Ще на початку цього року — 23 лютого — міністр оборони Анатолій Гриценко, окрім привітань із Днем захисника Вітчизни, зробив чимало заяв. Серед іншого він повідомив, що військові засоби масової інформації очікує серйозне реформування, як i військо в цілому. Один із перших кроків — відмова Міноборони від підготовки військових журналістів, адже європейський досвід засвідчує, що у відкритому суспільстві варто покладатися на професіоналізм цивільних журналістів. «Журналістика — це творча професія, а вдягнувши на людину форму, у ній вбивають професіонала», — сказав тоді міністр. Гриценко не виключив, що буде скорочено деякі військові ЗМІ, які працюють неефективно і перевантажені надмірною чисельністю особового складу. Перспектива реформування, на думку глави Міноборони, полягає у створенні одного видавничо-інформаційного холдингу, в якому будуть сконцентровані інформаційні підрозділи та матеріальні засоби.
Минуло півроку, реформа військових ЗМІ за сценарієм Гриценка триває. Звісно, є й невдоволені. Водночас існують підозри, що таке реформування дає військовому керівництву можливість поставити військову журналістику під повний контроль, аж до запровадження цензури та «зачистки» власних лав від тих, хто не хоче «писати те, що треба». Принаймні так стверджує журналіст Центральної телерадіостудії МО Ігор Рудич, який навів «УМ» кілька прикладів. Рудич, відомий своїм спротивом цензурі в МО ще в кучмівські часи, вважає Міністерство оборони незаперечним передовиком у згортанні свободи слова та викручуванні рук військовим журналістам.
З проханням прокоментувати ці обвинувачення по пунктах ми звернулися до начальника Управління прес-служби МО Андрія Лисенка. Фактично між двома військовими журналістами, за сприяння «УМ», відбулася певна заочна дискусія. Хто з них має рацію та чи є цензура у Міноборони, пропонуємо зробити висновки самим читачам.

Пригадується, коли я вперше ознайомилася з думкою відомої журналістки з газети «Дзеркало тижня» Юлії Мостової про те, що у газетярів немає свободи слова, а є лише свобода вибору, то не відразу зрозуміла, про що йдеться. Здавалося, існують закони, які покликані захищати інтереси ЗМІ у їхньому прагненні інформувати громадськість про все, що відбувається в суспільстві: держава виділяє кошти на підтримку місцевої преси, будь-яка цензура заборонена — ось вона, жадана свобода. Найкраще становище у «районок»: їм допомагають співзасновники, які й дотацію надають, і за висвітлення матеріалів про свою діяльність платять, і про поліпшення матеріальних умов редакції дбають. Це вам не приватне видання, яке мусить на шматок хліба насущного заробляти самотужки. У дружніх обіймах держадміністрації та районної ради можна почуватися затишно та спокійно, розповідаючи, якими проблемами переймається громада та що нового відбувається навкруг. Одначе чомусь не поспішають «районки» на весь голос говорити правду. І не тому, що їм немає чого сказати. А тому, що часто-густо обійми співзасновників виявляються міцними, немов обценьки, й лише деклараціями норм закону їх не подолати. Особливо відчутними їх зробила близькість політреформи.

Поодинокі спроби підкоригувати редакційну політику траплялись і торік, коли зі зміною керівництва держадміністрацій деякі «районки» відчули смак істинної свободи слова. Кому ж найбільше не давало спокою їхнє вільнодумство, стало зрозумілим лише тепер. Новообрані ради, де більшість складають якраз «регіонали», відразу зі знанням справи вирішили поквитатись із незалежно-підзвітними редакторами. Утім політичною доцільністю переймаються не лише «біло-сині».

Сьогодні, у свій професійний день, нам, журналістам, приємно відзначити, що суспільство висловлює нашій праці куди більшу довіру, ніж багатьом державним інститутам. Безсумнівно, те, що свобода слова великою мірою прийшла в Україну, - наслідок Помаранчевої революції, яка дала вивільнення суспільній думці.

Прийти в журналістику я, мабуть, мав би на десятиріччя раніше, але прийшов тоді, коли прийшов. Уже років десять гриміли які-небудь Любімов із Нєвзоровим, слабо розбавлені вітчизняними Вереснями. Хтось ішов у політику, хтось давно став мільйонером. Я ж сидів за розхитаним столом редакції інформації обласного ТБ і гарячково «відписувався», призвичаюючись до нових слів: «ВХС», «синхрон», «кор. в кадрі/за кадром».

Пам'ятаю, на перших курсах факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, коли ми затримувалися у факультетській бібліотеці, з великої, 350-ї, аудиторії часто виходили старшокурсники. Виходили всім курсом. Ми дивувалися, тому що так пізно, та ще й навчаючись на п'ятому курсі, коли більшість уже працює, прийти на пару цілим потоком — небувала історія. Тільки потім, коли у нашому розкладі занять з'явився курс «Зарубіжна преса», і ми познайомилися з Йосипом Дмитровичем Лосем, то так само приходили у посутенілі аудиторії і старанно записували все, що казав викладач. Потім ці конспекти були на вагу золота. Ми безтурботно, по-студентському пародіювали жести та манеру розмови Йосипа Дмитровича, жартували з його відомої фрази «бачити великі істини» та говорили одне одному вислів Карлейля, яким незмінно закінчувалися всі лекції «Зарубіжної преси»: «Працюйте, як зорі, без метушні, але не знаючи спочинку». Але майже кожен після його лекцій виніс для себе щось особливе, добре і людяне.
У Йосипа Дмитровича завжди напоготові багато цікавих, і, як виявилося, особисто мені навіть потрібних у майбутньому, сентенцій: вони сховані не тільки за його окулярами, а й у численних папках, вирізках, пожовклих та помережаних професорським розмашистим почерком листочках. І кожного разу, коли приїжджаю до Львова, обов'язково забіжу його провідати, і таких, як я — багато. Під час одних відвідин і народилася ця розмова.

Серія інформаційних хвиль, здійнятих навколо моральності нової влади і названих скандалами, потроху вляглася. Відійшовши від історій «а ля Андрій Ющенко», у розпал «мертвого сезону» преса потроху аналізує їх наслідки та робить відповідні висновки. І щодо президентської команди, вимоги до якої дуже високі, і щодо стану ЗМІ в нових умовах. Думок багато, але спільний знаменник один: порівняно з минулим роком в Україні справді побільшало свободи слова. Чи вважати цю свободу всеохопною — питання, однак, зауважмо, зараз зусиллями медіа на скандали всеукраїнського масштабу перетворюються навіть ті явища й події, які за минулої влади залишалися б узагалі мало ким поміченими. І якщо під час минулої виборчої кампанії інтернет як засіб масової інформації почав відігравати дуже важливу роль, то тепер, у, здавалося б, «мирний час», значимiсть всесвітньої мережі видається ще вагомішою.
Такі реалії. Про них, а також про тенденції у царині ЗМІ, ми розмовляємо з Олегом Медведєвим — журналістом, піарником, політологом і політтехнологом, нині — головним редактором групи сайтів «Обозреватель». Свого часу він був редактором газети «Киевские ведомости», відтоді тісно співпрацює з Михайлом Бродським, що не заважало бути одним зі «штабістів» та іміджмейкерів кандидата в Президенти Віктора Ющенка. Зараз Олег — «штабіст» Юлії Тимошенко (схоже, вона таки піде на вибори-2006 окремо). Медведєв, уродженець Луганщини, залишається затятим українофілом (останній його здобуток — україномовна версія «Оглядача»). А в планах — не лише експертна й «інформаційно-політична» робота в парламентській виборчій кампанії. За словами Олега, пан Бродський хоче повернути «Киевские ведомости», несправедливо забрані свого часом паном Суркісом. Але це вже таке...

Нова менеджерська команда НТКУ на чолі з віце-президентом Андрієм Шевченком, бажаючи створити на УТ-1 сучасне й конкурентоздатне телебачення, ініціює найрізноманітніші зміни. Аби підняти рейтинг каналу, змінено стиль і формат подачі новин, внаслідок тестування на предмет професійності серед журналістів і дикторів відбулися «чистки», на Перший національний прийшли нові обличчя й голоси. За більшістю зниклих старих глядач, як правило, не жалкує. Кричущий виняток — скорочення на УТ-1 сурдоперекладу для глухих, який був присутній у двох денних випусках новин. Після «перезапуску» денних новин сурдоперекладачі, швидше за все, в ефір не повернуться. Понад 60 тисяч глухих українців будуть принесені в жертву рейтингу УТ-1.

З минулого понеділка на НТКУ почалося професійне тестування співробітників служби новин УТ-1. Тренери новиннєвої журналістики з «Інтерньюз-Україна» та незалежні експерти з різних українських телеканалів, а також профільного видання «Телекритика» перейнялися реанімацією головного мовника країни. Мета тестування — діагностика творчого потенціалу журналістського колективу НТКУ. У той же день Андрія Шевченка офіційно призначено віце-президентом Національної телекомпанії України, а вже у вівторок, 17 травня, укладено угоду про «взаємопорозуміння між засновником, керівництвом та працівниками НТКУ». Бурхливі телеподії для читачів «УМ» коментує уже легітимний, новопризначений віце-президент Андрій Шевченко.

На Першому Національному телеканалі — суттєві зміни. Нове керівництво держави та Національної телекомпанії наважилося на серйозний і безпрецедентний в Україні крок: відмовилося втручатися у редакційну політику УТ-1. Відповідну угоду днями підписали віце-прем'єр-міністр з гуманітарних та соціальних питань Микола Томенко (від засновників НТКУ — Кабінету Міністрів), президент держтелебачення Тарас Стецьків (від керівництва) та перший віце-президент НТКУ Андрій Шевченко (від творчого колективу).