«Дворянський» генерал Толстой

Парадні дитинство і юність

Давня професійна наближеність Льва Миколайовича до «коронованих» осіб кидається у вічі майже відразу. Надто її видають імпозантність та вишколені манери, де багато стриманої усмішки, але мало якихось однозначних категоричних суджень. У свої 76 років відставний генерал зберіг поставу і командирську виправку. Що–що, а цю науку йому прищеплювали з раннього дитинства.

У голодному 1944 році, коли фронт тільки–но відкотився подалі від Тули, поштарка віддаленої залізничної станції Євдокія Толстая віддає своє худеньке восьмирічне дитя у «казенні» руки — до місцевого суворовського училища (Лев закінчив його з золотою медаллю). Відтак марудна і нерідко виснажлива справа «тягнути носок» стала для її Левка буденною майже на півтора десятиріччя. Надто перед святковими парадами на московській Красній площі. Відбувалося це двічі на рік — на Першотравень і чергову річницю Жовтневої революції, коли щоденний, ранковий і вечірній, підготовчий «променад» на плацу впродовж декількох місяців займав щонайменше три–чотири години. Загалом же за час навчання у суворовському, а пізніше й у Московському піхотному училищі хлопець чеканив крок бруківкою головної площі країни аж десять разів. Разом з іншими суворовцями–барабанщиками мав навіть закривати парад Перемоги у червні 1945–го. Проте в останню мить Левка все ж зняли з парадного розрахунку. «Тоді мені пояснили, що через низький зріст і хворобливість, — каже Лев Миколайович. — І тільки значно пізніше, вже після смерті Сталіна, мій колишній офіцер–вихователь виклав усю правду: мовляв, потрапив я до списку неблагонадійних через приналежність рідні до «білої» еміграції. Хоча по лінії мого прадіда Сергія Миколайовича, рідного брата Льва Миколайовича, ніхто після революції 1917 року й не емігрував. Щоправда, серед інших Толстих знаєте скільки було «ворогів народу»? Зокрема, Олександра Львівна, донька письменника. Вона ж вивезла до Штатів фактично весь архів свого батька. Іще там усіляко підтримувала емігрантський білогвардійський рух».

Москва, Кремль

— І все одно, попри своє непролетарське походження, ви одразу лейтенантом потрапили в 10–те управління КДБ СРСР (комендатуру Кремля).

— Завдяки певному потеплінню ставлення до Льва Толстого з боку влади. Це заслуга Софії Андріївни, дружини Льва Миколайовича. Вона домоглась, аби геть усіх Толстих, що на ту пору мешкали в СРСР, поновили у правах. Адже до цього моїх батьків позбавили навіть громадянства. Тому працевлаштуватися змогли лише різноробочими на цукровому заводі. А вже після відновлення у правах батьку дозволили працювати лісником, а мамі — на пошті. 1942 року батька забрали на фронт, під Сталінградом воював бронебійником, нагороджений орденами. Хоча у 1955 році, коли в училищі мене приймали у партію, на парткомісії ледве не годину випитували: а як батьки висловлюються щодо завоювань революції, радянської влади тощо...

— Чим найбільше запам’яталася вам кремлівська служба?

— Мабуть, подіями червня 1957 року. Я тоді у кремлівському полку обіймав посаду помічника начальника варти. Як завжди, прийшов на інструктаж, але бачу: щось тут не так. Кремль закрили для відвідування, у тому числі й через Троїцькі ворота, які до цього ніколи не зачиняли. Отримуємо вказівку: десятий пункт інструкції несення служби терміново скасовується і всім нам належить беззастережно виконувати винятково розпорядження голови КДБ генерала армії Сєрова і коменданта Кремля генерал–лейтенанта Веденіна. Десятий же пункт передбачав пропуск без перевірки лише тих осіб, яких особисто добре знаєш в обличчя. А це приблизно 120 членів ЦК, ревізійної комісії. Їхні посади потрібно було знати назубок і безпомилково розпізнавати по фото. Так ось, скасування десятого пункту, як з’ясувалося пізніше, спричинило «антипартійне угруповання» (Каганович, Малєнков, Молотов на засіданні президії ЦК КПРС намагалися змістити з посади першого секретаря Микиту Хрущова. — Авт.).

У краю магнолій

— Леве Миколайовичу, чому ви проміняли столицю на теплу, але все ж провінцію Крим?

— Уперше побував у Криму 1961 року, відтоді у нього буквально закохався. А 1967–го випала нагода сюди перевестися. У кремлівському полку далі ловити було нічого — таких, як я, сотні. Нова посада — офіцер охорони — була на щабель нижчою від попередньої. Але вона передбачала деяку самостійність — і мене це задовольняло.

— Отже, ви починали з охорони Леоніда Брежнєва. А завершили службу?

— З першим Президентом України Леонідом Кравчуком. Працював також iз Леонідом Кучмою, коли він iще був главою уряду. У 1992 році на наших кримських об’єктах — дев’яти держдачах і двох заповідно–мисливських господарствах — сформували новий підрозділ у складі Служби охорони України, і мене призначили його першим начальником. Через три роки, у шістдесят, звільнили на пенсію. От і все.

— З ким працювалося найкомфортніше?

— Із Леонідом Кравчуком. Принаймні я не відчував жодних труднощів у роботі з ним та його сім’єю. До речі, саме він дав команду нашу службу не чіпати. Тому майже всі мої підлеглі, коли Москва від нас фактично відреклася, залишились тут працювати.

«Чого варта тільки Галина Леонідівна»

— Леве Миколайовичу, вам ніколи не кортіло за прикладом великого родича, котрий, як відомо, теж колись служив офіцером у Криму, взятися за перо? Адже такий калейдоскоп подій і вражень...

— Ви маєте на увазі написання мемуарів? Я категоричний противник цього. Вкрай негативно сприйняв, приміром, книгу Коржакова (начальника особи­стої охорони першого російського президента. — Авт.) про Бориса Єльцина. Вважаю, що не личить це робити представнику 9–го управління. Знаєте, ми мали справу з дітьми, онуками, правнуками перших осіб. Ми близько, так би мовити, підходили до особи, сімейних стосунків. Ви ж розумієте, всі ми люди. При бажанні можна такого «наколупати».

— Тим паче коли люди розслабляються...

— Авжеж. Чого тільки варта Галина Леонідівна (донька генсека Леоніда Брежнєва. — Авт.)!

— Клопоту додавала вам чимало?

— Бувало по–всякому (сміється). Галина Леонідівна загалом уміла себе тримати в руках, хоча інколи все ж «прорізалося». Сладність полягала в чому: вона каже одне, а Юра (її чоловік Чурбанов, заступник міністра МВС. — Авт.) — інше. І тут починається...

— Леоніду Іллічу доповідали?

— Навіщо? Берегли його нерви. А взагалі Галина Леонідівна, будемо так казати, глибоко нещасна людина, яка не знайшла себе у житті.

Не стати мішенню

— Виходячи з власного досвіду, що ви можете сказати про ялтинські чемпіонати охоронців (до речі, на останньому перемогли охоронці білоруського президента Олександара Лукашенка. — Авт.)?

— Звичайно, у нас таких можливо­стей не було, бо охоронна справа була надто утаємниченою. Однак не у цьому річ. Даруйте, стояти таким собі стовпом, бути для когось просто мішенню, як це кругом показують, це вже остання стадія охорони. А от завадити контакту з особою, за безпеку якої відповідаєш, у комплексі гласних і негласних заходів, — це найголовніше завдання. Мене інколи запитують: а чи були у вас серйозні проколи? Слава Богу, ні. Бо ми уміли попереджати будь–який негатив.

— І що, жодна жива душа за всі ці роки не зуміла прослизнути на держдачі?

— Було кілька спроб. Але у більшості випадків просто задля цікавості.

— А навпаки — вислизнути, як у історії з фороським «в’язнем» Михайлом Горбачовим?

— Жодних. Як iз боку самого Горбачова, так і його особистої охорони. Президент лише двічі прохав дати йому зв’язок, бо на об’єкті справді вимкнули телефони, але не тільки йому. Ми лише виконували наказ свого московського керівництва. Але якихось репресивних заходів до Горбачова ми не застосовували.