Легкість перекладу

Українська і словацька літератури мають багатий досвід взаємних перекладів. Досить сказати, що в повоєнні часи словацькою мовою виходили твори Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Івана Франка, Ольги Кобилянської, Гната Хоткевича, Василя Стефаника. Ще більше перекладали сучасників — Олександра Довженка, Олеся Гончара, Михайла Стельмаха, Юрія Мушкетика, Григора Тютюнника, Павла Загребельного, Віталія Коротича, Ліну Костенко та ін. Словацький читач мав змогу ознайомитися не тільки з класичними зразками української прози та поезії, а й пригодницьким жанром у книжках Ростислава Самбука чи Володимира Малика. Тож українська література словацькою мовою була представлена доволі повно. Це пояснювалося не тільки тим, що наші країни разом будували соціалізм в одному політичному блоці та існуванням великої української меншини у Словаччині. Ще й була певна домовленість, за якою словацьких письменників також широко перекладали в Україні.

Єпископ Карпатської України

Єпископ Карпатської України

До найвидатніших представників української діаспори в колишній Югославії належить єпископ Діонізій Няраді. Він вивчив стількох студентів у семінаріях Львова, Ужгорода, Риму, особисто шукаючи для них кошти на навчання, що чи не вся міжвоєнна українська інтелігенція Югославії вважала себе його учнями. Він був єпископом Карпатської України у найдраматичніший момент історії краю. «Ніяк не можу забути той добрий і благий народ, веселий і відвертий, сильний, здоровий і бистрий, — казав він уже після поразки Карпатської України. — Цілий час думаю про них і завжди вони є перед моїми очима».

Угорська акція виявилася «золотою»

Результат першого туру виборів на Закарпатті — перемога Віктора Януковича — виявився несподіваним для багатьох закарпатців. Адже за останні п’ять років найзахідніша область України голосувала за «помаранчевих», які в більшості країн асоціюються насамперед із європейським вектором, і на минулих виборах до ВР тут переміг блок Віктора Ющенка. А нинішня перед­виборча кампанія Януковича в краї нічим особливим примітна не була (хоча Партія регіонів таки має свою обласну газету, на відміну від БЮТ).

Бабуся–слідопит

Її книжки відразу привернули увагу якоюсь незбагненною свіжістю. Не було в них ні засушеного академізму, ні поширеної нині компіляції–списування. Було те, чого нині в історії, можливо, потрібно найбільше: мінімум власних суджень і максимум фактажу. З усього було видно, що дослідник не переказує вже загальновідоме, а прагне подати нову інформацію. Тому будучи в Хусті, не міг пропустити нагоди, аби познайомитися з Тамілою Висіцькою.

У чужий монастир із нашим уставом

У чужий монастир із нашим уставом

Двоповерхова ошатна будівля монастиря сестер–служебниць розташована відразу за кафедральним собором у селі Руський Керестур. Це поселення у Сербії відоме тим, що заснували його вихідці з Закарпаття ще в 1751 році. Відтоді тут живуть наші далекі «родичі». Хату під монастир подарувала сестрам самотня набожна жінка. З тих пір свята обитель суттєво виросла.

Мій тутешній проводир — панотець Михайло Малацко — натискає ґудзик дзвінка, і нам відчиняє молода черниця, яка, угледівши нас, аж розцвітає.

Ми проходимо до затишної кімнати і через хвильку до нас виходить усміхнена старша монашка у темно–синіх шатах та чорній хустці, гарно зав’язаній на маківці. «Сестра Юлія Бойчук, настоятелька Провінції святого Йосифа згромадження Сестер–служебниць непорочної Діви Марії», — представляється вона. Ми з отцем сідаємо на канапі. Господиня частує нас «соком». (Так у Воєводині називається будь–який солодкий напій — чи то газована вода, чи компот).

ґуд бай, Мішель

ґуд бай, Мішель

...Ми зустрілися у порошковській кав’ярні «Фест». І хоча вже було досить зимно, Мішель прийшла у грубому светрі, а не в куртці. Усміхнена дівчина в окулярах і з русявим пишним волоссям просто випромінювала радість і тепло. Все це вельми контрастувало з негодою, набундюченими обличчями хлопців у сільській кав’ярні та й загальною ситуацією у Порошково. Невже хтось може отримувати задоволення від життя у цій, як комусь здасться, дірі? Виявляється, може. Для цього треба просто народитися не тут.

Померанцев і син

Недавно в Ужгороді демонстрували творіння двох Померанцевих: Ігоря і Петра, батька і сина. І, як не дивно, між баченням України двох найближчих родичів пролягла доволі помітна різниця. І причина різної «оптики» — у відчутті своєї приналежності до цієї землі.

Сусіди, давайте жити дружно!

Сусіди, давайте жити дружно!

Два роки тому «Україна молода» вже писала про складну криміногенну ситуацію, яка склалася в найбільшому селі Перечинського району на Закарпатті (див. номер за 7 грудня 2007 р.). Незаконні вирубування лісу тут сягнули катастрофічних розмірів. Після нашої публікації прокуратура зафіксувала їх на сотні тисяч гривень. Майже всі вони, як свідчать протоколи про затримання, здійснені волохами — мешканцями села, які живуть табором, мов цигани. До речі, волохи і цигани складають третину села. Селянам жити з такими сусідами вкрай важко...

Сила з граніту

Сила з граніту

На 110–ту річницю з дня народження Івана Фірцака (Кротона) в центрі села Білки відкриють давноочікуваний монумент цьому легендарному закарпатцю. Прозваний у народі Іваном Силою, білківський силач виступав у 64 країнах світу, дивуючи всіх міццю свого тіла й духу. На жаль, за радянської влади відомий спортсмен та циркач перебував у тіні. Причиною було те, що його старший син Іван, чемпіон України з боксу, відсидів у концтаборах за створення в рідному селі осередку ОУН.

«Я віддаю його Україні»

«Я віддаю його Україні»

Про цю людину ще писатимуть книжки та зніматимуть фільми. Йосип Тереля належав до найвідоміших українських дисидентів. Мало кому з них довелося на собі «скуштувати» увесь набір репресивної системи — концтабори, «психушки», камери–одиночки, заслання і, нарешті, видворення із СРСР. Загальний термін переслідувань — 23 роки. Його прізвище довгий час паплюжилося зі сторінок комуністичної преси. А поміж тим, єдине, чого хотів уродженець села Келечин на Міжгірщині, аби Україна була українською.