Страчені, засуджені до страти

Ще майже шість років тому під час урочистостей з нагоди відкриття у центрі Івано–Франківська пам’ятника 27 молодим членам Організації українських націоналістів, яких розстріляли гітлерівці 17 листопада 1943–го на цьо­му місці під стінами синагоги, багато хто не міг зрозуміти відомого прикарпатського скульптора Володимира Довбенюка, задум якого втілено у бронзі. Монументальну абстракцію сприйняли настільки неоднозначно, що дехто вважав витрати на її виготовлення і встановлення — грошима, викинутими на вітер. Проте до пори до часу обурення незгідних не вихлюпувалося в маси. Зрештою, терпець увірвався у представників кількох громадських та партійних осередків краю, зокрема КУНу, Спілки репресованих, Клубу української інтелігенції імені Богдана Лепкого, організації «Закон і порядок» та Союзу українок. Їхні представники звернулися з листом до керівництва міста й області, вимагаючи знесення «існуючого ганебного пам’ятника» за кошти його автора та перейменування тутешньої вулиці Страчених на вулицю Страчених українських патріотів.

«Люди вже давно обурені цим монументом, і треба було комусь виявити сміливість, аби публічно висловити протест, — пояснила «УМ» одна з ініціаторів акції, голова правління Клубу української інтелігенції імені Богдана Лепкого Уляна Скальська. — Багато туристів і навіть іванофранківців не розуміють, яким страченим поставлено цей пам’ятник, і роблять логічний висновок: якщо він стоїть біля синагоги, то — на честь розстріляних євреїв, що не відповідає дійсності. Бо ж на коліна треба ставати, аби прочитати, кому присвячене це творіння». За словами пані Уляни, з часом на цьому місці має постати пам’ятник, гідний слави борців за волю України.

«Це абсурд якийсь, — коментує «УМ» таку ініціативу автор скандального монумента Володимир Довбенюк. — Я ж не поставив там те, що сам захотів. Мій проект схвалила художня рада з–поміж десяти запропонованих на конкурс. Так, цей пам’ятник не простий для сприйняття, але він входить до каталогів. Були пропозиції зобразити реального, за портретною схожістю, розстріляного оунівця з похиленою головою. Я ж утілив цю ідею абстрактно: патріот страчений, а його руки–крила здіймаються в небо. Не можна було робити один реальний образ, бо їх загинуло 27». Скульптор також додав, що захищати своє дітище наміру не має. «Нехай знімають, я не зчинятиму галасу з цього приводу. Нехай придумають щось краще — подивлюся на результат».

Вочевидь батькам міста непросто буде ухвалювати соломонове рішення щодо проблеми увічнення пам’яті страчених біля синагоги, адже впродовж останніх років «монументальні» дискусії в Івано–Франківську часто доходять до точки кипіння. Бракує не тільки мудрості, а й коштів. Їх ледь нашкребли, аби шість місяців тому встановити пам’ятник Степану Бандері до 100–річчя від дня його народження, а тепер починають стягуватися на монумент Тарасу Шевченку, бо Івано–Франківськ залишається єдиним в Україні обласним центром, який гідно не вшанував Кобзаря ні в бронзі, ні у граніті.