Шість років тому вийшла перша прозова книжка Сашка Ушкалова «БЖД» (К.: Факт, 2007). Натоді автор був відомий як поет «школи Жадана», а оскільки останній перебував на гребені популярності, читач не обділив увагою і його послідовника.

Минулий тиждень став холодним душем для культурної самосвідомості українців: спочатку Нобелівську, а тоді й Букерівську премії отримали письменниці, геть невідомі нашому читачеві. За такої ситуації далі втішатися аутотренінгом (мовляв, рівень життя у нас так собі, але ж яка культура!) — не випадає.

Артуро Перес–Реверте прийшов до нашого читача десять років тому завдяки російським видавцям. А оскільки почали перекладати з пізніших і, як вважають, кращих творів письменника — серії історичних романів про капітана Алатрісте — то рецензенти утвердили за письменником славу «сучасного іспанського Дюма».

Двомісна «Палата№7» (Х.: Фоліо) Лади Лузіної та Сергія Жадана викликала протест серед літературних ріелторів: не за правилами! Як можна порівнювати кисле з білим?! Навіть поважним дискусійним майданчиком «ЛітАкцент» прокотилася панічна хвиля: мовляв, мама попереджали не змішувати огірки з молоком…

Літератор Андрій Кокотюха має чимало фахових чеснот і не менше вад. Часто перші являють себе подовженням других і навпаки. Одна з таких Кокотюхиних вад/чеснот — безоглядна сміливість братися за раніше не апробовані ним теми і жанри. І то такі, що вже мають у сучасній літературі певні зразки.

Історія українського перекладу засвідчує беззаперечні здобутки та свідчить про яскраві віхи. Навіть у радянські часи всупереч тогочасній ідеології — як форма естетичного протистояння — з’явилося ґроно потужних перекладачів: Микола Хомичевський (Борис Тен), Григорій Кочур, Микола Лукаш, Євген Попович, Анатоль Перепадя та ін.

Архівіст, заступник директора академічного Інституту літератури Сергій Гальченко створив власну Шевченкіану. Не багатьом сучасним дослідникам пощастило віднайти у призабутих документальних покладах раніше не відомі автографи Кобзаря, — а він знайшов.

Видання–номінант «Казки Андерсена. Книга перша» прозоро натякає, що невдовзі матимемо ілюстрований багатотомовик данського класика. Чи буде його супроводжувати тільки нинішній художник Ростислав Попський, сказати важко, але про його стрімку кар’єру ілюстратора найвідоміших видавництв згадати варто.

Уже років із десять, як на обкладинках українських книжок прижилася ця химера: замість анотації — фантасмагорійна нарізка «сюжету» з не менш дивоглядними «характеристиками» твору. От і на звороті нового твору Пауло Коельйо: «Хрестоносці от–от захоплять Єрусалим...»

Усім, для кого Слово важить більше, аніж засіб побутової комунікації (не кажучи вже про тих, хто замислювався над першою фразою Святого Письма), ім’я Святослава Караванського давно і добре відоме. Мовознавець–емігрант (живе в Америці) написав багато студій з культури мовлення, й усі вони, здається, видані в Україні — тутешнім представником дослідника, львівським видавництвом «БаК».