Завтра виповнюється 70 років відтоді, як Верховна Рада УРСР ухвалила, (звісно ж, одностайно), «Закон про приєднання Західної України до Української Радянської Соціалістичної Республіки». Власне «добро» на «історичне возз’єднання» двома тижнями раніше дала позачергова п’ята сесія ВР СРСР, а депутати в Києві лише догідливо приєдналися до мудрого рішення своїх старших колег. Так кремлівське керівництво юридично закріпило за собою анексовані завдяки люб’язним домовленостям Ріббентропа—Молотова терени Західної України, хоча де–факто Волинська, Дрогобицька, Львівська, Рівненська, Станіславська та Тернопільська області вже два місяці перебували в руках радянської влади. За цей час підручні Лаврентія Берії на щойно захоплених територіях уже встигли посадити за ґрати тисячі «ворожих елементів», переважно представників національно свідомої західноукраїнської інтелігенції. Уточнювалися списки сотень тисяч корінних жителів, яких мали етапувати на неозорі простори Сибіру.

Останні ініціативи Івано–Франківського міського суду, спрямовані на те, аби встановити, за словами його керівництва, «відкрите, доступне, справедливе й ефективне судочинство», насправді виявилися дуже сміливими кроками. «Люди нині відчувають глуху неприязнь до влади, судової зокрема, — зазначив «УМ» голова міського суду Андрій Малєєв, — тому ми пробуємо налагодити взаєморозуміння тими способами, які нам видаються можливими».

Сірі осінні хмари висіли над Івано–Франківськом мало не на рівні сьомого поверху адмінбудинку ДП «Карпати» (в народі — радіозаводу), де міститься офіс інженера Володимира Іванова, а за вікном — його уловлювач тепла. За таких несприятливих погодних умов сонячна ідея пана Іванова, подумалося кореспонденту «УМ», вочевидь дасть збій, позаяк було видно, що жодний промінчик небесного світила не дотягувався до земної поверхні.

Упродовж останньої десятиденки обласний центр Прикарпаття чимось нагадував прифронтове місто: напівпорожні вулиці, зачинені кінотеатри і базари (окрім центрального), перехожі в масках, через які знайомі інколи не впізнавали одне одного. Під аптеками вишиковувалися черги в очікуванні обіцяного фармацевтичного дефіциту. Тривогу нагнітали чутки, які інколи поширювалися швидше, ніж «антидепресивні» спецвипуски місцевих телекомпаній. Із вуст у вуста передавалася нібито прихована владою інформація про те, що місто ось–ось почнуть обприскувати з повітря якоюсь сильнодіючою противірусною отрутою, тому анонімні «доброзичливці» радили громадянам закупорювати кватирки й ізолюватися у помешканнях.

Позавчора ввечері Центрвиборчком прийняв заяву на участь у виборах глави держави громадянина Василя Противсіх (попереднє прізвище — Гуменюк). Президент Івано–Франківської торгової палати, який свого часу впродовж восьми років був міським головою Яремчого, таки надав довідку про внесення застави в сумі 2,5 млн. грн. Отже, незабаром ЦВК має ухвалити рішення про реєстрацію кандидата, який лише минулого місяця змінив прізвище на співзвучне «протестній» графі виборчого бюлетеня.

Є в Карпатах кілька «еталонних» гуцулів, без яких, так би мовити, ніщо путнє ні на фестивалях, ні на ярмарках не освятиться. Один із них — майстер народної творчості з Косова, відомий зброяр і цікавий оповідач гуцульського фольклору Роман Стринадюк. Одягнутий у барвистий домотканий стрій, підперезаний власноруч інкрустованим чересом, цей колоритний чоловік із раритетними пістолем і топірцем–барткою на велелюдді відразу стає епіцентром уваги.

«Для туристів, — пояснює пан Роман, — у Карпатах справді мають бути такі люди, як я, як Роман Кумлик із Верховини, який грає на всіх музичних інструментах; як Михайло Дідишин із Космача, котрий відшукав і переніс на власне подвір’я хату, з якої нібито Дзвінчук вистрелив в Олексу Довбуша. Виходить так, що ми добровільно виконуємо місію популяризаторів і певною мірою хранителів давніх традицій та обрядів, що вельми подобається приїжджим».

Про трагедію, що сталася в урочищі Дем’янів Лаз на околиці Івано–Франківська влітку 1941–го, коли радянські карателі, тікаючи з міста під натиском гітлерівців, удалися до масових розстрілів невинних прикарпатців, «УМ» розповіла в суботньому номері. Минулої неділі на цьому скорботному місці відбулося віче–реквієм, присвячене двадцятиріччю перепоховання останків жертв, замучених відступаючими енкаведистами.

Вересень 1989–го. Немічний Радянський Союз невпинно прямує до прірви. Та компартійні чиновники ще чуються в силі й, за традицією, продовжують гучно святкувати «червоні» дні календаря. Для Галичини цей місяць, названий підлабузниками Кремля «золотим вереснем», — особливий: рівно півстоліття тому сюди, форсувавши Збруч, прийшла радянська влада. Її зустріли хлібом–сіллю. Проте невдовзі «совєти» оскалилися — рівень національної свідомості галичан виявився загрозливо високим. Його почали «гасити» підручні Берії. Якими були масштаби передвоєнних тортур і розстрілів місцевого населення, достеменно ніхто не знав. Таємниця зберігалася за сімома архівними замками КДБ. А ще — в землі, зокрема десь під шаром ґрунту в Дем’яновому Лазу на північній околиці Івано–Франківська.

Поки компартійці святкували ювілей історичного возз’єднання, нечисленні засновники івано–франківського «Меморіалу» за ініціативою тодішнього машиніста локомотивно–ремонтного депо Романа Куцика 21 вересня почали розкопувати Дем’янів Лаз, завалений будівельним сміттям. Невдовзі вдалося натрапити на не бачене досі в Україні місце таємних захоронень жертв сталінських репресій — ківш екскаватора вийняв з ями перші останки замучених українців. Таємне стало явним й архістрашним.

Унікальні карпатські дерев’яні храми зникають з лиця землі з якоюсь, прости Господи, пекельною невідворотністю. Останньою реєстр навіки втрачених улітку цього року поповнила дерев’яна церква Святого Василія, збудована в гуцульському Косові в 1895 році. Вогонь спалахнув під бляшаною банею і майже дотла спопелив сакральну споруду. Причину пожежі встановити так і не вдалося. Версія з коротким замиканням відпала відразу, бо, за словами місцевого пароха, культове приміщення на той час було відключено від електропостачання.

Три роки тому серед білого дня спалахнула церква Різдва Святої Богородиці в селі Малий Ключів Коломийського району. З якої біди сталося там загорання, чіткої відповіді не змогли дати ні пожежні експерти, ні правоохоронці. Після знищеного вогнем дерев’яного храму в Горохолино Богородчанського району, дехто, схильний до містики, взагалі натякнув на вибрики нечистої сили, адже в цій церкві 40 років тому знімали фрагменти «Вія» — першого радянського фільму жахів.

Тепер не дуже віриться в те, що на місці Тисова колись буяли нетрі Східних Бескидів, де ховалися від золотоординців втікачі з руських земель. Мабуть, із тих часів тут добре попрацювали лісоруби (перша письмова згадка про село датується 1464 роком), бо нині в долині річки Сукіль і на довколишніх пагорбах не те що дефіцитного тису ягідного не видно (від цього дерева нібито походить назва села), а й традиційних смерекових лісів не густо. Зате людей побільшало. Під час останнього перепису тисівчан нарахували понад три тисячі осіб. І не тільки християнських душ. Після поразки в 1672 році татарської кінноти у битві з вояками польського короля Яна Собєського під Журавно багатьох підданих кримського хана розселили в Галичині, зокрема в Тисові. «Саме в цей час у селі, — стверджує місцевий краєзнавець Ірина Пилипів, — виник новий присілок Тирчів, заселений полоненими татарами. Сама назва Тирчів, як і прізвища Пукас, Турмис, Фенджерин, Кайлик, Булюк, Буджерин, Риндзак та інші мають тюркське походження. В окремих тисівчан і сьогодні проглядаються монголоїдні риси».