У пам’яті України Авґуст Мошинський, поляк за національністю, католик за віросповіданням, залишився насамперед як архітектор, творець сакральних споруд, працюючи над якими, дотримувався стильових засад пізнього бароко і рококо та вживав елементи раннього класицизму. Свою географію в галузі будівництва в Україні Мошинський обмежив винятково теренами Західного Поділля — Тернополем, де збудував костел для домініканців, та Микулинцями, які прикрасив вишуканим храмом, що був фундований ченцям–вікентіянам.

Якщо їхати з Олевська до Житомира через Червоноармійськ, то побачите у Сорочні, ліворуч від дороги, між полем і лісом височіє самотня, потьмяніла від часу велична споруда. Це німецька церковиця — кірха. Наприкінці ХІХ — початку ХХ сторіччя тут вирувало життя...

Історія України нерозривно пов’язана з традиціями кінноти. Козацьке військо — одне з небагатьох, що використовувало своїх бойових скакунів не лише як «транспорт», а й як союзників і вірних помічників. Майстерності козацьких вершників свого часу заздрив навіть Наполеон — мовляв, маючи таких воїнів, він би мав увесь світ.

Позавчора у Національному музеї «Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні» відкрилася виставка, присвячена повоєнному голодомору, який пережила Україна в 1946—1947 роках. Урочиста церемонія відкриття відбулася без жодної телекамери і за присутності фактично одного журналіста — з «України молодої». Від влади прийшли тільки депутати від парламентської фракції ВО «Свобода» на чолі з Олегом Тягнибоком. Серед тих, кого тема зацікавила, традиційно були історики та дослідники, молодь і очевидці тих подій. Хоча запрошення, як стверджують працівники музею, вони розсилали всім засобам масової інформації, політичним партіям та органам влади. Також анонс події активно тиражували в соціальних мережах, зокрема «Фейсбуку». Прикро, що відкриття події й журналісти, й політики проігнорували. Бо це чи не перша в Україні виставка документів та фактів, які проливають світло на те, чому стався голод 1946—1947 років, хто в ньому винен та скільки невинних душ він забрав...

У ці вихідні в холодноярських селах — Медведівці, Івківцях, Мельниках та на хуторі Буда — відбудеться вшанування борців за волю України. Звідусюди до Чигиринського району з’їдуться українці, яких кличе Холодний Яр, аби вклонитися героїзму уродженців цих країв — гетьману Богдану Хмельницькому, керівнику гайдамацького повстання 1768 року Максиму Залізняку та отаману полку гайдамаків Холодного Яру в 1920–х Василю Чучупаці.

«Я припускаю, що легендарний Камелот розташовувався або на території сучасної Ігрені, або ж десь поряд. І це — тема, гідна спеціального дослідження», — упевнено заявив на прес–конференції дніпропетровський дослідник Андрій Карнаух. Чому ця версія не випливла раніше, він пояснює насамперед тим, що у радянський час тема Готського королівства, яке розташовувалося на теренах сучасного Півдня України і мало вплив на всю нашу нинішню державу, а також Білорусь, Прибалтику і європейську частину Російської Федерації, до Волги включно, була під негласною забороною. Головну причину такого замовчування Андрій Леонідович вбачає у колишньому інтересі до цієї теми гітлерівців, оскільки готи є німцями.

Збірка творів українських поетів «Я той, хто духом не скоривсь» — політв’язнів воркутинських та інтівських таборів з їхніми портретами (якщо такі збереглися) та біографіями свого часу анонсована в «УМ» — результат пошукових зусиль активістів Воркутинського українського земляцтва, Сиктивкарської громадської організації «Покаяння», ірпінського Культурологічного товариства ім. Дмитра Паламарчука. Вона побачила світ завдяки підтримці Всеукраїнської творчої спілки «Конгрес літераторів України», зокрема відомому архітектору члену–кореспонденту Академії мистецтв України Ларисі Скорик. Серед її упорядників — Юрій Тагіров, що нині живе в Санкт–Петербурзі, Анатолій Попов (проживши 45 років у Воркуті, перебрався до Сиктивкара) та одна з фундаторів Воркутинської громадської організації «Україна» Євдокія Лісова (нині мешкає на Полтавщині). Упорядники навiть надрукували й вірші, які можуть тлумачитися як антиросійські. «Потрібно розуміти, що це не антиросійські, а антиімперські, антисталінські рядки... СРСР, особливо сталінського періоду, був такою ж В’язницею Народів, як Російська імперія», — читаємо в передмові, яку від імені упорядників підписав Юрій Тагіров. Окремо про перекладача Марка Каганцова, заслуженого лікаря Російської Федерації і талановитого поета. Він народився 1947 року на засланні — його батько політв’язень, а українську мову чув iз дитинства, спілкуючись із вояками УПА. Його переклади не тільки майстерні, а й напрочуд точно передають авторський стиль.

У березні українці вже традиційно відзначають Шевченківські дні (9—10 березня), однак не менш важливими в історії України є й дати 15 березня — проголошення незалежності Карпатської України — та 17 березня — день народження її президента Августина Волошина.

Серед головних командирів Української повстанської армії найбільшої слави — і цілком заслужено — зажив Роман Шухевич, військовий талант якого сягнув рівня найвизначніших воєначальників ХХ століття. Це визнавали навіть закляті українофоби. Сумнозвісний генерал–лейтенант НКВС Павло Судоплатов, причетний до вбивств провідних діячів українського національно–визвольного руху, у своїх мемуарах констатував: «Із 1943 по 1950 роки цей чоловік [Шухевич] відзначався великою хоробрістю і мав досвід конспіративної роботи, що дозволяло йому ще 7 років після відступу німців займатися активною підривною діяльністю».