Ще майже шість років тому під час урочистостей з нагоди відкриття у центрі Івано–Франківська пам’ятника 27 молодим членам Організації українських націоналістів, яких розстріляли гітлерівці 17 листопада 1943–го на цьо­му місці під стінами синагоги, багато хто не міг зрозуміти відомого прикарпатського скульптора Володимира Довбенюка, задум якого втілено у бронзі. Монументальну абстракцію сприйняли настільки неоднозначно, що дехто вважав витрати на її виготовлення і встановлення — грошима, викинутими на вітер. Проте до пори до часу обурення незгідних не вихлюпувалося в маси.

Минулорічна руйнівна повінь якимось дивом пощадила об’єкти туристично–рекреаційної галузі Прикарпаття — від катастрофічної води серйозних збитків зазнали лише шість садиб сільського «зеленого» туризму у Верховинському районі. За час, що минув відтоді, налагоджено транспортне сполучення з усіма, зокрема й найвіддаленішими, населеними пунктами, куди зазвичай люблять навідуватися всюдисущі мандрівники. Особливо ті, котрі замість солоної води, палючого південного сонця і «кусючих» цін віддають перевагу помірно теплому літу й активному гірському відпочинку. Тим паче що для них цьогоріч на Івано–Франківщині підготували кілька цікавих новинок.

Погожий травневий день наближався до полудня. Ми вже встигли багато про що поговорити, пройтися смарагдовими хутірськими левадами і посидіти біля віддаленого озерця, аж поки не зайшли до фермерських «апартаментів». Власне, вони більше схожі на тимчасове службове помешкання, ніж на затишну оселю. Господар пояснив не надто комфортну обстановку тим, що залишив свій ошатний будинок доньці, а сюди, на другий поверх цегляної стайні, перебрався з молодшою на чверть століття дружиною Тетяною. Від пізнього шлюбу в них знайшовся хлопчик.
На підтвердження цього факту з глибини помешкання невдовзі почувся дзвінкий дитячий сміх. «Андрійко бавиться, — світлішає погляд пана Володимира. — На осінь піде в перший клас. Він — найбільша моя радість. Прийдеш увечері додому втомлений–перевтомлений, а синочок пригорнеться — і знову чуєшся в силі. Бачите, як воно буває: маю п’ятьох дорослих дітей від першої жінки, одинадцятеро онуків, а тепер у старшому віці — ще й Андрійка».
Почувши, що кореспондент «УМ» хоче його сфотографувати, наймолодший Стефанишин сховався у найдальший закуток другого поверху і нізащо не хотів звідти вилазити. «Він у мене дуже кмітливий хлопчик, але трохи дикуватий, — зізнається тато. — Ви ж бачите, в якому усамітненні ми живемо».

Тарас Дрібнюк і тепер любить споглядати небо. Щоправда, не так часто, як колись, і не так далеко — через окуляр любительського телескопа в домашніх умовах багато не побачиш. Найближче до зірок він був тоді, коли працював на Памірі, хоча наблизитися до висот Коперника чи Галілея не надто вдалося.

Коли на стіл, поблискуючи повноколірним глянцем, лягли перші дві солідно видані — переважно коштом самого автора — книги, 80річний професор Володимир Грабовецький узявся писати листа до Президента Віктора Ющенка. Відомий історик, учень Івана Крип’якевича, хоче переконати главу держави в тому, що вже тепер, не марнуючи дорогоцінного часу, варто починати продуману підготовку до святкування ювілеїв Шашкевича і Шевченка (галицький просвітитель, лідер «Руської трійці» народився 6 листопада 1811 року, а Тарас Григорович, як більш відомо, — 9 березня 1814 року).
«Я глибоко переконаний, — каже Володимир Васильович, — що 9 березня може стати найповажнішим з­поміж наших національних свят. Аби не множити їхній перелік, ним можна було би замінити якусь іншу офіційну «неробочу» дату — байдужу і серцю, і розуму наших співвітчизників. Це дало б імпульс для серйознішого вивчення, вшанування і захисту Шевченка. Ви ж бачите, до чого ми вже дожилися: той лисий чорт із Києва такі пасквілі понаписував на Тараса, що навіть мене, людину поважного віку, гнів бере. Важко уявити, який би ще народ проковтнув таку ганьбу, а українцям — байдуже».

Розмови про те, що в центрах зайнятості Прикарпаття всім без винятку клієнтам, зокрема й представникам інтелігенції, дають мітли в руки і, погрожуючи позбавленням виплат із безробіття, змушують «ганяти» міську пилюку, виявилася банальними чутками. «Це — ніщо інше як вигадка, — переконує «УМ» директор обласного центру зайнятості Григорій Горбаль. — Примусово підмітати вулиці ніхто не змушує. Можливо, хтось має на увазі громадські роботи, але й на них нікого силоміць не тягнуть».

Жахлива повінь на Західній Україні, яка зруйнувала тисячі будинків, мостів, доріг, забравши людські життя, й досі нагадує про себе незакінченим будівництвом, моральними й матеріальними збитками, людськими трагедіями. Про наслідки повені та хід ліквідації липневої стихії періодично звітують керівники області та інші відповідальні особи. Незважаючи на вагомі успіхи в царині ліквідації, ще залишається багато недоробленого і недофінансованого.

Із перших днів стихійного лиха, що наприкінці липня минулого року спіткало п’ять західноукраїнських областей та Вінниччину, глава держави послідовно й прискіпливо контролює ситуацію з ліквідацією наслідків руйнівної повені, яку він по «гарячих» слідах назвав другою за масштабами після аварії на Чорнобильській АЕС загальнонаціональною катастрофою. На жаль, розпочате торік у постраждалих областях, зокрема на Прикарпатті, відновлення інфраструктури та будівництво надійних гідротехнічних споруд, які унеможливили б повторення гірких уроків стихії, загальмувалося через брак коштів.

На початку минулого тижня з’явилася сенсаційна інформація: у столиці починають дорожчати квартири!.. Мовляв, «гостинки», які раніше продавали за 35 тисяч, за невеликий проміжок часу підскочили у ціні до 40—45, а продавці навіть повертають завдаток у подвійному розмірі — і при цьому залишаються у виграші. Експерти, проте, не поділяють думки, що вартість житла знову поповзла догори. За їхнім твердженням, деяке зростання попиту є «точковим» і пояснюється кількома причинами. Перша: у людей з’явились так звані «депозитні» гроші. Тобто, клієнти банків, які зуміли забрати свої кошти зі строкових рахунків, нині не ризикують знову нести їх до фінустанов. І ще одна причина: дехто сподівався, що нерухомість подешевшає обвально. Нинішній темпи не виправдовують таких сподівань, і люди, котрі мають збереження, не ризикують чекати, побоюючись — «аби не рвонуло».

Якщо дивитися з протилежної сторони центральної вулиці Єзуполя на територію школи, то бронзова фігура на постаменті більше схожа на античного мислителя, ніж на колишнього радянського вчителя математики. Хоча, підійшовши ближче, сумніви зникають: це таки Володимир Войцюк, а не Архімед чи Піфагор. Нині непосидючий єзупільчанин мешкає у Нью–Йорку, підмітає двори та миє під’їзди на Манхеттені. Важкою працею він заробляє там дещицю «баксів» для реалізації якогось важливого проекту на рідній прикарпатській землі. Невисокого зросту, худорлявий дідусь за роки української незалежності встиг зробити стільки добра для своєї Вітчизни, що наші товстосуми–меценати помовчали б про своє хвалене–перехвалене благодійництво. Мабуть, після Памво Беринди ніхто не прославив Єзупіль так, як Володимир Войцюк. Та спершу — трохи історії про його малу батьківщину.