Історія тюремної системи відображає історію народу. За даними науковців, першу в Україні в’язницю побудовано за наказом Петра І рівно 300 років тому — відразу після Полтавської битви. До того на наших землях не було стаціонарних тюрем. В українських літописах і книгах не смакувалися інструменти й різновиди катувань. У Конституції Пилипа Орлика були виписані альтернативні види покарань.

За будівництвом першої катівні наглядав Олександр Меншиков. У Лебедині (нині Сумщина) вирили великі ями, в яких тортурами повільно вбивали прибічників Мазепи. Тюремна система, що трималася в Україні до 1991 року, від кореня мала політичний відтінок. Найбільше в’язнів розмістили в Гамаліївському монастирі. Там і нині виправна колонія. У ній, як не дивно, діє факультатив з українознавства і культурології для в’язнів. Серед іншого, науковці разом з ув’язненими проводять розкопки і досліджують історію страхітливої «петровської» в’язниці. Можливо, аби ще раз переконатися: система покарань в Україні нині має змінитися так само радикально, як і в 1709 році.

Це не однозначно, що діти алкоголіків — пропащі. Їм просто важче жити, ніж дітям, що виросли в благополучних родинах. Ці діти сприймають світ по–іншому, вони безпорадні перед ним. Розплачуючись за помилки своїх батьків, вони часто намагаються зробити довкілля кращим, утім упродовж життя потребують, як ліків, постійної психологічної підтримки.

«Якщо патріарх звернеться українською мовою — візит пастирський. Якщо ні — то політичний», — писав перед приїздом владики Кирила до України відомий релігієзнавець Юрій Чорноморець. Як у воду дивився. Українською мовою зверталися до українського народу в час своїх візитів папа Іван Павло ІІ і Вселенський патріарх Варфоломій І. Кирил же навіть «добридень» не зміг вимовити.

Учора московський патріарх відлетів до своєї столиці. Про підсумки його візиту «УМ» запросила розповісти читачам відповідального секретаря інформаційно­аналітичного порталу «Релігія в Україні», кандидата філософських наук Юрія Чорноморця — мирянина Української православної церкви Московського патріархату, який у 2004 році одним із перших підписав «Звернення до кліриків та мирян УПЦ» з вимогою засудити фальсифікації під час президентських виборів.

Понад рік в Україні діє проект допомоги заробітчанам, що повертаються додому. Створена мережа з 30 громадських організацій, що покриває 16 областей України. Це і юридична консультація, і психологічний супровід у подоланні конфліктних ситуацій у сім’ях. Провідна організація мережі — міжнародний благодійний фонд «Карітас України». Серед співорганізаторів — Комісія Української греко–католицької церкви у справах мігрантів. Це наймолодша комісія УГКЦ, створена в жовтні 2007 року, утім, дієва і творча. ЇЇ центральний офіс — у Львові, наразі формуються місцеві осередки. Під опікою комісії є українські трудові емігранти та їхні родини (незважаючи на конфесійну належність), а також біженці, що знаходять притулок у нашій країні.

«Хіба нормально, що стільки українців є поза Україною, поза родинами? Мусимо йти від міста до міста, від церкви до церкви — розповідати, що заробітчани залишили свою Батьківщину і сім’ї не з добра», — такою є мета щорічної понад 200–кілометрової прощі до Зарваниці, започаткованої у 2006 році з ініціативи благодійного фонду «Карітас» Самбірсько–Дрогобицької єпархії УГКЦ і української церковної громади італійського міста Болоньї. В Італії нині — півмільйона українських заробітчан. Загалом по світах — до п’яти мільйонів чоловіків і жінок віком 20—55 років. З їхніми проблемами добре знайомий отець Василь Поточняк, який упродовж дев’яти років служив в Італії та координував духовне життя українських греко–католиків. Отець Василь розповідає «УМ» про свої враження від повернення в Україну та роботу церкви задля реального поліпшення якості життя в Україні.

...Біля метро «Лівобережна» вчорашнього ранку групувалася юрба, набираючи організованого вигляду. Лідери груп відзначали у списках новоприбулих і радили всім запам’ятовувати свій номер. Кожен лідер вочевидь відповідав за сотню «номерів» і, зібравши всіх «своїх» докупи, вів їх якнайближче до Виставкового центру, вхід якого вже оздоблено «рамками»: тут мала відбутися зустріч із лідеркою БЮТ. Утім запускали сюди не всіх. Більшість прибулих шикувалася неподалік, перед Патріаршим собором УГКЦ. Дорогу до виставкового цен­тру охороняли міліціонери і спецназівці. «Сотні» на чолі з лідерами, озброєними раціями і списками, складалися з представників найрізноманітніших прошарків населення. В одних колонах крокували переважно старші жінки, в інших — студенти й підлітки, ще в інших — чоловіки з ознаками запою, далі — неповносправні. Переважали люди працездатного віку.

Учора вперше як державне свято відзначався День хрещення України–Русі. Паралельні масові заходи проводили УПЦ КП з патріархом Філаретом і МП з Кирилом.

Для охорони правопорядку в Києві під час візиту глави Російської православної церкви було задіяно понад шість тисяч міліціонерів. Напередодні проросійські видання рясніли побоюваннями, чи не станеться й на цей раз так, як на початку 1990–х, коли тодішній патріарх московський Алексій ІІ тікав від роздратованого натовпу киян через софійський мур... За опитуванням інтернет–видання «УНІАН–релігії», 65 відсотків читачів відповіли, що очікують від візиту Кирила «поглиблення міжконфесійного конфлікту». ...До пастви на Володимирську гірку патріарх Кирил запізнився майже на годину. Очевидно, через заходи безпеки.

«Усі там будемо». Але яким буде перехід «туди» наш і наших найближчих? Ось, приміром, відділення гематології однієї зі столичних лікарень. Це «відділення смертників» —тут щодня двоє–троє покидають білий світ. Смерть приходить переважно вночі. А якщо вдень, то довколишні її також не відразу помічають. От, зі станції переливання крові вертається жінка з двома пластиковими пакунками червоної рідини: лікар сказав, що її смертельно хворому чоловікові потрібне термінове переливання. Заходить у палату —а чоловік уже півгодини як тихенько помер. Ніхто не помітив: гадали, приліг подрімати. Жінка кидає кров на підлогу, з криком біжить коридором до лікаря, лається, що не вгледіли. А померлий знову на самоті. Може, й справді, не потрібна йому ніяка молитва, бо від нього залишилося тільки тіло, що за кілька днів почне розкладатися?

«Українська держава має визнати свою історичну тяглість і стояти на базі не УРСР, а УНР і УГВР», — каже останній з живих учасників бою за Карпатську Україну та членів підпільного парламенту 90–річний Євген Стахів. Він прибув зі США на святкування 65–ї річниці Української головної визвольної ради. За його словами, УГВР було зініційовано після того, як ОУН у 1943 році змінила свою платформу з тоталітарної на демократичну. А це, у свою чергу, — після того, як західняки–оунівці з похідними групами пішли на Схід і познайомилися з тамтешніми самостійниками. І сталося: гарячі карпатці, опинившись поряд з виваженими степовиками, згадали історію Запорозької Січі, про яку читали потай, навчаючись у польських школах. Згадали, що армія Української Народної Республіки, та й УПА устрій і термінологію (кіш, сотник, хорунжий) взяли від козаків, тож годилося б прийняти їх демократичний світогляд. Відбулася еволюція: від ідеології диктату — до ради і співпраці задля створення спільної демократичної держави.

І от ми вже маємо державу. Та чи відбувся перехід у суспільній свідомості від революційної романтики до спокійного державного будівництва?