...Сон насправді був віщий. Музей ніби «матеріалізувався» із паралельного реальності світу: з’явилися чіткі архітектурні обриси майбутньої будівлі, елементи оздоблення і навіть — півник–флюгер на верхівці даху. «Я з подивом проснувся о третій, — пригадує Роман Михайлович. — Третя ночі для мене певною мірою символічна, бо народився саме в цю пору доби і після півночі мене частенько навідують цікаві ідеї. Побачений у сні музей теж чітко зафіксувався. Дружина підтвердить, що це — не вигадка, бо тоді вранці їй відразу про все розповів. Мабуть, у «розібраному» вигляді проект уже давно існував десь у глибинах моєї свідомості, аж поки ось так несподівано дав про себе знати».

Життя киянина Валерія Калинчука завжди вирувало на високій швидкості. Навіть у дитинстві, як він сам визнає, був непосидючим і допитливим хлопчиком. «Драйвово» пролетіла і юність: Валерій стояв біля витоків професійного мото– та автоспорту в Україні, організовував нічні вуличні перегони в столиці, мав власну команду. Був неодноразовим переможцем численних ралі й визнаним профі. Але життя — непередбачувана річ: просто під час мотогонок у Валерія у 2004 році стався мікроінсульт. Відтоді в 32–річного мотогонщика почалося інше життя. Але Валерій не здався — наполегливо працював над власною фізичною формою. І півроку тому зумів самотужки підкорити найвищу вершину Альп — небезпечну гору Монблан. Він став першим українцем, який, перенісши інсульт, зумів сам піднятися на таку висоту. І найближчим часом його сходження зафіксують у «Книзі рекордів України».

Якщо вас зацікавить кобзарське мистецтво і ви спробуєте пошукати щось на цю тему в тій же «Вікіпедії», то список сучасних кобзарів побачите там зовсім куценький — усього декілька прізвищ. Серед них — ім’я Василя Нечепи, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка. Цей унікальний співак–музикант є нині єдиним представником старосвітської чернігівської кобзарської школи, яку Гнат Хоткевич, загальновизнаний авторитет з історії кобзарства, вважав найдавнішою в Україні. Як у його житті з’явилися кобза та ліра, Василь Нечепа розповів у книжці спогадів «Рід козацький величавий», яка нещодавно вийшла друком.

Колись черкащанин Володимир Морєв хотів стати моряком, як його дядько. Але доля склалася так, що дитяча мрія не здійснилася. Та наперекір їй Володимир усе одно пов’язаний із морем — завдяки своєму хобі. Більше 20 років поспіль він власноруч будує кораблі й сам водить їх Кременчуцьким водосховищем. Правда, його кораблі — зовсім мініатюрні.

Об’їхати світ на мотоциклі, обравши для старту весняну і дуже екстремальну в цю пору року Камчатку, — під силу далеко не кожному. Але саме звідси у травні стартує міжнародний проект каналу «Дискавері», центровими фігурами у якому стануть українець Олексій Коровін та хорват Ніко Маркович. Два байкери, що мають репутацію мандрівників–одинаків, цього разу долатимуть непрості маршрути у чималій компанії телевізійників. І оскільки для подорожі були свідомо обрані не найкомфортніші країни та дороги, результатом майбутніх мандрів вочевидь стане гостро­сюжетне пригодницьке кіно про 10–місячну боротьбу двох сміливців із власними слабкостями. Разом вони пройдуть 70 тисяч кілометрів через Азію, Європу та Африку.

Тернопільський клуб ексклюзивних автомобілів «Ретро–кортеж» — один із найбільших в Україні. Торік він увійшов до Всесвітньої асоціації ретро–клубів. У клубі є 15 ретро–автомобілів, найстаріший — БМВ 1933 року випуску. Засновником клубу є відомий тернопільський бізнесмен Тарас Демкура, який почав колекціонувати ретро–авто 10 років тому.

Хобі киянина Бориса Запорожченка, яким він захоплюється 25 років, називається філотаймія. «У перекладі — це любов до часу. А значить, я збираю час, — каже колекціонер. — Адже за історією календариків легко прослідкувати історію розвитку світу».

...Сліпа афганська куля, що вцілила в хребет, поділила його життя на «до» і «після» війни. Але саме після війни він уперше в житті написав вірш. На світанку української незалежності, у 1991–му, побачила світ його перша збірка «Як довго ця війна тривала». Потім була друга книга, третя, четверта. І щоразу поезія Слапчука вражала читачів і літературних критиків дивовижним поєднанням вишуканості й простоти, глибинної філософії й реалістичності. Він став справжнім відкриттям сучасної української літератури. І за 20 років письменства цей простий сільський хлопець досяг таких вершин у творчості, що дехто не здатен за все життя. Сьогодні у його творчому доробку — понад тридцять книг прози, поезії, літературної критики. А нещодавно Василь захистив ще й кандидатську дисертацію за творчiстю поетів–шістдесятників. Він — лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка 2004 року (єдиний на Волині), а також лауреат майже всіх літературних премій, що є в Україні, й на Волині зокрема. Та є серед його численних нагород кілька таких, що не мають відношення до письменства. Орден Червоної Зірки та орден «За мужність» — це плата 20–річного хлопця за пекло афганської війни й подальше життя в інвалідному візку. Волинь двічі висувала Слапчука на звання Героя України, але в столиці відхиляли його кандидатуру, мовляв, таких афганців у нас багато.

...Двоє німців прийшли по нього в барак, наказали збиратися. Кудись повезли. У лісі вийшли, дали лопату, щоб копав могилу. Потім наказали вистелити яму гіллям і засипати. Після пострілу вгору сказали сховатися під гіллям ялини й сидіти тихо — мовляв, вони скоро прийдуть і скажуть, що робити далі. Вони й справді згодом прийшли, щоб відвести на станцію. Там домовилися з конвоїрами, які охороняли ешелон з військовополоненими, що відправлявся в Італію, й увіпхнули його до вагону. Так українець Іван Мороз опинився на півночі Італії. І другу половину війни він бив ворога вже разом з італійськими партизанами. Сьогодні на Волині — він один з останніх гарібальдійців.

Семен Абрамович Якубович називає себе сином єврея та польки, проте саме йому випала доля створити левову частку пам’ятників, якими Харків вшанував заслуги видатних діячiв української історії та культури. Якщо ж бути вже зовсім точним, то можна сказати й так: лише завдяки ініціативі та наполегливості цього кмітливого чоловіка у місті з’явилися гранітні погруддя та меморіальні дошки багатьом геніальним землякам. Але мученицька «Україніада» 89–річного майстра триває і далі. Наразі він наполегливо бореться за появу в Харкові пам’ятника Лесю Курбасу.