26 червня — День пам’яті повстанців у Кенгірі. Таких повстань, організованих бандерівцями в концтаборах, було чимало. Політичні в’язні називали табори та в’язниці «малою зоною», маючи на увазі, що «великою зоною» є Радянський Союз. Саме життя за колючим дротом у їхньому розумінні було вільнішим, ніж на волі, та здобувалося це великою боротьбою й організованістю українських політичних в’язнів у «малій зоні».

Уявіть собі, наскільки жахливою мала бути ця подія, щоб і через триста років про неї пам’ятали у Верхньому Салтові. Ще й сьогодні старші мешканці села переповідають своїм онукам історію, як після поразки у Полтавській битві комісари Петра І поглумилися над могилою козака Василя Гордієнка. Вже мертвого його викопали з могили, обезглавили й повісили на маслині, яка сьогодні залишилася єдиним живим, але мовчазним свідком тих подій. Директор місцевого краєзнавчого музею Ніна Бражник стверджує, що наруги чоловік зазнав після смерті лише через те, що був сином союзника Івана Мазепи — кошового отамана Війська низового запорозького Костя Гордієнка.

Декрет про створення концентраційного табору в Березі Картузькій президент Польщі Ігнацій Мосціцькі підписав 17 червня 1934 року. Сьогодні те містечко Береза неможливо знайти ані на українських, ані на польських картах. Утім саме тут розгорнулася одна з найбільших драм україно–польських стосунків другої половини 1930–х років.

Часто події, які нібито символізують остаточну поразку українців, через певний час у тому ж місці обертаються відродженням національного духу. Чи не така закономірність проявилася, скажімо, в Полтаві? 1709 року після своєї перемоги Петро І сподівався, що тут навік похоронив українську волю, але через 170 років саме в Полтаві народиться найбільший український державник ХХ століття.

У Парижі Симон Петлюра прожив неповні 20 місяців. Останні в його житті. За цей час він чотири рази змінив помешкання, то передчуваючи близьку загибель, то навпаки — безжурно нехтуючи всіма пересторогами.

У хатині Параски Плитки в гуцульському селі Криворівня тепер громадський музей. На невеличкому просторі — шафи, заповнені рукописними книгами, оздобленими власноруч, яких жінка створила понад сто. «Подарунок рідному краєві» — це 46 великих книг, понад 500 сторінок кожна, і чимало маленьких, переважно з духовними роздумами («Небесному престолу від Підніжжя землі», «Молитви во славу святого Хрещення Руси–України»).

По кістках воїнів, яких ми не втомлюємося називати героями, й понині їздять автівки, ходять грибники, прокладаються газопроводи, товчуться мародери. І поки так буде, колишня війна триватиме й далі, бо присипана землею міна все одно колись вибухне, а не поховані за християнським звичаєм останки воїнів нівелюватимуть ціну самого життя.

Чи міг уявити мій дід Альоша, льотчик, який загинув у бою над північним морем, що через 60 років після Перемоги по Ленінграду й Москві походжатимуть молодики з нацистськими свастиками і портретами Гітлера? Тим часом не голодні й не обідрані, інтелігентні громадяни розмірковуватимуть уголос: «Чи не краще, щоб нас тоді завоювала Німеччина? Он як німці–переможені живуть заможно!» Юні росіяни мають тепер за героя полковника Власова і обговорюють відновлення «арійської» РОА (Російської освободітєльної армії) для «звільнення Росії від інородців та іновірців». Та Бог із ними, москвичами, — німецької окупації вони не знали. Дивніше бачити хлопчаків із чорно–біло–червоними знаменами в Києві й інших містах України, яку кілька років нищили нацисти. Ще дивніше спостерігати, як два представники народу найбільш постраждалого (один із Дніпропетровська, коріння якого, очевидно, з Коломиї, другий з Донбасу) фінансують найодіознішу на теренах України організацію «соц–нациків» на чолі з кремезним львівським медиком–екс–нардепом... Чи можна було передбачити це в день, коли переможці розгромили Рейхстаг?

Дев’ятого травня (згідно із зафіксованими в його останньому українському паспорті даними) Федорові Моргуну виповнилося б 85 років. До цього поважного віку не дожив він десяти місяців — 7 липня 2008–го помер після автокатастрофи. Досвідчений господарник і управлінець, багаторічний керівник Полтавської області, захисник чорнозему, провідний еколог Союзу, вчений–аграрій, пристрасний публіцист і письменник... Основні віхи життя Федора Трохимовича відомі багатьом. Пережитого, як кажуть, із головою вистачало б на томи розважливих компліментарних мемуарів. Однак у своїй літературній творчості, як і в житті, він вибрав інший жанр. Докопатися до суті, затаврувати відверту брехню, сказати гірку правду.

З 84–річним Олександром Бичком ми зустрілися у переддень його подорожі до Бухенвальда. Ще юнаком він відчув там смак волі після трьох років концтабірного рабства. Відтоді не раз відвідує колишній концтабір на запрошення німців. Мислить світло і тверезо. Визнає, що до останніх днів залишатиметься «червоним» і що хотів би відчути на собі «тверду руку» правителя. Такі ідеали підживлювали в ньому упродовж багатьох десятиліть. Та від цього не стає менш жахливою розповідь Олександра Бичка про коричневий відповідник червоного «очищення». До пальта літній чоловік прикріпив свій табірний номер — 2216. Розмовляємо неподалік Бабиного Яру, що болюче прозирає крізь освітлене весняним сонцем гілля з бруньками й першими листочками.