Нарешті стали відомі остаточні висновки комісії, що розслідувала аварію на Горлівському хімічному об’єднанні «Стирол» (шестеро загиблих, десятки постраждалих). Безпосередньою причиною трагічної події визнано дефект трубопроводу високого тиску, змонтованого ще за радянської доби: саме звідти вирвалася хмара отруйного аміаку, нищачи все живе на своєму шляху.

Нинішній купальний сезон на азовському узбережжі, на жаль, традиційно не обходиться без надзвичайних подій на воді. З останньої трагічної хроніки: 53–річний рибалка–аматор, що приїхав у відпустку з Донецька, вирушив на світанку ловити бичка — і зник безвісти.

В Українську, мікроскопічному шахтарському містечку, що майже загубилося серед донецького степу, розповіли мені місцеву бувальщину. Не ту, якою свого часу вже поласувала вітчизняна преса, про бетонного Леніна з головою «на два номери» меншою за норму. Іншу історію — про бабцю, яка в тотальну ожеледь, що трапляється, мабуть, лише на Донбасі, та ще й при «фірмовому» вітрюгані, подалася на пошту отримувати пенсію. Коли пішов льодяний дощ, старенька відкрила парасольку — тут її і понесло, наче серфінгістку, промчало на швидкості по головній вулиці, винесло за околицю та там кинуло у стіг соломи. Бідолашну шукали цілу ніч, та віднайшли живою, бо була вдягнена у справжнє пальто на ватині, не якомусь там благенькому синтепоні. Усе це цілком могло статися насправді, адже в Українську в який бік не підеш, через три хвилини опинишся «в полях».

Засновник цього унікального для Донбасу закладу отаман Українського реєстрового козацтва Юрій Гілевський певен, що насамперед дякувати треба місцю, де розмістилася ця не­звична для індустріального краю кінна застава. Мовляв, саме тут колись три тисячі запорожців підстерегли та розбили наголову 15–тисячний загін татар–загарбників. Поруч, у яру, місцевий козак Іван Головатий вказав рудознавцю Григорію Капустіну пласти кам’яного вугілля, з чого й почався Донбас. А криниці в окрузі винятково цілющі.

Голова Донецької облдержадміністрації Андрій Шишацький наважився публічно визнати те, що давно перестало бути секретом для жителів регіону: індустріальний край поступово сповзає в прірву економічної стагнації, споживаючи більше, ніж заробляє. Зокрема, як підрахувало обласне Управління статистики, загальний обсяг виробництва з початку поточного року впав майже на 10 відсотків, а, наприклад, у багатому на святкові дні травні взагалі ледь сягнув 86% порівняно з тим, що було минулоріч. Чергова хвиля кризи особливо сильно зачепила машинобудування, де падіння показників становить 20,7%, сферу видобування неенергетичних корисних копалин та розроблення кар’єрів — на 17,8%, транспорт — на 15,6% , виробництво електроенергії — на 9%. Експорт товарів із Донецької області склав 4309,8 млн. доларів, або 87,4% до попереднього 2012 року, також не вельми успішного.

Наслідком стрімкого економічного штопору став факт перевищення на 2,7 млрд. гривень загальних збитків підприємств області над отриманими ними ж прибутками. Що це означає простими словами, годі, мабуть, пояснювати: колишній «промисловий локомотив», що задавав темп усій «господарці» країни, нині міцно усівся на шию державному бюджету.

Верховна Рада ухвалила постанову про святкування 200–річчя з дня народження «засновника Донецька» Джона Юза. Причому цього разу несподівану активність проявили опозиційні депутати. Обізнані люди в столиці підказують, що, мовляв, поступку «донецьким» зроблено в обмін, зокрема, на 80–річний ювілей поета–дисидента Симоненка. Навряд чи сам Василь схвалив би проведення казенного урочистого зібрання за участі можновладців, які його віршів точно не читали. Тож чи адекватною була рокіровка?

Спробуємо розібратися. Енциклопедія підказує, що Джон Джеймс Х’юз (англ. John James Hughes) народився 1814 року в містечку Мертір–Тідвіл, Велика Британія. Змолоду почав працювати на сталеливарному заводику, де його батько був обер–майстром. Через роки Джон дослужився до директорського крісла на потужному металургійному підприємстві, яке спеціалізувалося на військових замовленнях. 1868 року великий контракт на броню для Кронштадта привів 55–річного інженера до царської Росії, в Донецькі степи...

Не встигла маріупольська влада відзвітувати про готовність міських пляжів до купального сезону, як трапилася неабияка неприємність: після шторму на березі було зафіксовано так звані «чорні піски» з підвищеною радіоактивністю.

Відразу аж сім авторитетних громадських організацій шахтарської столиці виступили з публічною заявою про конфлікт навколо так званої Громадської ради, що створюється при Донецькій облдержадміністрації згідно з постановою Кабінету Міністрів від 3 листопада 2010 року.

«Створюється» — в даному разі не помилка, бо представницькому органу від місцевої громади, який мав би давати поради чиновникам (та й контролювати їхню діяльність), все якось не щастить народитися по–справжньому.

Донецькій громадськості стало відомо, що місцевий монополіст у постачанні питної води — комунальне підприємство «Вода Донбасу» — готує шокове, відразу на 80 відсотків, підвищення тарифів на свою продукцію. Вже відправлено звернення з відповідною пропозицією до Національної комісії з регулювання комунальних послуг. Директор фірми Вадим Котов скандальну звістку аж ніяк не спростував, аргументувавши погану для донеччан новину тим, що «Вода Донбасу», мовляв, працює собі у збиток, відпускаючи життєдайну вологу споживачам за цінами, що майже удвічі нижчі за собівартість. Та ще й міста і селища індустріального регіону не платять за спожите, від чого утворився борг у 320 млн. грн.

У свою чергу донецькі водопостачальники завинили за електрику приватній компанії Ріната Ахметова «ДПЕК Донецькобленерго» понад 700 млн. грн. Там із боржником панькатися не стали, а демонстративно опломбували технічне обладнання водогонів у восьми містах Донеччини, зокрема Маріуполі, Слов’янську, Артемівську, Харцизьку та самому обласному центрі. «Вода Донбасу» ж оголосила про суттєве скорочення подачі води населеним пунктам — неплатникам, а також про можливу відправку своїх працівників у безкоштовні відпустки. Словом, мають місце всі ознаки гострої кризової ситуації, яку комунальники мусять якнайшвидше ліквідувати. Ясна річ, рахунком чергового підняття цін. От тільки не всі в регіоні тому відчайдушному воланню «Рятуйте, тонемо!» повірили.

Біографія Людмили Огнєвої багата на географічні назви. Дівчина родом із Вінниччини, але сталося так, що доля закинула родину на Донбас. Після закінчення школи подалася «за компанію» з подругою поступати до технічного вишу в російський Воронеж. Згодом отримала розподілення на радіозавод десь за Уралом, потім викладала в Донецькiй політехніці та працювала в одному з конструкторських бюро «шахтарської столиці». Та й зараз ця немолода вже жінка невтомно подорожує Україною, а то й за її межами, пропагуючи унікальне народне мистецтво «живопису нитками», розкриваючи всім бажаючим його потаємний зміст.