Видавничий світ гуде — гряде новий «Книжковий журнал», з однойменною назвою. Чутки, хто видаватиме і хто замовлятиме музику, хто редагуватиме, курсують по видавництвах, письменницьких колах, тусовках, обростають фантастичними подробицями і повертаються до джерел у нових барвах. Єдине, що збігається в цих чутках — ім’я головного редактора: Юлія Поцілуйко, колишня редакторка журналу «Книжковий клуб плюс». «УМ» звернулася до Юлії з проханням розповісти, що ж буде насправді.

Фонд «Ейдос» — благодійна організація, спрямована на підтримку сучасного мистецтва в Україні, дитя галеристки Людмили Березницької і бізнесменів Петра Багрія та Любові Михайлової, фактично перша українська інституція, яка з невеликими капіталами почала орати ниву місцевого contemporary art — оголосив міжнародний конкурс кураторських проектів «Мистецтво a priori: актуальні історії». Під дах конкурсу запрошують українських та іноземних кураторів до 40 років, які здатні пов’язати сучарт із традиціями українського мистецтва і представити свої концепції вкупі з артефактами в провідних вітчизняних музеях.

Учора Віктор Ющенко своїм указом звільнив із посади голови Комітету з національної премії імені Т. Шевченка Романа Лубківського і призначив нового голову — Миколу Жулинського. Зміни в комітеті назрівали давно — занадто багато невдоволених не зовні, а всередині комітету було після минулорічних засідань і рішень, ситуацію при всій лояльності важко було назвати здоровою. Багато членів Шевченківського комітету написали заяви про вихід, назріла необхідність міняти Положення про премію, процедури відбору і вибору, але голова Роман Лубківський змінювати нічого не хотів.

По озеру Гарда на швидкості летить до берега човен, паралельно по гірських дорогах і тунелях на шаленій швидкості мчить дорога спортивна англійська іграшка Aston Martin. Зелений пагорб насувається на човен, дві чорні лискучі Alfa Romeo женуться по дорогах італійської півночі за незворушним агентом 007. Поворот дороги, очі, півкорпуса машини, панорамно гори, знову озеро і берег, розгублений поліцейський, знову монтажний вінегрет із пістолета, вантажівки, тунеля, пейзажа, Деніела Крейга — так карколомно, з місця в кар’єр починається 22–й фільм про британського шпигуна Джеймса Бонда.

На світовому ринку моди панують одні й ті ж бренди — модні Доми, які можуть собі дозволити щороку витрачати на рекламні кампанії десятки мільйонів доларів, викуповуючи сторінки в найпрестижніших Vogue, Harpers Bazaar, Tatler, L’Officiel та в інших глянцевих виданнях про моду. Між тим, на ці Доми, які здебільшого носять імена великих покійників, працюють тисячі молодих креативних дизайнерських голів із Азії, Африки, Європи, Америки, прізвища яких відомі у вузькому колі. А в широкому про них дізнаються, якщо комусь пощастить стати креативним директором жирного бренду. У рамках UFW відбулася прес–конференція британського фешн–критика, головного редактора порталу Fashion Wire Daily Годфрі Діні, який розповідав про чотири головні Тижні моди — Париж, Мілан, Лондон, Нью–Йорк, зо п’ять другого ешелону — Сан–Паулу, Лос–Анджелес, Сідней, Пекін, Москва, а ще Токіо, Мадрид, Шанхай, про прес–розпродажі, речі на яких коштують 25% їхньої вартості в магазинах, про найнедоступніші паризькі покази — Balenciaga. Присутній на прес–конференції відомий грузинський дизайнер Автанділ Цквітінідзе запитав Годфрі, наскільки реально новому дизайнеру вийти на глобальний ринок.

Олеся Махонько майже п’ять років працює в Лондоні, за цей час змінила п’ять компаній і створила свій бренд Molessa. Назва склалася з імені і прізвища дівчини, бо зробити бренд «іменним» не дозволяє фонетична екзотичність для британців. Попри те, що в британській столиці своїх молодих дизайнерів перевиробництво, Олеся каже, що там легше і простіше просувати свій бренд, бо є налагоджені механізми і система. «УМ» розпитала дебютантку UFW про особливості роботи молодого дизайнера в креативній столиці світу.

У ресторані «Монако» під келих шампанського показ колекції Олександра Гапчука офіційно закрив Ukrainian Fashion Week. Закрив на оптимістичній ноті. Бо коли українські дизайнери втягують голову в плечі в очікуванні страшної і голодної фінансової кризи, Гапчук оголосив про створення нової марки чоловічого одягу Real Casual Alexandr Gapchuk і відкриття навесні 2009 року трьох монобрендових бутіків.

В Арманда Ассанте, який прилітав у Київ зі США, щоб очолити журі «Молодості», були всі формальні ознаки успішної голлівудської зірки: дорогі костюми і модні сорочки, професійна «фотопосмішка», каліфорнійська засмага, гламурна канапа для актора стоїть на мініподіумі, тож коли ти береш інтерв’ю, необхідна дистанція зберігається. Утім актор, за плечима якого майже сотня кіноролей, своєю поведінкою в Києві довів, що голлівудські зірки цікавляться не лише шматтям, гонорарами і власною значимістю, а й студентами кінофакультетів, фільмами, політикою, культурою країни, куди ця зірка прилетіла. В Україні Арманд Ассанте був удруге — в 2005му він уже приїздив в Одесу на фестиваль «Джаз­карнавал». У січні він збирається повернутися в Україну, щоб знімати документальний фільм про історію єврейської сім’ї на нашій території, але поки тримає ідею і деталі нової роботи в таємниці.

Якщо вам за 35, прохання не турбувати. Найкрутіша в Східній Європі інституція сучасного мистецтва, як іменує себе PinchukArtCentre, збирається влити в контемпорарі арт трохи свіжої крові, з цією метою засновує премію для молодих українських художників у галузі сучасного мистецтва. Віковий ценз — до 35 років. З такою приємною новиною вчора публічно стартував новий генеральний директор PinchukArtCentre Еркхард Шнайдер. За два роки існування арт–центр показав багато найдорожчих світових проектів, засвітився на всіх найпрестижніших арт–тусовках, сам Пінчук прорвався в рейтинги солідних колекціонерів і впливових людей сучасного мистецтва. Втім без роботи в своїй країні, зі своїми художниками і олігарх, і його інституція ризикували заробити реноме нуворишів від мистецтва.

Осінні покази Ukrainian Fashion Week стомили. Через те, що з 40 показів колекцій грамотних, професійних і в той же час пошукових, концептуальних було при найоптимальнішому погляді з десяток, а спостерігати за магазинним чи базарним варіантом одягу, який претензійно називається дизайнерським, — це значить нудьгувати на монотонних дефіле з невідомо звідки взятими моделями, що не потрапляють у музику, не вміють зафіксуватися перед фотографами і тягнуть на подіум усі соціальні й особисті проблеми.