Днями в ЗМІ з’явилася звістка, що масові поховання черниць, виявлені кілька років тому під час розкопок під «Мистецьким арсеналом», буде перенесено до Фролівського монастиря, що на Подолі. За даними «Комсомольськой правди», таке перепоховання, що мусить відбутися до кінця року, благословив митрополит УПЦ Московського патріархату Володимир. Це ж видання поспішило повідомити, що «вчені вирішили, що мати Мазепи є серед останків». Насправді, як з’ясувала «УМ», однозначної думки про віднайдення останків саме ігумені Марії Магдалини (в миру — Марини Мазепи) немає. Але повідомлення про перепоховання ставить низку інших запитань, зокрема, чи варто переносити прах 260 черниць туди, куди вони за життя добровільно переїжджати не хотіли? Але почнімо з давньої, сумної історії про те, як цар Петро І нищив «самостійника» Мазепу та його рід і зрівнював iз землею українські монастирі.

Так сталося, що в цьому незвичайному місці я вперше побувала зовсім недавно, хоча про існування унікального козацького цвинтаря в райцентрі Кременець на півночі Тернопільщини знала вже не один рік. А побувавши, була справді вражена. Як самою історичною пам’яткою з її особливою енергетикою, так і занехаяним станом, у якому вона знаходилася. Зауважу відразу, що в даний момент усе там набагато краще — після толоки, яку організували і провели активісти однієї політичної партії. Партійці — справжні молодці. Чого не скажеш про всіх тих, хто в різний час міг би потурбуватися про належний вигляд і збереження цінної пам’ятки, але чомусь цього не зробив…

Колишня заява Володимира Путіна про те, що Росія і без України перемогла б Німеччину у Великій Вітчизняній війні, належить до тих, які забуваються важко. Не варто наводити відомі всім аргументи на її спростування — варто згадати, що з чотирьох тричі героїв Радянського Союзу три — українці. А два наші співвітчизники — Павло Дубинда й Іван Драченко — стали не лише Героями Радянського Союзу, а й повними кавалерами ордена Слави, всього ж у СРСР таких було тільки четверо.

Тож варто було б лідерам сусідньої і начебто дружньої держави визнати, принаймні, що внесок українського народу в перемогу в Другій світовій війні був аж ніяк не меншим, аніж російського, й не применшувати роль України у формуванні Російської імперії взагалі. Ризикну зауважити, що без цього наш великий сусід мав би зовсім інші кордони, особливо ж на схід від Уралу.

До відтворення цієї повстанської криївки з радістю долучилися всі місцеві мешканці та кілька меценатів. «Я вважаю, що відновлення криївки, в першу чергу, потрібне для того, щоб люди пам’ятали про ті страшні часи війни, які ніколи не повинні повторитися, — розповідає «УМ» Богдан Оршуляк, один із меценатів.

Відомий львівський історик Ярослав Грицак у збірці власних статей «Страсті за націоналізмом» (Критика, Київ 2011) аналізує болючі питання національної історії українців. Його моральні оцінки недавнього минулого поділяють не всі. Зокрема на шпальтах «Української правди» вже йшлося про неоднозначність його однобічної оцінки польсько–українського конфлікту на Волині у 1943 році. У тій же збірці автор звинувачує українців у «тягарі гріха колаборації» з німцями. Це звинувачення не тільки серйозне, а й образливе, якщо врахувати, що в радянській традиції «колабораціоніст» означало «зрадник». Той же автор докоряє УПА за «заборону колаборації» з совєтами у повоєнній Галичині. То що ж таке колаборація і чи такі вже українці затяті колабораціоністи–зрадники, як це подавала радянська пропаганда і повторює пострадянська?

У січні 1937 року ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про незадовільне партійне керівництво Київського обкому ЦК(б)У та недоліки в роботі ЦК КП(б)У». Через три дні відбувся пленум Київського обкому, на який прибув секретар московського ЦК і водночас нарком шляхів сполучень і важкої промисловості СРСР Лазар Каганович, відомий як один з організаторів Голодомору 1932—1933 років. Тепер у СРСР запускали маховик «великого терору», і стартовим майданчиком «великий Сталін» (на зріст був 163 см) обрав саме Україну, де він вбачав сильну приховану опозицію своїй необмеженій владі. Лише 1937 року тут піддали арештам і розстрілам iз тавром «ворога народу» 159 573 наших співвітчизників.

Бійців УПА у Стрийському парку чи ОУНівців під стінами ратуші сьогодні львів’яни можуть бачити завдяки театралізованим військово–історичним дійствам, які влаштовує громадське об’єднання «Товариство пошуку жертв війни «Пам’ять». Крім того, члени товариства чи не єдині в Україні відроджують жанр українського документального кіно. Черговий фільм «Служба безпеки ОУН. «Зачинені двері» глядачі зможуть побачити вже 22 грудня. Аби подивитися, як «війна» виглядає зсередини, «УМ» завітала до товариства.

Цієї осені в Полтавському обласному українському музично–драматичному театрі ім. М. Гоголя завершили роботу над постановкою історичної драми «Фортеця» за однойменною повістю земляка, письменника Леоніда Бразова. Тією, яку вперше видали книжкою ще в 1974 році, а востаннє — без будь–яких змін у тексті — у 2009–му. Це зразок літератури соціалістичного реалізму, в якому героїзували події, що для українців насправді уособлювали трагічне братовбивство. То невже саме зараз настав час «оживляти» міфи російської та радянської імперій на сцені УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО театру. Зрештою, хто надоумив його керманичів, підпорядкованих управ­лінню культури Полтавської облдержадміністрації, взяти до репертуару такий твір?

Наша зустріч декілька разів відкладалася. То через третій міжнародний чемпіонат охоронців у Ялті «Бодігард— 2011», куди, виявляється, Льва Миколайовича Толстого запросили як почесного гостя, то через інші невідкладні справи.

Сергій Воронов, який очолює Департамент підводної спадщини Інституту археології НАН України, відомий в Україні передусім своїми «водними» проектами. Це він був ініціатором переходів на копії давньоруської лодії «із варяг у греки» та Великим шовковим шляхом, здійснених командою однодумців років із десять тому. В останні ж роки пан Сергій займався пошуком об’єктів підводної спадщини в Чорному морі, зокрема легендарного британського фрегата «Чорний принц», що начебто пішов під воду з величезними скарбами, та санітарного судна «Армєнія», на якому в роки Другої світової потонуло близько 7 тисяч пасажирів і членів команди. Але цьогоріч Сергій Воронов перекваліфікувався на «сухопутного» археолога й узяв участь в українсько–польській експедиції, що працювала на розкопках у Биківні.