Із минулого квітня, коли врешті-решт прийняли закон про суспільне мовлення, активно обговорюються питання перетворення у нову за суттю і змістом, не залежну від влади структуру державної Національної телекомпанії, видимою частиною якої для широкого загалу є ефіри Першого Національного.

Понад півроку тому, після того як депутати ще попереднього скликання спромоглися врешті-решт прийняти довгоочікуваний закон про суспільне мовлення, було сподівання, що незалежний телеканал запрацює десь iз початку 2015-го.

Коли запитуєш Ілону Довгань, що б вона відповіла у 2009-му, коли працювала на «1+1», чи у 2011-му, коли була ведучою на тоді опозиційному ТВі, якби їй сказали, що стане обличчям Першого Національного, — відповідає: «Не повірила б». Досвідчена телевізійниця, як і будь-хто інший, ще рік тому не могла уявити, що суцільний «одобрямс» влади зникатиме з державної «кнопки».

Цього тижня громадська організація «Не будь байдужим» презентувала у Києві короткометражний фільм про боротьбу українців за незалежність у 1919—1922 роках, знятий спільно з продакшн-студією «Диваки production» за біографічним твором Юрія Горліса-Горського «Холодний Яр».

До кінця року глядачам обіцяють показати на каналі «1+1» другий авторський історично-популярний фільм Світлани Усенко. Дебютною роботою у цьому жанрі для досвідченої журналістки стали «Таємниці Шевченка». Глядача вдалося заінтригувати і зацікавити. На черзі — 3-годинний фільм про Степана Бандеру.

Незважаючи на тисячі смертей і каліцтв на сході України, до яких причетна російська сторона, на екранах вітчизняних телеканалів продовжують показувати у кіно і серіалах славних хлопців із Федеральної служби безпеки РФ і суддів країни-агресора на тлі її триколора.

Серед нових телепроектів, які змушують думати й аналізувати, один із найпомітніших — «Клуб реформ» на 5 каналі. Ведучий Роман Чайка у прямому ефірі — без масовки, оплесків і завивання вітру у студії — спілкується з експертами. Для розуміння досить складних тем на екрані періодично з’являються додаткові роз’яснювальні сюжети чи просто інфографіка.

Життя в Україні останніх місяців не складається у цілісний пазл: у зоні АТО практично не припиняються обстріли, гинуть і безвісти зникають люди — зовсім чужі і ті, кого ти якщо не знав, то принаймні колись зустрічав; уже тисячі скалічених загоюють рани у шпиталях; плачуть матері, діти і дружини; а одночасно «крутелики» відпочивають у дорогущих ресторанах, окремі переселенці з Донбасу купують у Києві елітне житло, а вчорашні вірнопіддані «Яника» готуються до парламентських виборів і вже обіцяють більше, ніж нинішня влада...

Майже півтора року на каналі ZIK виходить програма «Історична правда з Вахтангом Кіпіані». З її автором, збирачем періодики, про необхідність створення різножанрових телепроектів про українську історію ми говоримо у ще не повністю облаштованому Музеї преси у столиці на Подолі.

Спочатку було екранне знайомство із Міхою з «Івана Сили»: у перших кадрах — малолітнім злодюжкою на вокзалі, а потім найкращим другом головного героя-силача початку минулого століття. Міха визволяв Івана з в’язниці, куди його спеціально засадили; із циганського табору повертав циркового коня дівчині силача і першим кидався на пошуки старшого друга, коли того підступно побив величезний натовп найманців із палицями.