуючи про ніяку роль особистості в історії, не кажучи вже про роль фамільних династій. На практичному — ґвалтовно змушуючи публічно зрікатися батьків-дідів. Що ж дивного, коли родовідна, генеалогічна книга постає витвором, що не вписується до звичних читацьких преференцій сучасного українського соціуму.

У сеґменті мистецьких видань жодних змін не спостерігається. Тобто, змін на краще: українські видавці зовсім не випускають альбомів класиків світового мистецтва, не кажучи вже про публікацію творів сучасних західних (або східних) митців. Та й альбоми вітчизняних художників-сучасників — украй епізодичні. Фотомистецтво у книжковому вигляді знову стає на нашому ринку екзотикою. Популярних ілюстрованих «путівників», що знайомили б читача-дилетанта з основними стилістично-світ­оглядними напрямами творчості митців світу, — немає.

Може, книжок літературної критики й виходить менше, аби треба для осмислення і сучасної літератури, і — на вищому рівні — феноменів масової свідомості. Та коли порівняти чи не з суцільною пустелею на цьому полі років сім–вісім тому... А от досліджень власне критики, її модерних метаморфоз та нових векторів, — таки одиниці. Останньою — та не останньою за значенням — з цих одиниць є книжка Петра Іванишина «Критика і метакритика як осмислення літературності» (К.: Академія, 2012).

«Єврейська цивілізація» — типовий продукт західного університетського книговидання, коли видавець пропонує авторові дослідити якусь дискусійну проблему за достойний гонорар з майбутньої книжки. Цього разу Оксфорд зажадав зібрати докупи всі актуальні теми з юдаїки. Вийшло 39 розділів, написаних науковцями з усього світу, — про єврейську демографію й соціологію; філософію і містику; літературу й музику; про тлумачення Біблії та іврит тощо.

Дивне ім’я в українському історичному пантеоні: «Драгоманов». З одного боку, чи не всі про нього щось чули, бодай зі школи. З іншого, зупини випадкового перехожого й поспитай — він тобі й Шевченка коротко схарактеризує, і Мазепу, й Бандеру навіть. А от Драгоманова — навряд. Схожа ситуація і поміж просунутих читачів — не випадково ж видавці пропонують книжки про нього під такими назвами: «Невідомий Драгоманов» (К.: Хроніка 2000; перша збірка вийшла 2009–го, друга — 2011–го) або «Відомий–невідомий Драгоманов» (К.: Видавництво НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2012).

Якщо «Вічник» Мирослава Дочинця став два роки тому рішучим кроком автора з популярної публіцистики у жанрову літературу, то минулорічний «Криничар» свідчить про успішне обживання й окультурення письменником новонабутих теренів із прозорим наміром сягнути поп­інтелектуального рівня — недарма рецензіями пішло гуляти порівняння Дочинця з Пауло Коельо.

Щоразу по завершенні чергової «Книжки року» журналісти ставлять обов’язкове запитання: які були несподіванки? І хоч аналітик завжди знайде логічне пояснення будь-якій «несподіванці», репортерська сверблячка цілком зрозуміла: преса — як бізнес — це безперестанна гонитва за ексклюзивом. І таким винятком із правил у минулому книжковому сезоні виглядає комікс (чи, як тепер кажуть, «мальована історія») «Даогопак».

Анатоль Петрицький не був репресованим художником. Із 1920–х й упритул до 1960–х працював у провідних оперних театрах країни — у Києві, Харкові та Одесі, де оформив понад сотню вистав. За радянських часів про нього вийшло дві книжки в Україні й одна у Москві. А проте з’ява альбому «Анатоль Петрицький. Театральні строї та декорації» поцінована експертами, як визначна культурологічна подія. Чому?

На жаль, з гумором у сучасній українській літературі сутужно. Не те, щоб наші письменники тотально позбавлені цієї ментальної окраси, почуття гумору, — Андрухович, Винничук, Діброва, Жадан, Іранець, Кожелянко, Позаяк повсякчас спалахують розкутими веселощами. Але так, щоби написати цілу книжку винятково «заради сміху» (як ото колись утнув Котляревський з «перелицьованою Енеїдою»), — тут згадаєш хіба Чорногуза, Подерв’янського та Меднікову. Як на цілу національну літературу чималої країни — замало. Навіть у глосарії МУЕАЛ (Малої Української Енциклопедії Актуальної Літератури) немає статей «гумор» чи «сміхова культура». А її ж укладач, Єшкілєв, і розуміється, і кохається на жартах.