Від місцевих жителів приховати таємниці найважче, тому коли на нафтобазі, розташованій поблизу великого населеного пункту на сході Вінницької області, спритні ділки розгорнули нелегальне нафто­перегінне виробництво, воно швидко потрапило в поле зору податкової міліції. Щоправда, з реалізацією оперативної інформації там не поспішали — спочатку вивчили схеми завезення сировини та продажу кінцевого продукту, який розподіляли по автозаправках Тростянецького району, виявили учасників незаконної обрудки. Коли ж настала заключна фаза операції, оперативники на воротах нафтобази затримали одразу два автотягачі, кожен з яких буксирував по дві цистерни сирої нафти. Тоді ж зупинили вантажівку, що вивозила з підприємства мазут.

Низка енергозберігаючих проектів, реалізованих на комунальному підприємстві «Вінницяміськтеплоенерго» (а воно забезпечує 85 відсотків від потреб обласного центру в теплі), дозволила не лише зекономити понад мільйон гривень, а й заробляти гроші в незвичний спосіб. Більше того: у місті на рівні влади озвучується питання про можливе зниження тарифів за тепло для населення.

Зазвичай городяни своїх архітекторів не знають. Щодня бачать плоди їхньої діяльності, нерідко по–справжньому неповторні, і — за окремими винятками — уявлення не мають про людей, які створили урбаністичний простір довкола. Якщо запитати, наприклад, пересічного вінничанина, хто йому відомий з авторів проектів, за якими зводились найпомітніші будинки в обласному центрі, то у відповідь почуєте лише два імені. Першим назвуть цивільного інженера Григорія Артинова, під керівництвом якого Вінниця отримала власне неповторне обличчя на початку двадцятого століття (його ім’ям навіть названо одну з центральних вулиць).

Другим, без сумніву, стане наш сучасник Юрій Плясовиця. За останні двадцять років за робочими проектами, виготовленими в його персональній архітектурній майстерні, збудовано 260 споруд. Більшість із них розташовані у Вінниці та області, але багато замовників приїжджали з інших регіонів, так що втіленими в матеріалі проектами з брендом «Ю. Плясовиця» милуються мешканці Києва, Дніпропетровська, Хмельницького, Севастополя, Житомира, Бердичева — перелік можна продовжувати і продовжувати. А коли додати ще низку архітектурних творів Плясовиці, реалізованих у попередній період (зокрема, в інших республіках Радянського Союзу),то загальне число сягне трьох сотень.

Відходячи від банківської каси зі щойно отриманою готівкою, організатор масштабної конвертаційної оборудки і на гадці не мав, що на виході його чекають співробітники податкової міліції, а затримання — то лише спусковий механізм операції, ретельно спланованої заздалегідь. Не встиг ще затриманий дістати з сумки 173 тисячі гривень (ще одна порція грошей, що на замовлення виводилася в тіньовий обіг), як групи оперативників уже вирушили до нього додому і на підконтрольні йому фірми. Обшуки звалилися, як сніг на голову, тому компромат знищити не встигли — в руки слідчого потрапили чисті бланки фінансових документів із відтисками печаток і підписами посадових осіб підприємств, записники з відомостями про зняття готівки з рахунків та її подальший розподіл, копії платіжних доручень тощо...

Пересічні відвідувачі ринку в місті Калинівка на Вінниччині ніколи б не подумали, що мікроавтобуси, з яких реалізатори жваво торгували цукром, — то лише прикриття для набагато серйозніших оборудок. Тільки невелика кількість причетних до «лівого» бізнесу знали, що за мішками з цукром стоять великі картаті сумки, вщерть заповнені пляшками–«півторашками» з горілкою місцевого розливу і призначені для інших покупців. Для того щоб накрити групу мокрим рядном, співробітники податкової міліції кілька місяців «вели» зловмисників, а потім оперативники одномоментно нагрянули до чотирьох фігурантів справи.

Інформація про те, що на Вінниччині при одержанні хабара затримали одного з міських голів, з’явилася в інтернеті буквально через кілька годин після операції, однак точнішу географічну прив’язку оперативні служби розсекречувати відмовились. Як встановила «УМ», ідеться про місто Немирів, відоме у світі розкрученою горілчаною компанією.

Питання про встановлення у Жмеринці пам’ятника співробітникам підпільної газети, розстріляним окупантами у грудні 1943 року, порушували не раз. Його історія почалася ще в 60–ті — тоді при знесенні в Тирасполі будинку, де в роки Другої світової розміщувалася в’язниця, робітники знайшли схованку з листами, записками на волю та щоденниками в’язнів. П’ять листів із тієї схованки зацікавили випускника журфаку Львівського університету Михайла Пащенка, який зайнявся пошуками матеріалів про їхнього автора — журналіста Костянтина Грищенка.

Коли о другій годині ночі в Могилів–Подільський міськрайвідділ внутрішніх справ надійшов сигнал про пограбування на вулиці, черговий не очікував, що до ранку надійдуть ще чотири аналогічні дзвінки. А вранці до міліції з’явилися ще двоє потерпілих із заявами про злочини, скоєні за такою самою схемою: юнаків, які пізньої пори поверталися додому, на вулиці перепиняла група кремезних однолітків і відбирала гроші, «мобілки», ланцюжки та інші цінні речі. Один із потерпілих спробував чинити опір, але його збили на асфальт і почали «виховувати» ударами ніг.

Чи зустрічали ви фотографів, які б отримали звання «Заслужений діяч мистецтв України»? Ризикну припустити, що в абсолютній більшості випадків співрозмовники скажуть «Ні». Людей із фотокамерою набагато легше побачити в переліку «заслужених» серед працівників сфери побутового обслуговування або журналістики, а от серед митців їх — лічені одиниці. Вінничанин Зорій Файн потрапив до таких винятків після того, як його світлини склали візуальний блок ошатного презентаційного видання «Золота підкова Черкащини». Однак у творчій біографії майстра світла і тіні воно було тільки одним епізодом.

Пересічному громадянину Ганс Крістіан Андерсен відомий передусім як автор казок, з якими входило в життя не одне покоління. А от якби він їх не писав — чи знав би про нього світ? Жителі Скандинавії переконливо стверджують: «Так!». І в Данії, і в інших країнах досі читають вірші, романи, драми, дорожні нотатки, що вийшли з–під пера вдумливого спостерігача за життям, і вважають його літературним класиком. Навіть сам Андерсен теж довго ставився до своїх казок як до розваг на дозвіллі і тільки тоді, коли вони раптом набули популярності, почав активніше розробляти цей жанр, який і став вершиною творчості.