Минулої середи у галереї «Совіарт» Бюро аташе з питань культури та інформації Посольства Турецької Республіки в Україні презентувало проект «Стамбул — культурна столиця Європи–2010». Під цей фактично показ слайдів та статистичної інформації підверстали фотовиставку Ренати Кіреєвої «Стамбул, якого ви не знали...».

На міжнародній виставці PRET A PORTER PARIS The heart of fashion, що традиційно відбувається в Парижі наприкінці січня, була присутня й «Українська платформа» — дизайнери Оксана Караванська, Андре Тан, Олена Даць, тандем Земськова—Ворожбит і Ольга Громова на окремому стенді представили фрагменти колекцій прета­порте осіньзима 2009—2010. 1 лютого п’ятірка українських «модних домів» зробила показ у рамках виставки. За пультом сиділа сама голова оргкомітету Ukrainian Fashion Week Ірина Данилевська, яка керувала трьома французами: коли показувати логотипи, як «крутити» світлом і як обходитися з саундтреком до показу. До речі, показ проходив винятково під модну українську музику — «Тартак», «Друга ріка», Катя Чілі, «Перкалаба» і «Даха Браха».

Емігрант Давид Бурлюк у похилі роки все мріяв про виставки на батьківщині, але батьківщина виявилася злопам’ятною і, впустивши того, хто на початку століття роздавав «ляпаси громадським смакам», у 1956—1965 роках на територію СРСР, влада не дозволила надрукувати ні рядка з того, що писав Бурлюк­поет і теоретик, показати жодної картини, які намалював Бурлюк­художник. Між іншим, успішний художник, якого називали «американським Ван Гогом», батьком не тільки росій­ського, а й японського футуризму. Поступово уродженець Харківської губернії повертається у свідомість своїх земляків, і виставка в Київському музеї російського мистецтва, яка відкрилася в минулу п’ятницю, найсвіжіший приклад.

«УМ» уже писала, що університетське видавництво «Пульсари» нещодавно видало накладом 5000 примірників 600–сторінковий збірник статей відомого культуролога, професора Римського університету «Ла Сап’єнца», завідувачки кафедри україністики при Департаменті європейських та інтеркультурних студій (секція славістики) на факультеті літератури і філософії Оксани Пахльовської «Ave, Europa». І хоча Мінкульт закупив 200 примірників книжки для харківських бібліотек, і Лариса Івшина, редакторка газети «День», де виходили друком чимало з опублікованих у збірнику статей, купила багато книжок на подарунки розумним друзям, книгу можна по гарячих слідах знайти в книгарнях. А от про атмосферу презентації, яка відбулася в Українському домі, хотілося б розповісти детальніше — такі вечори бувають так рідко, як, мабуть, рідко зустрічаються люди, які не намагаються витіснити і замістити болючі проблеми, а прагнуть розібратися в них і поставити діагноз.

За останні два місяці всі глянцеві журнали України надрукували фотосесії, звіти зі світських вечірок, гороскопи зі співаком Олександром Пономарьовим і його дружиною Вікторією. Пара підходить за всіма параметрами гламуру — вони молоді, вродливі, модно вбрані; він успішний, розсудливий, до того ж кумир, вона романтична, струнка, завжди усміхнена. Втім глянцевий сироп з однаковим лиском покриває (урівнює!) і талановитого вокаліста (тенісиста, фінансиста, юриста, артиста) і повну нездару, запіарений нуль: ніколи в глянцевому форматі не відрізниш першого від другого — редактори й журналісти там, слава Богу, добре навчені, й «добрий фей» фотошоп не відмовить жодному з селебрітіз. Але всі мої колеги, повірте, точно знають, з ким із публічних людей можна поговорити про поезію, політику, історію і музику, а в кого марно запитувати щось, крім «де ви купили цю офігітєльну сукню» або «яка нині погода на Балі?». У Пономарьова цікаво було дізнатися багато речей: як він, людина, що співала Гімн України на «помаранчевому» Майдані, оцінює нинішню політичну ситуацію, як вписався в новий бізнес — дублювання іноземних фільмів українською мовою, чи не збирається в депутати, чи дружить із давніми друзями — Ряшиним, Богуцьким, Кузьмою, як збирається відзначати «20–річчя творчої діяльності». І коли він у своєму дорогому костюмі, який на ньому ідеально сидить, схоплюється з дивана і роздратовано, з притиском каже «Послухайте» і крокує кабінетом, тріскається блискуча глазур, і ти бачиш живу людину, впевненого в собі чоловіка, амбіційного, з переконаннями і без ілюзій. А коли він знижує голос і каже: «Це був дуже важкий час — померла мама, Олена сказала: «Я полюбила іншого», — з’являється той інший — лірик, який здебільшого виходить тільки на сцені. «Хороше вийшло інтерв’ю», — крякає Пономарьов, дивлячись на годинник, який показує доволі пізній час. «Хороше», — думаю собі я...

Коли ти працюєш у відділі культури і пишеш про це, без перебільшення, кожний день, за рік культурних подій назбирується всі 365. Ця метушня видається бурхливим культурним життям, в епіцентрі якого ти перебуваєш, а озирнешся назад 25 грудня — і революційних проектів, яскравих емоцій чи талановитих творів пригадаєш не так і багато. У 2008–му Міністерство культури і туризму, а точніше Василь Вовкун із новими радниками, намагалися зліпити скелет культурної політики держави. Вперше за багато років у діях Міністерства культури можна було роздивитися нитку державної ідеології (нарешті), спроби концептуально впорядкувати ієрархію подій, імен, фестивалів та інституцій. Чи вийшло? Ні, ініціативи виглядають хаотичними і висмикнутими з культурного контексту через непрофесійну інформаційну політику міністерства, а хороші ідеї — абсурдними і мертвонародженими через чиновницьку, юридичну, менеджментську недосвідченість людей–ентузіастів з оточення Вовкуна. Сучасні рішення, не адаптовані до громіздкого державного механізму, так і залишаються благими намірами, які дратують тих, хто сподівався хоча б на обіцяну синицю в жмені. Утім процеси, які відбуваються в міністерстві, у тому числі й публічні помилки, свідчать про те, що там іде живе життя, а те, що ми їх критикуємо, означає, що культурні чиновники роблять щось нове, інакше нам би не було про що писати.

Комітет із Національної премії України імені Тараса Шевченка перше засідання в новому складі й з новим головою провів у середу в Будинку митрополита на території Софійського заповідника — для урочистості моменту і статусності.

Учора мій син озвучив свій «список бажань», який він збирається донести до Святого Миколая в листі. В ньому були... книжки. «Як стати піратом за сім днів», третій том «Ерагона», нова «складноскроєна» «Міфологія» від «Махаона».

У суботу й неділю в опері відбулися прем’єрні вистави Андрія Жолдака «Ленін love, Сталін love». Перша — офіційна, з усією «президентською раттю» і головними замовниками — міністром культури та туризму Василем Вовкуном і директором Українського інституту національної пам’яті Ігорем Юхновським, «рамками», букетами від Віктора і Катерини Ющенків, цвітом інтелігенції й дипломатії.

У книжках немає орієнтирів. Ні світлофорів, ні вказівників, ні розмітки, ні — найголовніше — авторитетів. У N такий смак — і він із твоїм не збігається, S — хороша людина, але тихцем підпіарює друзів чи за гроші пише позитифф, чи дармові книжки видавництва відробляє, а ти про це раптом недоречно дізнаєшся, R самовипендрюється і її тексти не мають жодного стосунку до написаної книжки, P пнеться в інтелектуали, навмисне сипле термінами і «герметизує» свою рецензію до непристойності. Куди податися бідному селянинові? Все туди ж, в інтернет, бо після закриття «Книжника–ревю» і до відкриття нового «Книжкового журналу», перший номер якого, дасть Бог, вийде 20 січня, в паперовому варіанті ловити нічого. А в «павутині» — як на блошиному ринку: серед лахміття, сміття, помий і ексгібіціонізму відшуковуються романтичні професіонали (?!), які вірять, що комусь потрібні їхні інтелектуальні думки з приводу, ерудиція, освіта і чесні, об’єктивні оцінки. Найчастіше таке добро трапляється в блогах. Але я нарахувала кілька вітчизняних літературно–книжкових сайтів, які поставили собі за мету орієнтувати публіку на книжковій місцевості. Парадоксально, але вони майже не перетинаються між собою.