Фрагменти історії Полтави в окупаційні 1941—1943 роки знайшли відображення на унікальній виставці «Життя Полтави під час окупації» із циклу «Свідки історії», відкритій у Духовно-культурному центрі імені преподобного Паїсія Величковського Свято-Успенського кафедрального собору. Експозиція складається з кількох частин.

Цієї неділі, в день вшанування жертв комуністичного режиму на території меморіалу в Биківнянському лісі дзвонили дзвони. Не моторошно-розпачливі, а обнадійливо-воскресні. Після кількох років новітнього «державного терору» справедливість та історична пам’ять поновлені, архіви НКВС знову відкриті, з борців за свободу нашої країни знято тавро «ворогів народу».

Сусід Іван із Червонодніпровки (Червоної Забори, тут і таку назву ще пам’ятають) за столом, який ми, неофіти, зібрали, щоб познайомитися із краянами, випивши чарку, сказав моєму батьку:

— Треба зробити плiт, покласти на нього вибухівку та пустити вниз по Дніпру, щоб зірвати твою Каховську ГЕС...

Будь-яка війна — трагедія для всіх. І нинішня, і та, 70-річчя завершення якої вшановуватимемо. У дітей вона забирає безтурботне дитинство, змушує рано подорослішати і завдає психічних травм, з якими люди живуть усе життя. Війна не забувається — у скільки б років не був її свідком.

Про таких, як 92-річний генерал-майор у відставці Борис Лутін, котрий пройшов Велику Вітчизняну від першого дня й до останнього, кажуть: не старіють душею. Його важко застати вдома. Він такий же невгамовний, як і в молодості. Навіть домашні, зізнається, йому дорікають: невже тобі, мовляв, більше за всіх потрібно?

Один із наших прадідів, Вечеря Федір Гаврилович (1913—1992), був фронтовиком-«окопником», мав два поранення, за форсування Дніпра нагороджений орденом «Отечественной войны» 2-го ступеня. Іншому прадіду, Сокуру Василю Григоровичу (1928—1943), чиє прізвище носимо, повоювати не довелося.

Коли почалася війна, Петькові Щербині йшов лише 16-й рік — на фронт таких не забирали. В жовтні 1943-го наші війська звільнили його рідні Скельки. І юнака мобілізували. А у травні 1945-го всі газети світу умістили фотознімок: на сходах скореної рейхсканцелярії — група радянських бійців, які щойно вийшли з бою.

За підняття прапора над головною будівлею Берліна радянське Верховне головнокомандування обіцяло найвищі нагороди бійцям і командирам Червоної армії. Серед з’єднань третьої ударної армії, яка мала найбільше шансів оволодіти парламентським приміщенням Німеччини, розгорнулось «соціалістичне змагання». Для всіх дев’яти дивізій були виготовлені і вручені керівникам червоні знамена.

Із великим зацікавленням прочитала матеріал Валерія Кравченка («Україна молода» № 45, 2 квітня 2015), присвячений необхідності гідного вшанування та соціального захисту колишніх політичних в’язнів радянських таборів, які боролися з тоталітарним режимом за вільну Україну, але досі почуваються в незалежній Україні людьми «другого сорту», не отримавши належної шани та вдячності ні від українського суспільства, ні від Української держави.

95-рiчний ветеран Другої світової війни і ветеран зовнішньої розвідки Костянтин Пантелеймонович Богомазов — чи не єдиний з нинішніх мешканців України, хто був присутній при підписанні Акта про беззастережну капітуляцію гітлерівської Німеччини у Карлсхорсті у ніч з 8 на 9 травня 1945 року.