Якось жодне з американських свят, що довелося спостерігати тут, не викликало такого щирого зацікавлення, як Великдень. Очевидно, тому що ті, інші, празники — День подяки, Різдво, День святого Валентина — несуть знайомі, а тому зрозумілі символи: це родинні збори за столом, Санта Клаус (Святий Миколай, Дід Мороз), та й легенда про патрона закоханих швидко адаптувалася у нашому традиційно християнському середовищі. Основним же атрибутом Великодня в Америці є кролик. Навіть Кролик (з великої літери). Великдень тут — це День Кролика.

Одним із популярних місць сімейного відпочинку в окрузі Лос–Анджелес є іподром «Санта–Аніта Парк» (Santa Anita Park) — відома арена престижних перегонів, розташована в місті Аркадія. «Пригадую, якось тато зібрався на іподром. У ніч перед тим мені приснився сон про коня, і кінь саме з таким ім’ям мав виступати наступного дня. Ставки на нього були дуже низькі, але батько все ж мене послухав і в результаті виграв 50 доларів», — така неймовірна історія з 1950–х, почута від місцевої мешканки, — не рекламний трюк. Вирісши, жінка усвідомила, що переможці сняться тільки раз у житті, і позиціонувала для себе іподром як місце, де можна влаштувати чудовий пікнік із сім’єю. Хоча закластися на пару доларів на коня з промовистим ім’ям — типу Shining Son (Блискучий Син) — ніхто не забороняв.

Чим би зайнятися погожого весняного дня в Лос–Анджелесі, коли відчуваєш, як душа починає скиглити за чимось рідним, знайомим, і вже немає значення, чи це дотик до залишеної вдома книги улюбленого українського видавництва, чи смак хрумкого консервованого бабусею огірка? Виявляється, можна, наприклад, на один вечір солідаризуватися з близькими з України, які потерпають від затяжної зими, і піти померзнути з пару годин на хокейній грі.

Мила Тетянко, твоя історія про те, що книга рятує світ, змусила мене усміхнутися і… здивуватися. Виявляється, коли ти так глибоко занурилася у спогади Ірини Жиленко, що проігнорувала можливість розігріти себе сваркою із водієм поламаного автобуса десь посеред засніжених полів Чернігівщини, я доторкнулася до твоєї улюбленої «Поліанни». Місце, де знайшлася книжка про дівчинку, яка намагалася сприймати життя «з кращого боку», на сьогодні — одна з родзинок богемного Лос­Анджелеса.

Одна з моїх бага­тьох красивих і розумних тіток, та, що потрапила в тренд і здобула неабиякий досвід роботи за кордоном, якось видала тираду в такому дусі: «Ті українки! Не встигли влаштуватися на роботу, як почали випікати й виліплювати своїм роботодавцям. Тим, звісно, сподобалося, тепер немає куди дітися — треба старатися. Немає дурних, я не така!». Якби вона потрапила в Штати, гадаю, шанси застосувати цю мудрість у неї були б мінімальні.

Дорогий Кррр, у своєму останньо­му листі ти просив мене ділитися свіжими враженнями. Хоча те, про що я хотіла би тобі розповісти, не так «свіже», як «настояне» — мене не перестають дивувати їхні посмішки і запитання типу «Як справи?». Гадаю, щось подібне відчували наші радянські люди, коли потрапляли у закордонний супермаркет: різноманіття й різнокаліберність товарів у яскравих обгортках їх просто засліплювали. Мене ж засліплюють ці американські посмішки (опис асортименту їхніх супермаркетів відкладаю до наступного разу). У обох випадках — культурний шок!

Уже місяць будь–які новини, дотичні до «оскарівської» теми, американські медіа подають щедро і під різними кутами зору. Зараз «лінія фронту» підійшла впритул, і частка рекламних телероликів–номінантів на ключові нагороди (кращий фільм, кращий режисер тощо) критично збільшилася, деякі з них перетворилися на півгодинні промозвіти. У фешн–оглядах звертаються до найвдаліших та найпровальніших зіркових луків на червоній доріжці попередніх років та прогнозів, сукню від якого кутюр’є та чи інша актриса «вдягне» у неділю, 24 лютого, на 85–ту церемонію вручення «Оскарів». Від думки, скільки грошей вкладено в цю індустрію, стає гаряче! Тож чи можна засуджувати дещо наївне бажання обивателів на власні очі побачити шик і блиск цього найпопулярнішого у світі ярмарку марнославства? Щоправда, з роками наблизитися до «дядька Оскара» стає не так просто.

Ви запитуєте, як життя в Ел–Ей? Як зав­жди — сонячно, тепло, привітно. Настрій роблять і сонце на небі, і люди на землі. Хоча, звісно, бувають дощі та заморозки, а градус суспільного розуміння може опуститися нижче бажаного. Каліфорнія — це поєднання південної життєрадісності й слідування рамкам закону, що притаманне здебільшого північним широтам. Такий собі кліматично–правовий оксюморон. З одного боку, каліфорнійці живуть у відповідності до теорії Монтеск’є (великою мірою дається взнаки Мексика під боком), з другого — будучи дітьми Вашингтона й Лінкольна, вони глибоко шанують право, інколи, як нам може здатися, аж занадто глибоко.

Живучи неподалік «фабрики мрій», Голлівуду, неможливо не перейматися кіно. Тут фраза «Життя — театр» цілком логічно перетворюється на «Життя — кіно», і плювати, що не та тепер Фабрика (економічна криза відзначилася тут тим, що багато студій закрилися, а доступ до атракціонів обмежився драконівськими цінами, плюс підвищеними засобами безпеки після 11 вересня) і що Голлівуд — насправді не надто благополучний район, туди ввечері бажано не потикатися. Проте вже трохи більше ніж за тиждень у тому ж таки Голлівуді на однойменному бульварі у театрі «Долбі», раніше відомому як «Кодак», знову роздаватимуть безцінні «Оскари», де відзнаки можуть дістатися цілком небуденним подіям нашого буденного життя (як, наприклад, про захоплення бен Ладена у жорсткому фільмі Zero Dark Thirty чи потопу в Луїзіані у пронизливо–магічній стрічці Beasts of the Southern Wild).

Коли після мелодійної увертюри піднялася завіса, публіка видихнула: ох! нарешті. Балет, що сто років тому наробив стільки шуму, а потім зник на десятиліття, тепер на сцені, просто перед тобою! Хоча для сонячного Лос–Анджелеса екзотична історія про те, як прадавні язичницькі племена прощалися із лютою зимою і славили перше весняне сонце, не така вже й дивовижа. У 1987 році чиказька балетна компанія The Joffrey Ballet уперше презентувала «Весну священну»: відомий твір композитора Ігоря Стравінського поставлений відповідно до оригінальної хореографії Вацлава Ніжинського.

Саме Ніжинський, «бог стрибка», а не Стравінський, який жив і працював у Лос–Анджелесі майже 30 років, починаючи із 1940–го, став відправною точкою промо–кампанії, що супроводжувала американську постановку, адже його оригінальна версія вважалася втраченою після невдалої прем’єри у Парижі 1913 року. Тоді публіка культурної столиці світу не сприйняла авангардного балету — засвистала. За містичним збігом, відлуння того удару через 70 років відчули на іншому боці планети: після прем’єрної вистави The Joffrey Ballet наступного ранку Лос–Анджелес похитнувся від землетрусу. Тому вже у ХХІ столітті публіка, що першого лютого прийшла на «Весну священну», поглядом «промацувала» перекриття монументальної будівлі Dorothy Chandler Pavilion і піджартовувала: «Сподіваємося, цього разу обійдеться без землетрусу».