У кожної людини є своя система цінностей, але для переважної більшості цінності схожі. Це — повага до родини, честь, гідність, любов до своєї землі, вірність, дружба тощо. А є категорія людей, котрі цінності залюбки можуть зміряти, зважити, порахувати. Про таких кажуть: для нього немає нічого святого. Ще їх називають ницими. Саме такі зраджують. Коханих, друзів, Батьківщину.

У політичному середовищі гуляють чутки, що міністр внутрішніх справ Юрій Луценко, який після зради Мороза написав заяву про вихід із Соцпартії, може очолити окрему політичну силу — партію з назвою на кшталт «Європейські ліві». Над нею вже нібито працює старший брат Юрія — Сергій із Рівного, котрий свій партквиток СПУ взагалі прилюдно спалив. Луценко-молодший наразі нібито не підтверджує дані про його участь у проекті «Євроліві», але водночас є всі підстави вважати, що Юрій перебуває на політичному роздоріжжі. Недарма після відомих подій він так рідко виходить на пресу, хоча раніше фігурував перед ЗМІ і з заявами у ЗМІ ледь не щодня.

«Ну де ж вона, ну що ж це таке, ой...» — ледь не плачуть двоє дівчат, з надією видивляючись когось у розрізнених групках людей біля пам'ятника Ватутіну (навколо на доріжках та газонах стоять або бродять такі самі групки, деякі з табличками на кшталт «Голосіївський район»). Випадково прийнявши кореспондентку «УМ» за «свою», ставлять якесь дивне запитання про списки, але не встигаю я розгублено зітнути плечима, як поруч «виростає» міцно збита жіночка — дійсно з якимись паперами в руках. «Дєвочкі, ви чьї?» (панночки, перебиваючи одна одну, починають хаотично пояснювати, «чиї вони» й кого шукають). «Я же о ваших інтєрєсах пєкусь, чтоби ви дєньгі получілі!» — намагаючись розібратися, дратується жінка.

Без помісної Української православної церкви, із центром у власній, а не будь-якій чужій державі, не буде й незалежної України. Цю тезу патріарх Філарет проголошує давно, послідовно й щиро. У 1997-му, через два роки після сходження на патріарший престол, у Москві йому оголосили анафему й тепер саме ім'я «розстриги» Михайла Денисенка (як уперто називають його по-мирському «там»), викликає у російських церковників лють. Його святість Філарета ненависть не лякає. І не тільки тому, що він, як каже сам, не з лякливих, а й через те, що добре розуміє справжні причини цієї ненависті: Російська держава, із якою Російська церква віддавна пов'язана надто тісними узами залежності, понад усе боїться втратити свій вплив на Україну. І патріарх Філарет, який виступає за створення незалежної церкви в незалежній державі, їй як більмо в оці.
Нині УПЦ КП має всі шанси опинитися під перехресним вогнем: проти нього воює, по-перше, УПЦ Московського патріархату, а по-друге, Філарет може стати об'єктом гоніння ще й для нового урядового керівництва України (не забуваймо про конституційну реформу). Адже Партія регіонів і комуністи — одні з найзатятіших ворогів Київської патріархії, та й Соцпартію навряд чи назвеш добрим другом «філаретівців». Тож хоча Церква й повинна перебувати окремо від держави, прихід у владу «антикризової» коаліції, безперечно, не може не непокоїти Патріарха, котрий стояв разом із людьми на помаранчевому Майдані й молився за створення коаліції демократичних сил. Тож природно, що наша розмова починається саме з цього — обговорення нинішньої політичної ситуації.

Щоб трохи послабити політичну напруженість між різними таборами маніфестантів, які цими днями пікетують парламент, позавчора, за ініціативою партії «Пора», відбувся міні-футбольний поєдинок між «жовтими» й «синіми». Команди «Пори» й Партії регіонів зустрілися на майданчику спортивної бази «Буревісник», що на Трухановому острові.

«Орли Луценка» врятували Верховну Раду від захоплення. Напередодні вчорашнього засідання парламенту міліція затримала мікроавтобус із ланцюгами, замками та дерев'яними брусами, загорнутими в пакети з надписами «Пора». Як революціонер, пікетник і «блокатор» із неабияким стажем міністр внутрішніх справ Юрій Луценко одразу розкусив, що до чого: «Міліція знає про підготовку до блокування і ймовірного захоплення приміщення Верховної Ради, — попередив керівник МВС в інтерв'ю «Українській правді». — Ми ретельно відслідковуємо ситуацію і будемо робити все, щоб депутати могли потрапити до парламенту».

У листопаді—грудні 2004 року я була учасницею Помаранчевої революції. Я пам’ятаю щирі та відкриті обличчя людей того Майдану, котрі підтримували «помаранчеву» команду, їхню доброту та радість, бажання досягти правди та справедливості. Сьогодні в Україні набирає сили контрреволюція — «сині» витісняють «помаранчевих» із влади, в тому числі за допомогою власного «Майдану», організованого в Маріїнському парку. Волею долі я опинилася в цьому «синьо-білому» таборі, тож можу порівнювати два «майдани» й дещо розповісти про нахили та характери прихильників Партії регіонів, котрі зараз живуть у наметах біля Верховної Ради.

Позавчора на матчі за Суперкубок України між «Динамо» і «Шахтарем» був Олександр Мороз. Слід так розуміти, що в Одесу лідер Соцпартії приїхав не як пристрасний футбольний уболівальник (раніше таких показових походів на футбол Сан Санич не влаштовував), а як новий компаньйон провідних українських олігархів. Якби у VIP-ложу стадіону «Чорноморець» влучила бомба, «антикризову» коаліцію можна було б вважати розпущеною. Адже там зібралися майже всі провідні учасники великого дерибану — і Ахметов, і Колесников, і Мартинюк, і Рудьковський, був навіть Ківалов. Ще б кількох «дєвочок» із фракції ПР, ну й одну — з СПУ... Але вони не вважають футбол заходом, гідним демонстрації своїх «широких» політичних поглядів. Що ж до Сан Санича, то він навіть вийшов на поле вручати той самий Суперкубок — нова практика для Голови Верховної Ради України. Раніше таку місію брали на себе або Президент, футбольні керівники, або профільний міністр. Слід так розуміти, що просунуту ним самим політреформу спікер Мороз сприймає радикально й потроху «мітить» територію глави держави. Мовляв, давайте я покерую, якщо Президент у нас такий м'який. Нахабство — друге щастя.

Минуло більше п'ятдесяти днів відтоді, як новообрана Верховна Рада зібралась на своє перше засідання, у формуванні уряду й парламентської коаліції — жодного поступу. Натомість протягом усього цього часу громадяни України мають «задоволення» спостерігати за тим, як лідери фракцій ведуть боротьбу за портфелі та шантажують один одного. Спостерігати цей процес болісно не лише нам із вами, а й Президентові України, який присвятив парламентським «розборкам» своє чергове суботнє радіозвернення до народу.