Акція «Вісла»: колектив УІНП вшанував пам’ять жертв
Під приводом боротьби з Українською повстанською армією польська комуністична влада депортувала українців із Лемківщини, Холмщини, Надсяння та Підляшшя до північних і західних регіонів Польщі. >>
Вiршi з ГУЛАГу
29.03.2013
Збірка творів українських поетів «Я той, хто духом не скоривсь» — політв’язнів воркутинських та інтівських таборів з їхніми портретами (якщо такі збереглися) та біографіями свого часу анонсована в «УМ» — результат пошукових зусиль активістів Воркутинського українського земляцтва, Сиктивкарської громадської організації «Покаяння», ірпінського Культурологічного товариства ім. Дмитра Паламарчука. Вона побачила світ завдяки підтримці Всеукраїнської творчої спілки «Конгрес літераторів України», зокрема відомому архітектору члену–кореспонденту Академії мистецтв України Ларисі Скорик. Серед її упорядників — Юрій Тагіров, що нині живе в Санкт–Петербурзі, Анатолій Попов (проживши 45 років у Воркуті, перебрався до Сиктивкара) та одна з фундаторів Воркутинської громадської організації «Україна» Євдокія Лісова (нині мешкає на Полтавщині). Упорядники навiть надрукували й вірші, які можуть тлумачитися як антиросійські. «Потрібно розуміти, що це не антиросійські, а антиімперські, антисталінські рядки... СРСР, особливо сталінського періоду, був такою ж В’язницею Народів, як Російська імперія», — читаємо в передмові, яку від імені упорядників підписав Юрій Тагіров. Окремо про перекладача Марка Каганцова, заслуженого лікаря Російської Федерації і талановитого поета. Він народився 1947 року на засланні — його батько політв’язень, а українську мову чув iз дитинства, спілкуючись із вояками УПА. Його переклади не тільки майстерні, а й напрочуд точно передають авторський стиль.
Писати такi віршi було злочином проти радянської влади, але вони їх творили, ховаючи по барачних щілинах від недремного ока концтабірних наглядачів. Вони навіть на каторзі не корилися — брали участь у повстаннях на шахтах, де працювали, як Михайло Була, дивом уникали розстрілу за підпільну діяльність — як Пантелеймон Василевський. Чи не напередодні страти Іван Паламарчук написав ось ці рядки?
Ой, як хочеться бачить весною / Неосяжних степів синю даль. / Але смерть вже стоїть наді мною, / Піднімаючи чорну вуаль.
Його розстріляли 22 грудня 1952 року, але вiн устиг переслати на волю три посилки з віршами та розповідями про життя у таборах.
Вихід у свiт книги «Я той, хто духом не скоривсь» — цього затопленого материка української поезії — є подією і в літературному, і в громадському житті. Ось як відгукнулася на неї автор книги «Сандормох. Убiєнним синам України)» Лариса Скрипнікова: «Заслуговує найвищих слів усе — дизайн, папір ніби поганої якості, на перший погляд, але абсолютно доречний у цьому збірнику — і, звичайно, зміст. Такі вірші, такі страшні біографії! Читаючи, не раз плакала». «Гірко й кривдно,— пише вона далі, — що ні Росія, ні Україна про цей час, про мучеників сталінських проклятих таборів не хоче згадувати...». Але чому? Адже дехто з колишніх в’язнів і досі активно працює, створюючи унікальні книжки, які проливають світло на «білі плями» нашої історії. Але як же їх важко видати!
І напрошується сумний для наших колег висновок: за часів Радянського Союзу гучні імена й високе суспільне становище здобули ті, хто активно обслуговував ідеологію Комуністичної партії та закликав боротися з інакодумцями. А потім, розвернувшись у своїх переконаннях на 180 градусів, почали палити те, чому допіру ревно служили, — «брехати навпаки» — і, що найсумніше, суспільство сприйняло їх за своїх духовних вождів, повіривши в те, що вони «повернулися до самих себе». Звідси — скомпрометована національна ідея і як наслідок — нинішній стан речей. Більше того, пристосуванці, які безсоромно прилаштовували мораль до особистих інтересів, тепер претендують навіть на статус правозахисників.
Вони не зацікавлені в появі книжки «Я той, хто духом не скоривсь» — надто великим контрастом є страдницьке життя її авторів до їхнього благополучного творчого шляху. Тут поживу для роздумів дають рядки Івана Савича (Лук’яненка):
Тим часом думку болісну й жорстоку / Ношу давно по життєвій дорозі: / Чому ніколи генія й пророка / Обрати ми не в силі, не у змозі? / А може, їх немає в Україні?
Ні, ні, ми просто їх не знаєм нині. А поки що лишається сподіватися, що ця помилка української спільноти не повториться — рядками «Реквієму» Орисі Матешук, адресованими героям, які лишилися невідомими:
Ваш дух буде вічно промінням горіти,
Ваш образ до правди людей приведе.
