Село Великі Сорочинці, що поблизу Миргорода, для більшості з нас асоціюється передусім зі знаменитим ярмарком. Хоча саме тут, у будинку лікаря Михайла Трохимовського, народився і провів перші тижні свого земного буття Микола Гоголь. Нагадаємо, що сюди, до знаного на всю округу фахівця–медика, батько довгоочікуваного Нікоші привіз дружину після того, як її перші двоє пологів закінчилися смертю немовлят...

У 1929 році саме в тому будинку відкрили перший на теренах України державний літературно–меморіальний музей Гоголя. Однак минулу війну він не пережив: 1943 року безцінну споруду фашисти зруйнували вщент, експонати спалили. Тож у 1951 році музей відкрили вже у ново­збудованому приміщенні, яке стояло на місці історичного будиночка, було схожим на нього, але відчутно більшим за «оригінал». Ще одна масштабна перебудова «наздогнала» цю унікальну скарбницю пам’яті зовсім недавно. Приурочили її до 200–річчя класика, яке відзначали 1 квітня 2009 року.

Утiм, за нехорошою українською традицiєю, «коробку» з горем пополам, з деякими будiвельними недоробками, здали, а от на її суть, тобто на модернiзацiю експозицiї, яка б вiдповiдала новому, бiльшому за «оригiнал», примiщенню, грошей не видiлили...

Креслення чотирьох храмів Харківської губернії, датовані початком минулого століття, були виставлені на російському інтернет–аукціоні «Молоток. Ру» у січні цього року. Власник рідкісних документів виступав під «ніком» «heppy_star 17» і просив за кожен по 200 доларів стартової ціни. Можливо, ця історія і не набула б широкого розголосу, якби краєзнавець Микола Дуда не впізнав у одному з цих креслень документ, що зберігався у фонді №4 Харківського архіву. У результаті проведеного розслідування стало відомо, що раритети з обласного сховища зникали й раніше. Причому нерідко за досить смішні гроші.

Перше дерев’яне творіння Владислава Городецького на території Черкащини — приміщення земської лікарні — автор цих рядків відкрив для себе несподівано. Сталося це тоді, коли в давньому козацькому селі Мошни, розташованому на півдорозі між Черкасами й Каневом, збирав матеріали про побудову тутешніми майстрами першого на Дніпрі плоскодонного пароплава «Бджілка», спущеного на воду ще в 1823 році. Розповідаючи про інші цікаві факти, пов’язані з історією Мошен та довколишніх сіл, директор місцевої станції юних техніків, краєзнавець Микола Якименко назвав кілька відомих в Україні та за її межами прізвищ, зокрема й архітектора Владислава Городецького.

Зранку Чигирин закутаний у суцільний туман. Він густою пеленою накриває всю його центральну частину, дістаючи аж до висоти крутих схилів Замкової гори. Тож здалеку, коли в’їжджаєш у місто, здається, ніби пам’ятник гетьмана з булавою у руці стоїть не на горі, а просто на хмарах. Тільки ближче, вже на мосту через Тясмин, туман помітно розсіюється і праворуч, навпроти приватних осель, із сіруватої димки вимальовується резиденція Богдана Хмельницького. Її почали зводити у 2004 році, але так і не закінчили, деякі будівлі вже навіть руйнуються. Нині важлива історична будова заморожена — у держави немає коштів.

Днями у Полтавському краєзнавчому музеї на відзначенні його 120–річчя представили результати роботи трирічної спільної археологічної експедиції фахівців музею та місцевого Національного педагогічного університету ім. В. Короленка, які досліджували рештки Успенської церкви у селі Лютенька Гадяцького району.

П’ятнадцять років тому над древнім Лучеськом зазвучав неповторний багатоголосий передзвін: у світлі великодні дні дзвонарі з різних куточків Волині вперше славили разом Воскресіння Христове. Так було започатковано фестиваль дзвонового мистецтва «Благовіст Волині», що згодом став всеукраїнським. Нині фестиваль змінив свої часові рамки, його проводять у серпні, коли Луцьк святкує день міста і День незалежності України. Цьогоріч проводитиметься вже п’ятнадцятий за рахунком фестиваль. Місце його проведення залишається незмінним — Луцький замок або замок Любарта. Кожен, хто переступає середньовічну браму й потрапляє на замкове подвір’я, не може не звернути увагу на дерев’яну дзвіницю із дзвонами, встановлену порівняно недавно. Це сучасні дзвони, виготовлені майстрами Нововолинського ливарного заводу, на яких і вправляються у майстерності учасники «Благовісту». Та варто пройти трохи далі, піднятися крутими дерев’яними східцями на верхні яруси Владичої вежі, як потрапите у справжнісіньке царство старовинних дзвонів. Тут, у товстих середньовічних мурах, знайшов свій надійний прихисток перший і єдиний в Україні Музей дзвонів, який діє вже чверть століття. Його експозиція представлена колекцією дзвонів з Волині та інших областей України, а також із Польщі, Австрії, Румунії, Росії.

Двадцять років тому в Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького відкрили Музей українського рушника. Сьогодні в експозиції цього музею, який його засновниця — професор Світлана Китова — називає полотняним літописом України, на огляд відвідувачів виставлено більше п’ятисот вишитих рушників кінця XIX — початку XX століть. Ще стільки зберігається в запасниках цього унікального музею.

Зміївщина — це казковий край і в прямому, і в переносному значенні цього слова. У переносному — тому що береги Сіверського Донця, устелені віковими лісами, вже самі по собі нагадують казку. А в прямому — тому що саме тут, за давнім повір’ям, жив ненаситний Змій Горинич, якому раз у рік мешканці тоді ще древньоруського містечка змушені були приносити данину з молоденьких красунь. Про цю та багато інших легенд сьогодні ще можна почути у місцевому краєзнавчому музеї. Але цій казці невдовзі може настати кінець, бо не вписалася у жорсткі реалії теперішньої руїни.

Одну з кращих колекцій Націо­нального історико–етнографіч­ного заповідника «Переяслав» викидали цього року з приміщення саме в Страсний четвер. Бо на Великдень батюшка запланував відслужити там всеношну. Адже приміщення будувалося як Михайлівська церква. І це природно, що в церкві мають відбуватися богослужіння, а не розміщуватися музейні експозиції. Утім упродовж чотирьох років, що Московський патріархат претендує на козацьку церкву святого Михайла, він так і не спромігся, згідно з чинним законодавством України, забезпечити музей іншим приміщенням. Тепер унікальна колекція розкішного старовинного одягу і килимів Середньої Наддніпрянщини, що має світову цінність, опинилася у непристосованій будівлі і переважно недоступна для відвідувачів. Чому ж церковну структуру, що «відділена від держави», не спинила дирекція Національного заповідника та Міністерство культури України?

Минувшина нагородила Луганщину не такою вже й значною кількістю видатних архітектурних та історичних пам’яток. Та й ті ховаються у глибокій провінції, «замаскувавшись» для надійності зеленню своїх старовинних парків. Які з часом встигли перетворитися мало не на лісові хащі. Не виключено, це їх і врятувало від остаточного зникнення.