У неділю, 8 травня, відзначаємо День матері. Для багатьох iз нас це привід, струхнувши з плечей вал буденних проблем, згадати про найближчу людину у світі (любов матері, як відомо, безумовна й безмежна). Для відділу культури «УМ» свято стало приводом дізнатися, як народження дитини вплинуло на роботу мам творчих професій.

25 квітня виповнилось б 100 років відомій вишивальниці, Герою України Вірі Роїк. Ще минулого літа пані Віра при доброму, як на її вік, самопочутті зі своїми рідними й ученицями будувала плани щодо відзначення свого майбутнього ювілею. На традиційний День міста тодішній мер Геннадій Бабенко привселюдно вручив їй нагрудний знак і посвідчення почесного громадянина Сімферополя. На жаль, 6 вересня у власній квартирі від раптового запоморочення Віра Сергіївна впала і зламала стегно. Її доправили до лікарні. На хірургічне втручання місцеві медики не відважились. Це остаточно підточило життєві сили великої майстрині, певен її єдиний 72–річний син Вадим Роїк. З жовтня 2010 року Віри Сергіївни не стало...

Із Вадимом Михайловичем автор цих рядків зустрівся у сімферопольському Будинку художника. Там саме відкрилась виставка «Український рушничок», присвячена життю і творчості «кримської полтавки», як себе називала сама Віра Роїк.

Українські моряки 50–річний Юрій Датченко та 61–річний Володимир Устименко чотири роки пробули під арештом у Венесуелі. Так сталося, що чоловіки мимоволі виявилися замішаними в транспортування наркотиків. Українцям навіть «пощастило» відбувати термін ув’язнення у знаменитій на весь світ в’язниці Сабанета. Повернувшись на Батьківщину, моряки знову постали перед судом і нарешті почули довгоочікуване: «Не винні!». Отримавши виправдальний вирок, чоловіки насамперед відвідали лікарню, адже пережиті страждання серйозно позначилися на здоров’ї. А потім — сіли писати мемуари про свої пригоди. За словами старпома Юрія Датченка, вражень вистачить на товсту книгу та сценарій для захоплюючого бойовика.

З народним артистом України Григорієм Гаркушею ми зустрілися в Національній музичній академії, де співак уже тривалий час викладає. У Григорія Якимовича саме закінчувалося заняття з двома китайськими студентами. До речі, хлопці виконували пісні українською мовою. «Ось тут візьми так, бери вище, показую ще раз», — повчає студентів пан професор. Учні цього відомого українського баритона співають сьогодні в Національній опері, квартеті «Гетьман», капелі бандуристів та інших колективах — Гаркуші є ким гордитися. Сам співак ще зовсім недавно був шалено популярний: його пісні звучали на радіо, телебаченні, в усіх урядових концертах. Згадати, як це було, ми вирішили напередодні 70–річчя співака, яке він святкуватиме у неділю.

Багато років тому в одній зі своїх повістей колишній киянин Костянтин Паустовський розповів зворушливу романтичну історію про київську гімназистку Марусю Весницьку, однокласницю його сестри Галі. Маруся чудово каталася на ковзанах, і коли вона в парі з ровесником–гімназистом танцювала вальс на льоду Шато–де–Фльор, публіка розступалася і аплодувала. На той час у Києві перебував сіамський принц. Він навчався в Англії і повертався додому суходолом, тому що не зносив морських подорожей. Дорогою принц захворів і змушений був залишитися у Києві на цілих три місяці. Там, на ковзанці, вони й зустрілися: грав духовий оркестр, пливла мелодія вальсу й пара ковзанярів, розліталися дві Марусині коси, а слідом летіли палкі погляди принца. Кохання завершилося одруженням, і принц повіз Марусю на свою батьківщину. Так киянка Маруся Весницька стала сіамською принцесою.

Чому сталося так, що найбільш знакові пам’ятники духовному провідникові українців Тарасовi Шевченку доручили створювати росіянину за походженням Матвію Манізеру (сьогодні виповнюється 110 років з дня його народження), наразі сказати важко. Приміром, він став офіційним переможцем відкритого конкурсу на кращий монумент Кобзарю в Харкові, але якщо уважно вчитатися у коментарі проведеного відбору, то кілька фраз між рядків можуть посіяти певні сумніви з приводу його безсумнівної першості. Проте факт залишається фактом — саме харківський пам’ятник бунтівливому генію й понині вважається найкращим. А таких сьогодні у світі, за даними шевченкознавця Миколи Семенюка, встановлено вже більше ніж 1350.

Він лише недавно переступив піввіковий поріг і далі живе за напруженим бізнесграфіком. Є надія, каже, що в майбутньому, ближче до старості, йому таки вдасться відпочити — неквапом пройтися з мольбертом плаями Карпат. Перенести на полотно красу тутешніх краєвидів — одне з бажань, відкладених на потім. Він блискуче закінчив художню школу і в 1976 році на міжнародному конкурсі малюнків у Празі здобув друге місце, поступившись лише ровесникові з тодішньої НДР.

Його умиротворяють м’які карпатські пейзажі, проте сумує за кам’яною красою Вірменії. «Подібних яскравих скель — природного фіолетового, помаранчевого, оксамитового кольорів з неймовірною кількістю відтінків — немає більш ніде, — мовить із ностальгією. — Мої емоційні друзіархітектори з Італії, побачивши таке гранітно­мармурове різнобарв’я, ледь стримували сльози. Мовляв, чого Господь так несправедливо зосередив це диво лише на невеликій території Вірменського нагір’я?».

...У її маленькій квартирці, розташованій на другому поверсі старого будинку на вулиці Московській у Луцьку, живе багато споминів. Гірких, як її невільницька доля, і приємних, бо, попри все, вона вважає себе щасливою жінкою. Вони сьогодні — єдині її співрозмовники, що не дають впадати у відчай чи збожеволіти від самоти. Довгими вечорами вона розмовляє з найріднішими людьми, які дивляться з великих фотографій на стіні. Тато, молодий і красивий, у формі вояка петлюрівського війська... Єдиний і коханий чоловік Євген, з яким поєднала її така сама гірка невільницька доля. Настраждався по тюрмах і засланнях, але побачити Україну вільною йому не судилось — відійшов у вічність у 1991–му. А діти? Вони повернулися до далекого Сибіру, де народилися, щоб своїм розумом і талантом множити здобутки чужої країни...

Звання й нагороди Олександра Білаша, від дня народження якого 6 березня минає 80 років, можна довго перелічувати — народний артист України, СРСР, Герой України, лауреат Національної премії імені Т. Шевченка... Та найголовнішою нагородою для митця є та, що його пісні («Два кольори», «Прилетіла ластівка», «Ясени», всього їх понад 300) давно пішли в народ.

У свої дев’ять «із хвостиком» херсончанка Поліна Тарасенко грає на барабанах, саксофоні, тромбоні, трубі та роялі. Наймолодша джазова ін­струменталістка України перемогла в національному конкурсі «Диво–дитина», в номінації «Найдивовижніший». Пізніше херсонська школярка стала персональною стипендіаткою одного з благодійних фондів України.

Музикою Поліна почала займатися у неповні шість років завдяки підтримці мами — Олени Тарасенко. Дитина швидко досягла успіху й всеукраїнського визнання. Ще б пак! Адже народилася вона в такій дружній родині, яка вже давно стала місцевою знаменитістю. Тато і двоє старших братів Поліни — відомі всьому світу «змієнавти» і майстри аерофотозйомки, а мама — активний учасник зеленого туризму.