Свої татари ближчі до Карпат

Тепер не дуже віриться в те, що на місці Тисова колись буяли нетрі Східних Бескидів, де ховалися від золотоординців втікачі з руських земель. Мабуть, із тих часів тут добре попрацювали лісоруби (перша письмова згадка про село датується 1464 роком), бо нині в долині річки Сукіль і на довколишніх пагорбах не те що дефіцитного тису ягідного не видно (від цього дерева нібито походить назва села), а й традиційних смерекових лісів не густо. Зате людей побільшало. Під час останнього перепису тисівчан нарахували понад три тисячі осіб. І не тільки християнських душ. Після поразки в 1672 році татарської кінноти у битві з вояками польського короля Яна Собєського під Журавно багатьох підданих кримського хана розселили в Галичині, зокрема в Тисові. «Саме в цей час у селі, — стверджує місцевий краєзнавець Ірина Пилипів, — виник новий присілок Тирчів, заселений полоненими татарами. Сама назва Тирчів, як і прізвища Пукас, Турмис, Фенджерин, Кайлик, Булюк, Буджерин, Риндзак та інші мають тюркське походження. В окремих тисівчан і сьогодні проглядаються монголоїдні риси».

«Дай, Боже, щастя!» — «привіт» по–тисівськи

«На нас так і кажуть — «тисівські татари», — усміхається сільський голова Іван Яцинин. — Ми вже давно до цього звикли і не ображаємося. Більше того, усі мешканці Тисова мають вуличні прізвиська, які передаються від діда–прадіда і більш відомі, ніж справжні прізвища, записані в паспортах. Якщо запитаєте про Івана Гаврилишина, то будь–хто з місцевих вам скаже, що це — нинішній сільський голова, тобто я, а Яцинина в мені не кожен односельчанин, особливо старшого віку, «впізнає».

Як і будь–який гірський населений пункт, Тисів має свою родзинку. Про неї довідуєшся відразу, ступивши на тисівську землю. «Дай, Боже, щастя!» — кивають головами й поважні газди, і щебетливі дітлахи. Це — класичне тисівське вітання, не схоже на звичний «добрий день» чи й на дуже поширене в Карпатах «слава Йсу!».

Село розташоване на окраїнних північно–західних землях Прикарпаття, що межують зі Сколівським районом Львівщини. Розтягнулося воно на кілька кілометрів обабіч мальовничої долини, якою протікає річка Сукіль. Саме ця зазвичай неглибока, та дуже бурхлива під час паводків водна артерія і створює лівобережним тисівчанам, відрізаним від центральної сільської дороги, безліч комунікаційних проблем. Їх, на жаль, не вдавалося вирішити ні колись — за цісаря та радянської влади, ні тепер — за незалежної України.

Присілок Церковний, де збудовано 63 обійстя, з «великою землею» з’єднує лише хиткий підвісний міст із дерев’яним настилом. По мілководдю через Сукіль ще можна перебратися вантажівкою чи фірою, а взимку та весною — зась: ні «швидка» не проїде, ні вантажі не перевезеш. Мешканці Церковного навіть свої легковики тримають на правобережжі у родичів та знайомих. Отже, цей пішохідний перехід — єдина цілорічна кладка життя. Він таким би й залишився, якби за справу торік, на Зелені свята, не взялася громада. На той час вона вже була впевнена у своїх силах. «Нам пощастило, — каже 53–річний Богдан Савчук, — що маємо сільського голову з великої букви. Не було б його, ми б самі нічого не зробили».

Добре ім’я у спадок

У який момент Івану Васильовичу спала на думку ідея балотуватися на посаду сільського голови, він і сам достеменно не пригадує. До того займався підприємницькою діяльністю і комфортно почувався в малому бізнесі. Та ще тоді зауважив, що влада в селі змінюється майже як пори року: один голова трохи попрацював — залишив посаду, другий — за ним. Зрозумівши, що в сільраді клопотів більше, ніж зарплатні, не довго думаючи, попередники писали заяви на звільнення. Такі часті владні пертурбації село, звісно, мало тішили.

Хтось чи то всерйоз, чи жартома порадив Яцинину теж приміряти крісло війта. Мовляв, і чоловік ти тямущий, і з порядної родини, то, може, щось корисне зробиш для рідного Тисова. Коли балотувався на виборах–2006, то, пригадує, мітингів не влаштовував, по хатах агітувати не ходив і нікого не переконував, яким добрим головою він буде. Між тим, його обрали з першої спроби. І, з усього видно, не помилилися.

«У селі мало не щодня доводиться вирішувати стільки проблем, — підтверджує Іван Васильович з висоти свого понад трирічного досвіду, — що й у мене інколи терпець вривається: а нащо воно тобі? Проте до заяви справа не доходить — негоже підводити людей, які довірили найвищу у селі владу. І про дітей з онуками треба пам’ятати. Їм неприємно було б колись почути, що Іван Яцинин у скрутний час залишив посаду і втік на легший хліб. Мені старші люди дотепер кажуть: «Тато в тебе був простою, але дуже порядною людиною». Це велика честь чути такі слова про рідну людину. І я мушу жити так, аби й своїм трьом дітям залишити у спадок добре ім’я».

Громадою обух сталить — і на будову

Першою яскравою справою Яцинина–голови стало освітлення центральної сільської вулиці. На новий, 2007–й, рік Тисів, як у зимовій казці, засяяв півсотнею потужних ліхтарів. На 22 вуличні світильники вдалося випросити гроші «у верхів» (село належить до Болехівської міськради), решту на прохання нового війта не поскупилися придбати місцеві підприємці. «Успішно доведена до кінця справа, в яку спершу мало хто вірив, додала моїм землякам ентузіазму, — каже Іван Васильович. — Бо все, на мою думку, починається з довіри. Якщо керівник ніде не пробрехався, дотримав слова, люди йому повірять і підтримають».

Із весни він почав реалізовувати ще сміливіший проект — за підтримки громади, не маючи спершу на новобудову жодної бюджетної копійки, взявся зводити приміщення сільської ради. На превеликий сором, радянська влада після війни не придумала нічого ліпшого, ніж розмістити місцевий «магістрат» у хаті вивезеної на заслання Ганни Павелички. Відтоді сільрада ніяк не могла вибратися з тісного помешкання, поки не прийшов Яцинин. Тоді він ще не усвідомлював, який тягар звалив на свої плечі. Коли усвідомив, відступати було нікуди: зібрав народ, і почали закладати фундамент. А далі треба було виявляти кмітливість, стукати у владні кабінети, знаходити занедбані будматеріали і спонсорів, партійних агітаторів із цеглою і шифером. Зрештою, нове двоповерхове приміщення сільради обійшлося лише в 170 тисяч гривень при втричі більшій кошторисній вартості. Це вже був серйозний успіх.

Таким же методом народної будови влітку минулого року тисівчани взялися за спору­дження вже згадуваного бетонного мосту до присілка Церковний. У день мого приїзду на сільському об’єкті №1 завершувалися опоряджувальні роботи. Людей було небагато. «Раніше тут безкоштовно щодня працювало по 10—20 добровольців, — розповідає один з ініціаторів нового мостового переходу, голова громадської ради Церковного Мирон Дуб. — Бачите, скільки ми вже зробили з власної доброї волі. Усі говорять про кризу та про кризу, а для громади з порядним головою вона зовсім не страшна. Гуртом усе можна зробити. Тепер я це точно знаю».

Із Тисова — до світової слави

Та не лише народними будовами живе сучасний Тисів. Журналісти з багатьох регіонів України, котрі побували на цьогорічному «Різдві в Карпатах», можуть підтвердити високий клас місцевих співаків із народного самодіяльного колективу, керованого Оксаною Стеценко. Під кінець їхнього виступу в приїжджих газетярів та телевізійників долоні горіли від оплесків. Проте мало хто з них здогадувався, що так натхненно співати тисівчан зобов’язували не тільки природні вокальні здібності, а й спорідненість із самою Соломією Крушельницькою. І хоча майбутня всесвітньо відома примадонна провела в Тисові, куди на парафію перевели її батька, греко–католицького священика отця Амвросія, лише два роки життя — другий і третій, — її тут вважають своєю без будь–яких застережень.

16 листопада 2002 року перед старою церквою Введення святої Марії, де правив службу Божу батько видатної співачки, тисівчани встановили бюст Соломії Крушельницької. Вона для них — мистецький кумир.

Можливо, як справляться з нагальними справами, в громади цього дружнього села дійдуть руки до монументального вшанування ще одного славного земляка — Йосипа Лівчака, котрий народився тут ще в 1839 році. Виходець із Тисова став одним із найавторитетніших винахідників ХІХ століття у галузях повітроплавання, друкування та зброярства. Він першим у світі придумав прототип лінотипа та сконструював автоматичний спідометр, а за універсальний прицільний пристрій — прототип автоматичної зброї — навіть удостоївся золотої медалі (1886 рік) Паризької академії наук.