Без перебільшення, Яворівський полігон добре відомий на теренах нашої Батьківщини. Його територія у 240 квадратних кілометрів ідеально облаштована під практичні військові тренування. Саме тут щороку по кілька разів відбуваються різні міжнародні навчання. А на початку червня на полігоні відбуваються випускні екзамени майбутніх українських офіцерів. Повноправним господарем тут є Академія сухопутних військ України ім. гетьмана Петра Сагайдачного.

В Україні є всього 10 жінок, які вміють керувати військовими літальними апаратами. Дві з них служать у військовій частині в містечку Броди Львівської області. Коли я їхала на зустріч iз жінками­пілотами, в голові крутилися американські фільми про жінок у війську з поголеною налисо Демі Мур чи фотографії з ізраїльської армії, де жінки також є військовозобов’язаними. Утiм те, що я побачила і почула, не зрівняється ні з одним голлівудським фільмом.

Зенітний ракетно–гарматний комплекс «Тунгуска» — бо­йове дітище кращих військово–інженерних умів 70–х років, яке у незначній кількості одиниць лишилося Україні в спадок від Радянського Союзу. Влітку цей комплекс стоятиме на варті Євро–2012. А минулого тижня українські військові покликали журналістів на Чернігівщину, аби довести: незважаючи на те, що Росія хоче замінити цю машину на сучаснішу, у наших «Тунгусок» порох у снарядах не відсирів. І небо над українськими стадіонами, мовляв, буде мирним. За задумом влади, «Тунгуски» поставлять на варті спокою вболівальників під Харковом, Донецьком та Києвом. Основне завдання — збивати літаки та вертольоти, які можуть викрасти терористи на якомусь з аеродромів України (якщо, звичайно, вони матимуть такий задум і злетіти їм вдасться).

Після стрільб контрактники отримали від начальства оцінку «добре». Вони у захваті від «Тунгусок», які, між іншим, добре показали себе у Чечні, і обіцяють: у разі чого, не підведуть.

Ця вкрай гірка історія супроводжує майже два десятки років Михайла Сухорука, колишнього прапорщика–контрактника, класного спеціаліста–механіка з авіаційного озброєння військової частини 65244, винищувального авіаційного полку. Тепер він прикутий до ліжка хворобою на цукровий діабет і його «похідним» букетом інших захворювань: осліп і не може ходити. Ветеран Збройних сил України, прирівняний за пільгами до учасників війни, тепер уже у свої 80 років, кинутий до бюрократичної безодні «виживання» своїми ж, колись «рідними» військовими медиками та прокурорами гарнізону й округу, міністерськими чиновниками й народними депутатами Верховної Ради, гарантом його прав Верховним головнокомандувачем Збройних сил Президентом України Віктором Януковичем. До всіх він звертався письмово.

Кастель добре помітна з автотраси Сімферополь—Ялта, а ще ліпше — з пляжів алуштинського Професорського куточка. Дай волю нашим спраглим до пригод туристам–мандрівникам — певен, вони залюбки перетворили б її на свою Мекку, враховуючи доступність (до ялтинської автотраси якихось півтора кілометра), неповторний ландшафт iз видом на море, реліктову рослинність і багату історію, бо саме тут колись стояв оповитий легендами форпост середньовічного князівства Феодоро. А так обумовлене державними інтересами антропологічне навантаження на другу, після Аю–Дагу, за висотою гору Південнобережжя обмежується лише постійним перебуванням на ній окремої радіолокаційної роти вітчизняних Повітряних сил.

Йдеться, звісно, не про святкову хаотичну стрільбу з різних видів зброї у небо з нагоди Дня журналіста, яке «акули пера» відзначали учора, а про справжні військові змагання. Напередодні свята Міноборони запросило журналістів, що висвітлюють діяльність силових структур (у тому числі й українського війська), взяти участь у змаганнях із військовослужбовцями–контрактниками під промовистою назвою «Журналісти захищають Вітчизну». Місце проведення — відомий 169–й Навчальний центр Сухопутних військ ЗСУ, що у селищі Десна на Чернігівщині. За задумом Департаменту преси та зв’язків зі ЗМІ Мін­оборони, цивільні журналісти мали зануритися у будні військового вишколу, а також перевірити свої вміння та навички зі стрільби на влучність, метання гранат, одягання протигазів тощо. Задум вдався. Незважаючи на неймовірну спеку, змагання проходили жваво та у запеклій боротьбі.

Коли кажуть «перехід на професійну армію», уявляють новітню зброю і техніку та солдатів–контрактників. Проте є ще один не менш важливий аспект — забезпечення солдатів та офіцерів житлом. Якщо військова справа — професія, а військова служба — робота, то, обираючи її, людина має бути впевнена у завтрашньому дні, мати дах над головою для своєї родини. А що на військову зарплатню купити квартиру можна буде ще не скоро, то цю квартиру повинна дати держава, і зокрема — Міністерство оборони. Щороку все більше родин військових заселяються у нові квартири, проте приріст цей, порівняно з квартирною чергою, наразі занадто малий. Хоча за роки незалежності України для військових побудували та придбали понад 85 тисяч квартир, ця проблема залишається невирішеною. У Міноборони планують кардинально змінити стан справ у цій царині за допомогою відповідної програми, розрахованої до 2017 року, за якою планується побудувати і здати родинам військових близько 45 тисяч квартир. Як цього можна досягнути, пояснював для «УМ» заступник міністра оборони України Ігор Кушнір.

23 лютого в Україні, а також Росії, Білорусі та невизнаній Придністровській Молдавській Республіці відзначають День захисника Вітчизни. Попри те, що українці мають як мінімум дві інших дати для цього, офіційний День Збройних сил України 6 лютого та козацько–повстанське свято Покрови Пресвятої Богоматері 14 жовтня, традиція святкувати «День радянської армії та Військово–морського флоту» виявилася такою стійкою у старшого покоління та пострадянського керівництва країни, що «реабілітація» 23 лютого як державного свята виявилась неминучою. Так, 23 лютого 1999 року Президент України Леонід Кучма видав лаконічний указ «Про День захисника Вітчизни». «Враховуючи численні звернення громадських організацій, ветеранів війни, та з метою сприяння патріотичному вихованню молоді постановляю установити в Україні свято — День захисника Вітчизни, яке відзначати щорічно 23 лютого», — йшлося в указі. Так з’явилося, чи то пак, повернулося, ще одне — третє свято захисників вітчизни. Націонал–патріоти не святкують його, проте з його існуванням усі змирилися. Та чи знаємо і чи замислюємося ми, що святкуємо і чому саме сьогодні?

Улітку на величну ай–петринську яйлу дістаються туристи і всі ті, хто прагне заробити на них таку–сяку копійчину. Сюди з тією ж метою примудряються доправити коней, віслюків і навіть верблюдів. А от у ці зимові дні мальовничі пагорби все більше облюбовані приїжджими лижниками і сноубордистами. І лише постояльцям, себто основним мешканцям селища Мисливське, немає діла до чужого задоволення. Ті постояльці — родини військовиків радіотехнічного батальйону (РТБ) наших Повітряних сил, який так і називається «Ай–Петрі». Велетенські сріблясті «гриби» на оголених кам’янистих виступах Бедене–Кирк (з тюркської «перепілчині стежки»), які видно здалеку, належать цьому невеличкому гарнізону локаторників.

Збройні сили України не готові відбити повномасштабну військову агресію. Таку думку висловив директор Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння Валентин Бадрак. «На жаль, питання переозброєння зараз на нульовій точці. За 19 років українське військо не отримало жодної системи озброєння, яка мала б стратегічне значення. Це надзвичайна ситуація, — сказав експерт. — Озброєння відстає на ціле покоління від провідних країн. До повномасштабної війни українська армія не готова». На думку пана Бадрака, ЗСУ можуть ефективно діяти на одному оперативному напрямі, і то багато залежатиме від умінь командування.