Каліцтво чи вроджену неповносправність свого часу вважали «карою за гріхи». Як і будь–яку «інакшість» чи брак чогось, що бачилося ознакою «норми». Та після революції Духу, яка дала людству розуміння єдиного для всіх Бога–Творця, почалося поступове усвідомлення спільності, взаємодоповнюваності і глибинної потреби людини в людині, незалежно від її зовнішніх ознак чи здібностей. Навіть розумових. Утім аж у ХХ столітті заговорили про особливий дар стосунків з розумово неповносправними. Чи не першим відкрив цей дар канадський філософ Жан Ваньє. Він побував у психіатричному інтернаті, де служив капеланом його знайомий священик Тома Філіп, і був вражений нелюдськими умовами тамтешнього існування. У 1964 році мислитель придбав у Франції будиночок і поселився там з двома розумово неповносправними чоловіками. З часом таких людей з особливими потребами та їхніх молодих помічників–волонтерів у будиночку більшало. Створилася спільнота, яку назвали «Лярш», тобто «Ковчег». Сьогодні таких спільнот налічується вже понад 135, у більш ніж 30 країнах світу. Україна стала першою з пострадянських держав, що сприйняла ідею «Ковчега». У березні 2007 року спільноту у Львові офіційно визнав міжнародний рух «Лярш».

У суботу, найближчу до дня святого Димитрія Солунського (8 листопада), у православній церкві поминають померлих. Ця традиція триває на українських теренах століттями, за цей час набувши різних нашарувань. Хто керував церквою в Україні (скажімо, греки чи росіяни), той і переробляв стародавні українські звичаї на свій лад. Однак цієї суботи ми поминаємо своїх предків. Із пошани до них спробуймо дізнатися більше про історію цього поминального дня, про його первісний сенс і зміни, яких він зазнав упродовж століть.

ІІІ Суспільний тиждень Української греко–католицької церкви цього року відбувається за підтримки Національного університету «Києво–Могилянська академія» і має назву «Примирення як дар Божий». Упродовж кількох днів його учасники (а ними можуть стати всі охочі) на конференціях і презентаціях, під час відвідин сиротинців, будинків для людей поважного віку, інтернатів для інвалідів чи в’язниці дізнаватимуться більше про стан миру — між заможними і вбогими, здоровими і в чомусь не повносправними, між «катами і жертвами» тоталітарного режиму, між різними народами. А також учитимуться, як плекати мир і дарувати його іншим.

«На території Волині УПА звільнила від німецьких окупантів значну територію ще до повернення Радянської армії, тому звільнення України від нацизму є спільним досягненням і УПА, і Радянської армії», — заявив голова Братства ветеранів УПА Волині Василь Кушнір на зустрічі ветеранів УПА та Радянської армії. Ця зустріч відбулася 27 жовтня у селі Сянки Турківського району на Львівщині. Ветерани на знак примирення поклали квіти до пам’ятника загиблим червоноармійцям і потиснули одне одному руки.

Гроші, виділені на ремонт Музею шістдесятництва, використані не за призначенням. Про це наприкінці вересня написали в листі до Президента знані громадські діячі–шістдесятники. Окремо листа до віце–прем’єр–міністра Івана Васюника направив голова «Меморіалу» — шістдесятник Лесь Танюк. «Головний гуманітарій» відгукнувся: 9 жовтня дав доручення міській владі до 15 грудня цього року завершити ремонт приміщення. Хоча нових коштів не виділено. Доти три укази Президента Віктора Ющенка (перший — ще у 2006–му) і ухвали міськради веліли «негайно вирішити питання» цього культурницького осередку. У серпні 2007 року Музей шістдесятництва внесли у перелік закладів туристичного дозвілля, призначених для першочергового облаштування у зв’язку з Євро–2012. У січні 2008–го мер столиці Леонід Черновецький підписав розпорядження, яким на музей з міського бюджету мали виділити 1,5 мільйона гривень. Утім ще в 1994 році відома громадська діячка Надія Світлична передала на його заснування свою Національну Шевченківську премію. Чому ж затверджене владою приміщення в центрі Києва досі не придатне для експозиції, а кияни і гості не мають змоги ознайомитися з шедеврами мистецтва, феноменом правозахисту і політичної думки шістдесятників та неоціненним досвідом збереження людяності в нелюдських умовах?

Війна — навіть переможна — це радше трагедія, ніж привід пишатися. Вона завжди залишає по собі могили, сиріт і бездомних. Не можна сказати, що про горе від Другої світової війни у СРСР не говорилося. Утім його своєрідно інтерпретували, покриваючи міфом про «світле майбутнє» і використовуючи для розпалення благородних намірів «звільнити світ від війни», тобто поступово завоювати його для «комунізму». Для такої збуджуючої пам’яті використовували різні державні свята й ритуали, монументи й пам’ятники, музеї, кінофільми, літературу, систему освіти. «Інша» пам’ять — про знищення у 1920—40–х роках національної інтелігенції та духовенства, штучний масовий голод, визвольну боротьбу українців — не просто замовчувалася, а якомога ретельніше стиралася з мізків «населення». Вона стала проявлятися лише наприкінці 1980–х.

У незалежній Україні розпочалися наукові дослідження раніше приховуваних історичних подій. Утім і досі висновки дослідників залишаються переважно в малотиражних наукових збірниках та в умах відносно небагатьох високочолих учених. І хоча національна система освіти впродовж 18 років навчає молодь історії на основі наукових досліджень, а в скарбниці національного кінематографа — сотні якісних документальних фільмів про ХХ століття, на широку громадськість досі мають більший вплив російські ЗМІ. Адже, окрім наукових досліджень, у країні ще потрібна політика пам’яті. Недарма кажуть: чия пам’ять — той і господар.

Наприкінці вересня в Києві відбулася конференція, яка вперше спробувала ввести Україну в річище світової науки з цього питання. На конференції «Друга світова війна та (від)творення історичної пам’яті в сучасній Україні» йшлося про те, як історичні факти інтерпретуються, подаються тими чи іншими політичними силами і як довкола цього формуються певні моделі історичної пам’яті. Мотором і адміністратором конференції став нинішній директор програм Фулбрайта в Україні Мирон Стахів. На кілька днів у Києві зібралися найкращі історики й культурологи з України, Словаччини, Австрії, Франції, Естонії, Литви, Швеції, Німеччини, Польщі, Росії, США та Канади. Українські дослідження представляли на конференції вчені, серед яких Юрій Шаповал, Олександр Лисенко, Сергій Кот, Гульнара Бекірова, Людмила Гриневич, та закордоння: Орест Субтельний (Йоркський університет, Канада), Марко Царинник (Канада), Роман Сербин (Квебекський університет, Канада). Про відкриття і висновки цього поважного зібрання, актуальні напередодні 65–річного ювілею визволення України від фашистів, — наша розмова з відомим фахівцем із питань національної пам’яті, співголовою оргкомітету конференції Владиславом Гриневичем.

«Ми вдячні, що пам’ять про наші храми повертається сьогодні завдяки Службі безпеки України», — наголосив Патріарх Київський і всієї Руси–України Філарет учора, коли голова СБУ Валентин Наливайченко передавав Київській патріархії розсекречені матеріали про 37 храмів на Сході України. У 1920—30–ті роки вони належали Українській автокефальній православній церкві, священики служили в них українською мовою.

Цей часопис — майже ровесник нашої незалежності. Можливо, й передвісник її. Бо вперше відверто заговорив про свободу духовну, про потребу творення в Україні православної церкви, незалежної від «столиці СРСР». Утім за 20 років редакція часопису майже не знала стабільності й захищеності у своїй праці. Її раз по раз виставляли з державних приміщень, а в 2005–му — і з церковного, після перевороту в управлінні Українською автокефальною православною церквою. Після того «Нашу віру» прихистив Осип Зінкевич у приміщенні видавництва «Смолоскип». Утім допогромної популярності часопис ще не відновив, адже того ж року газету чомусь зняли з державного розповсюдження: кіоски стали відмовлятися приймати її на реалізацію. Доти наклад часопису становив до 60 тисяч примірників, сьогодні — лише 3,5 тисячі. Утім це ніяк не применшує ролі «Нашої віри» як яскравого феномену української духовної культури. Нині видавництво «Дух і літера» готує до друку книгу на основі найбільш резонансних публікацій «Нашої віри». Про ідею часопису, його авторів і об’єднавчо–християнський напрямок публікацій — наша розмова з незмінним головним редактором, відомим публіцистом, доктором філософії Євгеном Сверстюком.

Як зацікавити молодь попрацювати на цвинтарі? Цілий тиждень з молотками й щітками розчищати від землі старі гробівці, відновлювати на них імена й прізвища незнайомих їм людей, які померли 100—200 років тому? Виявляється, що секретом пробудження в молодих душах інтересу до історичної спадщини володіє Центр волонтаріату при дрогобицькому відділенні Міжнародного християнського фонду «Карітас», що означає «любов у дії». «Карітас» ініціює і підтримує різні соціальні проекти, особливо потрібні в «посткомуністичному» суспільстві, де люди звикли покладатися на партію, державу чи на «когось, хто прийде і зробить». Натомість християнський фонд пропонує добрі справи, які можна робити громадою, наново навчаючись взаємодії і взаємній відповідальності у місцевій громаді. Такою справою став міжнаціональний молодіжний табір у одному з найстаріших міст України — Дрогобичі, — де гості з–за кордону дізналися про Україну, а наша молодь повчилася цінувати власне місце проживання.

Успішна жінка, професор університету Альберта Наталя Кононенко тішиться, як дитина, коли бачить шедевр народного мистецтва чи нову гарну книжку про старожитності або ж чує автентичний спів, що зберігся в українському селі. Вона щороку буває в Україні в особистих «експедиціях» і записує від бабусь пісні, казки й різні оповідки. Ось, сидимо разом біля комп’ютера в Музеї Івана Гончара. Пані Наталя заходить на свій сайт, де можна віртуально помандрувати Україною — «зайти» в різні хати, що зберігають нашу традицію (ефект панорами), «покрутити» мишкою й оглянути з усіх боків кожну з писанок чималої колекції, послухати пісні та розповіді.