Вiн був i залишається найзагадковiшим поетом свого часу. Єдине, що можна сказати про нього достеменно: йому аж нiяк не пасує поняття «радянський поет».

У серединi шiстдесятих рокiв я працював кореспондентом республiканської молодiжної газети «Комсомольское знамя». 14 сiчня 1966 року, згiдно з редакцiйним графiком, менi випало бути черговим по номеру.

Улiтку 1913 року один iз засновникiв Московського художнього театру Володимир Немирович-Данченко ввiйшов до кабiнету iншого засновника цього ж театру Костянтина Станiславського й мовив пiднесеним тоном:

Усе сталося, як це часто буває в життi, спонтанно. Головний режисер Київського академiчного театру iм. Івана Франка Сергiй Данченко, перебуваючи на Всесоюзному з’їздi театральних дiячiв, несподiвано потрапив на центральну в Москвi Манежну площу.

Коли Путiн i його оточення розробляли плани вiдторгнення Криму, вони спрямували нищiвну критику на одну-однiсiньку людину. Зрозумiло, не рядову, а надiлену свого часу усiєю повнотою влади.

Перше, що вражає того, кому пощастить поспiлкуватися з панi Есрою Шакар — її пристойне володiння українською мовою. Усе стане зрозумiлим, якщо скажу, що панi Шакар вiсiм рокiв працювала в посольствi Туреччини в Українi i офiцiйна її посада — аташе з питань культури, туризму та iнформацiї посольства Турецької Республiки в Українi.

Голова Київського мiськвиконкому Іван Савич Шевцов щойно закiнчив прийом громадян. Вiн викликав службовий автомобiль, аби поїхати додому. Раптом дверi кабiнету вiдчинилися i секретарка мовила розгубленим голосом: «До вас письменники...»

Бiля посольства Вiрменiї в Українi я познайомився з людиною, яка вiдрекомендувалася дещо незвично: «Ашот Айрапетян, українець».

Анi у вимовi, анi у виглядi його не було навiть натяку на українське. І тодi, зрозумiвши мiй подив, Ашот розчинив кейс i простягнув медичну склянку, на якiй значилося: «Український науково-дослiдний iнститут гематологiї i переливання кровi, м. Київ».