На довгому віку Жидичинського чоловічого монастиря святителя Миколая були великі падіння, слава й забуття. До його ікон молився король Данило Галицький. Єпископи й митрополити, солдати й київські безпритульники, школярі й монахи — всі вони знаходили прихисток у його стінах. Тут лунало слово Боже різними мовами й чинилася наруга над святинями. Його палили до тла, а він поставав із попелу. Бо завжди знаходилися самовіддані люди, які хотіли, аби на цих красивих пагорбах на берегах Стиру жила православна святиня. Напевне, навіть не всі волиняни знають, що в селі Жидичин, за шість кілометрів від Луцька, діяв один із найвпливовіших і найстаріших монастирів Західної України. І нині він відроджується. До наших днів із монастирського комплексу збереглися, окрім митрополичої резиденції, Миколаївська церква, що належить громаді УПЦ МП, і дзвіниця.

Колись Михайло Бучак думав, що для того, аби допомагати людям, потрібні лише великі знання. Тому постійно вчився. Він мріяв стати журналістом чи юристом, а став священиком. Батьки бачили свого сина, який закінчив школу із золотою медаллю, як мінімум відомим математиком. Щоб не завдавати їм прикрощів, хлопчина з Тернопільщини поїхав вступати на математичний факультет Харківського університету й благополучно завалив перший же іспит. Уже після армійської служби йому обрали дорогу фінансиста. І саме тоді, коли репетитори готували Михайла до вступу в Тернопільський фінансово–економічний, хлопець випадково побачив оголошення про перший набір у духовну семінарію. І здав документи туди. За півроку він прочитав усю «Біблію», вивчив напам’ять майже п’ять сотень молитов, простудіював історію церкви. Перший екзамен мав здавати на третій день після серпневого путчу 1991–го. Половина абітурієнтів iз переляку забрали документи ще до початку вступних іспитів. Тих, хто цього не зробив, до семінарії зарахували без екзаменів. Так і почалася його дорога до Бога.

...Сліпа афганська куля, що вцілила в хребет, поділила його життя на «до» і «після» війни. Але саме після війни він уперше в житті написав вірш. На світанку української незалежності, у 1991–му, побачила світ його перша збірка «Як довго ця війна тривала». Потім була друга книга, третя, четверта. І щоразу поезія Слапчука вражала читачів і літературних критиків дивовижним поєднанням вишуканості й простоти, глибинної філософії й реалістичності. Він став справжнім відкриттям сучасної української літератури. І за 20 років письменства цей простий сільський хлопець досяг таких вершин у творчості, що дехто не здатен за все життя. Сьогодні у його творчому доробку — понад тридцять книг прози, поезії, літературної критики. А нещодавно Василь захистив ще й кандидатську дисертацію за творчiстю поетів–шістдесятників. Він — лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка 2004 року (єдиний на Волині), а також лауреат майже всіх літературних премій, що є в Україні, й на Волині зокрема. Та є серед його численних нагород кілька таких, що не мають відношення до письменства. Орден Червоної Зірки та орден «За мужність» — це плата 20–річного хлопця за пекло афганської війни й подальше життя в інвалідному візку. Волинь двічі висувала Слапчука на звання Героя України, але в столиці відхиляли його кандидатуру, мовляв, таких афганців у нас багато.

...Двоє німців прийшли по нього в барак, наказали збиратися. Кудись повезли. У лісі вийшли, дали лопату, щоб копав могилу. Потім наказали вистелити яму гіллям і засипати. Після пострілу вгору сказали сховатися під гіллям ялини й сидіти тихо — мовляв, вони скоро прийдуть і скажуть, що робити далі. Вони й справді згодом прийшли, щоб відвести на станцію. Там домовилися з конвоїрами, які охороняли ешелон з військовополоненими, що відправлявся в Італію, й увіпхнули його до вагону. Так українець Іван Мороз опинився на півночі Італії. І другу половину війни він бив ворога вже разом з італійськими партизанами. Сьогодні на Волині — він один з останніх гарібальдійців.

Волиняни вже встигли відчути смак змін у системи охорони здоров’я. Не чекаючи закінчення українського експерименту з реформування галузі, волинська влада впродовж цього року активно вибудовувала нову медичну вертикаль. Утім люди, заради яких усе це начебто й роблять, не в захваті від того, що відбувається з місцевими лікарнями...

Після партійних офісів і будинків високопосадовців низку резонансних пожеж на Волині впродовж останніх місяця–півтора поповнив Луцький центральний універмаг. Загорання почалося на першому поверсі, але пожежа поширювалася дуже швидко: на момент прибуття рятувальників уже половина першого поверху була охоплена полум’ям. На щастя, недільного ранку в магазині було порівняно небагато відвідувачів. Їдкий сірий дим швидко наповнив фактично всі п’ять поверхів і відрізав людям, які залишилися в задимленому приміщенні, шлях до порятунку. Свідком того, як пожежники визволяли вогняних заручників, мимоволі стала й кореспондент «УМ».

У ніч на 22 листопада в місті волинських залізничників, Ковелі, згорів офіс міської організації ВО «Свобода». Пожежа трапилася під ранок. Сусідами «свободівців» у будинку довоєнної побудови було ще кілька громадських організацій.

Близько восьмої вечора у понеділок на митному посту «Луцьк» Ягодинської митниці сталася украй резонансна подія. У службове приміщення поста увірвалася група правоохоронців у масках, які заблокували всі входи й виходи. Невдовзі сюди було доставлено й керівницю цього митного підрозділу, яку згодом доправили до облуправління СБУ. Кілька днів силовики (операцію проводили бійці СБУ спільно з колегами з підрозділу внутрішньої безпеки Держмитслужби) не давали жодних коментарів щодо цих «масок–шоу». Й лише позавчора прес–центр СБУ оприлюднив свою версію надзвичайної події на митниці «Луцьк».

Наскільки мінливим у наш час є таке поняття, як економічна стабільність, вам розповість кожен із тисяч білорусів та українців, які щотижня змушені зустрічатися ось тут, на ринку Заболоття, що вже давно перетворилося у великий прикордонний базар. У базарні дні в це поліське селище, розташоване за 6 км від білоруського кордону, з’їжджається торговий люд з усієї України. Та якщо ще два роки тому наші сусіди їхали на Волинь із порожніми сумками, купою доларів і свіжими анекдотами про свого «бацьку», то тепер вони тягнуть у торбах через кордон свої харчі й скуповують в українських обмінниках долари. Анекдоти свіжі теж привозять, але вони вже не такі смішні...

У ніч, коли нечиста сила святкувала Хелловін, надзвичайна пригода трапилася у місті волинських залізничників. Там уночі 1 листопада повністю вигорів новозбудований дерев’яний будинок міського голови Олега Кіндера.